Спиридон Черкасенко

Спиридон Черкасенко

75 роковинам від дня смерті
140-річчю від дня народження

Ми щиро всі будуєм Україну
В тяжкій за Неньку праці і журбі…
Спиридон Черкасенко. Будуємо…

З досліджень Богдана Зілинського відомо, що в недатованому листі до Володимира Дорошенка, львівського бібліотекаря, літературознавця й редактора, писаному з Ужгорода правдоподібно в липні 1929 року, Спиридон Черкасенко поскаржився на те, що непоміченою залишилася 25-та річниця його літературної діяльності.

Проминуло немало часу, а художня спадщина цього самобутнього письменника так і залишається десь на українських мистецьких маргі-несах, слабо вивченою і вповні не донесеною до українського читача в тій мірі, в якій ми зобов’язані перед його пам’яттю.

Звичайно, тут не можна оминути фундаментальної праці Симона Наріжного «Українська еміграція: Культурна праця української еміграції між двома Світовими війнами», виданої в Празі у 1942 році, бо це справді достойна й адекватна оцінка діяльності як окремих персоналій, так і організацій, структур, утворень тощо, скажімо, онлайн, в реальному часі, що трапляється дуже рідко. Симон Наріжний, зокрема, пише: «В ріжних карпато-українських педаґоґічних виданнях публікували твори багатьох еміґрантських письменників, нпр.: С. Черкасенка, який довший час сам перебував в Ужгороді, О. Олеся, В. Королева-Старого, В. о’Коннор-Вілінської, С. Русової, Арк. Животка, Б. Мартиновича і т. д. Взагалі літературний вплив письменників-еміґрантів на розвиток карпатоукраїнського письменства і журналістики був дуже значний».

Однак ця праця увесь післявоєнний час аж до проголошення Україною незалежності була під забороною, доступ до надзвичайно широкої й об’єктивної інформації був унеможливлений. Та й сам історичний процес національного оживлення й державотворення міжвоєнного періоду був «репресований». У радянській історичній міфотворчості, отже, місця для Спиридона Черкасенка не було.

Після довгого забуття (а це майже до кінця ХХ століття) життєва і творча доля Спиридона Феодосійовича Черкасенка стає предметом наукових зацікавлень нашого земляка, доктора філологічних наук, академіка Олекси Мишанича, який у 1991 році видав двотомник поетичних, драматичних і прозових творів письменника з ґрунтовною передмовою. На сьогодні це, певно, найповніше видання в Україні цього автора.

Можливо, слід додати ще книгу Школи В. «Драматургія Спиридона Черкасенка (еволюція індивідуального стилю)» (2001). У фахових навчально-методичних виданнях, зокрема в журналах «Українська мова та література», «Дивослово», «Київська старовина» тощо, є чимало статей, присвячених біографічним даним про С. Черкасенка, аналізу окремих його творів, вивченню їх в школі, трактуванню певних тем, проблем, образів і т. п. (до прикладу: Антонець Н. «Спиридон Черкасенко: штрихи до літературно-педагогічного портрету: самоучитель» та «Така доля молодих письменників…»: драма «Хуртовина» Спиридона Черкасенка на тлі його життя; Астраханцева Л. «Вшанування пам’яті земляка»; Бабишкін О. «Культурно-просвітницька діяльність Спиридона Феодосійовича Черкасенка (1876-1940)»; Боднарук І. «Творче життя Спиридона Черкасенка»; Бойченко В. П. Літературна творчість Спиридона Черкасенка» та «Материк Спиридона Черкасенка»; Дякунова Л. «Збагнути трагедію: до аналізу історичної драми С. Черкасенка “Северин Наливайко”»; Жицька Т. «Історична драматургія Спиридона Черкасенка»; Кухар-Онишко О. «Про що тирса шелестіла…»; Опацька Н. С. «Черкасенко «“Маленький горбань” – твір про красу і незахищеність людської душі»; Правдюк О. «Фольклорні елементи драматургії Спиридона Черкасенка»; Рудницька О. «Доброта і жорстокість в оповіданні С. Черкасенка “Маленький горбань”»; Ситченко А. «Формування української ментальності в процесі вивчення творів С. Черкасенка: на уроках літератури рідного краю»; Старовойт Л. В. «Спиридон Черкасенко: доля і творчість»; Фальова С. «Педагогічні погляди Спиридона Черкасенка» та ін.).

Постать Спиридона Черкасенка – інтригуюча, цікава і трагічна. Він народився й жив у буремні часи революцій 1905 та 1917 років, добре знав, що таке Перша світова війна і застав ще Другу світову, брав активну участь у національно-визвольних змаганнях українців Закарпаття, приятелював з Коваленко-Коломацьким, Садовським, Русовими, Шаповалом, Шелухіним, Грушевським, Єфремовим, Стебницьким, Чикаленком, Білецьким, Марійкою Підгірянкою, Ґренджею-Донським, Бачинським, Заклинським та ін., був дієвим суспільним і культурним діячем першої половини ХХ століття на теренах України і Європи. Проте сучасники С. Черкасенка мало залишили своїх досліджень і спогадів про письменника. Відтворювати його біографію довелося з віднайденого листування Спиридона Черкасенка з тогочасним літературно-мистецьким україно-європейським бомондом.

Спиридон Черкасенко народився 24 грудня 1876 року в містечку Новий Буг Херсонського повіту Херсонської губернії (нині Миколаївська область) у селянській родині. З дитинства пам’ятає старий батьківський яблуневий сад, в якому «можна було не тільки сховатись, а й заблукати. Тут, на межі, нерідко спалахували справжні драми, коли батько виганяв сусідську худобу, разом з підпасичем, ласим до великих і пахучих яблук. Найбільше хвилювало поле… Тільки відійдеш від містечка і навкруги рівна далечінь, наповнена таємницями. Зрідка її порушували поодинокі дерева та мовчазні кургани, які невідомо звідки виникли і згубились в цьому забутому краї». Згодом закінчив двокласну школу, яка давала вибіркові знання з окремих предметів та в якій особливо акцентувалися релігійна й російськомовна орієнтація, знання ж української мови він виніс з батьківської хати.

Через те, що виник серйозний конфлікт між юнаком-семінаристом та його вчителем Закону Божого, методи викладання предмета якого були для хлопця неприйнятними, палким прихильником релігії Спиридон Черкасенко не став. У листі до Леоніда Білецького читаємо: «Бесіда полягала в тім, що він почав задавати мені питання, а я мусів на них відповідати. Слово по слову, дійшло якимсь чином до Юди Іскаріота та його зради. Я, скорчивши найневинніший вираз на тварі, сказав, що ніяк не можу збагнути, за що було покарано Іскаріота, коли йому заздалегідь Бог сам «предопредєліл» зрадити Христа. Чи ж винен він у тім, що зробив так? Адже на це була воля Божа, а не його. Піп аж підскочив на стільці, щось замекекекав, намагаючись пояснити це свобідною волею, що її Бог дав людині, але я на це зауважив, що ніяк не можу погодити між собою «предопредєліл» й «свободу волі», бо одно другу виключає. Піп почервонів, розсердився й сказав, що не нам судити волю Божу, а що треба вірувати, й звелів мені сісти.

Я, сідаючи, відповів на це, що тяжко повірити в абсурд. Піп оскаженів, ухопив журнала й вилетів із класу… З наведених прикладів Ви бачите, дорогий Леоніде Темофійовичу, які милі відносини установилися між нами і законовчителем. А які були відносини, такі й були успіхи у вивченні релігії…» Отже, Спиридон Черкасенко сприймав релігію через призму суспільної філософії і конфлікту з релігією у нього не було – про це свідчить той факт, що впродовж усього свого життя він з повагою ставився до всього сакрального, сам співав у церковних хорах і високо цінував церковний спів.

Через два роки Спиридон Черкасенко вступив до Новобузької учительської семінарії. Уже в шкільні роки почали формуватися перші суспільні прихильності юнака, пов’язані з його спостережливістю та читанням, яке поступово переросло в пристрасне захоплення літературою. Хоч сім’я його не була надто заможною, щоб вдовольнити читацькі апетити школяра-юнака, та на поміч йому прийшли однокласник Альоша Поляков, який, маючи кошти передплачував різні тогочасні часописи й охоче ними ділився з шкільними товаришами, і учитель Сизков, який ввів Спиридона у світ російської літератури Пушкіна, Лермонтова, Фонвізіна тощо. С. Черкасенко став кращим учнем і навіть почав сам писати перші вірші російською та українською мовами:

«Чи розумів я те, що так жадібно, “як амброзію, глитав”?.. – писав Спиридон Чркасенко у листі до літературознавця Леоніда Білецького. – Певне, що багато не розумів, хоч силкувався напружено збагнути, в дечім догадувався, а немало й розумів. Дивна річ: звертатися за поясненнями до вчителя – соромився. Чому?.. Не знаю. Мабуть, саме тому, що сам грішив віршами й боявся прозрадити це: відчував, мабуть, що він по писку й очах догадається. Отже, й тут ішов самотужки…».

Крім того, вчитель літератури Новобузького початкового училища Ф. Сизков дозволив юнакові забрати зі шкільного горища старі річники тижневика «Нива», де містилися злободенні тогочасні статті-рецензії. Тому уже з юнацьких років Черкасенко захопився поглядами соціальної рівності і справедливості, антимонархізму і т. п.

З 1895 р. С. Черкасенко вчителював у шахтарських селищах Донбасу в різних народних школах Катеринославщини (Новопавлівка, Василівка, Улянівка, Юхів), де викладає уроки точно за вказівками своїх учителів із семінарії – «только на литературном языке» (тобто по-російськи). Але в дуже скорому часі переконується, що діти його не розуміють. Бачить, що більшість українців, що тут проживає, говорить точно такою мовою, що й удома, у його батьків. Тільки тоді через роздуми й переживання Спиридон Черкасенко приходить до українства. Відомий факт, що якось зайшов С. Черкасенко до хати одного зі своїх учнів. Коли роздивлявся по хаті, впали йому в око дві книги, що лежали на шафі. З дозволу батька свого учня переглянув ці книги. Одна була «Кобзар» Тараса Шевченка, а друга – «Збірник поезій» М. Чернявського. Після їх прочитання питання національної орієнтації вирішилося само.

У 1901 р. С. Черкасенка переведено на посаду вчителя на Лідіївські рудники (колишня Юзівка), де він прожив дев’ять років, навчаючи шахтарських дітей і проводячи серед шахтарів культосвітню роботу. Учительська праця у шахтарському середовищі дала початкуючому письменникові великий запас життєвих спостережень, які він художньо реалізував у своїх поезіях, оповіданнях та п’єсах із шахтарського життя. З його творчістю у переважно селянську літературу потужним струменем вривається нова тема, така не схожа з традиційними селянськими.

Сергій Єфремов вважав, що

«…після оповідань Б. Грінченка й поезій М. Чернявського, творчість С. Черкасенка, це перше повне й вагоме відтворення умов праці, душевного стану донецького шахтаря в українській літературі. Його оповідання обіймають переважно одну сферу, – шахтарського життя і показують, що те життя він знає добре і вміє вибрати з нього типові постаті…»

За кілька років після того Черкасенко переходить учи-телювати на Донбас (Юзівські Рудники), де, крім праці у школі, він з ентузіазмом студіює українську історію, літературу, фольклор та культуру взагалі. Він з захопленням прочитав твори М. Костомарова, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, Марка Вовчка та інших українських письменників.

З 1910 року Спиридон Черкасенко переїздить до Києва, працює в редакції педагогічного журналу «Світло», в товаристві «Українська школа», пише фейлетони, оповідання, статті до газети«Рада», а в них вів рубрики «З газет і журналів» та «З сучасних настроїв», у журналі «Літературно-науковий вісник» – «З українського життя», входить до редакції журналу «Дзвін».

Коли з початком Першої світової війни всі українські періодичні видання було закрито, колишній учитель пішов працювати в театр М. Садовського, де займав різні адміністративні посади, допомагав головному режисеру організовувати українське театральне життя в Києві.

У 1917–1918 роках Спиридон Черкасенко укладав читанки й букварі для українських шкіл («Буквар», «Рідна школа», «Читанка», I, II, III, IV, «Найпотрібніші правила правопису», «Граматка» та ін.). Разом з театром М. Садовського в 1919 році він переїхав до Кам’янця-Подільського, куди змушені були перед більшовицьким наступом перебратися з Києва урядові і культурно-освітні інституції Української Народної Республіки.
Цього ж року Міністерство освіти УНР запропонувало Спиридону Черкасенку готувати підручники для українських шкіл і з цією метою відрядило його до Відня, де він працював у різних видавництвах («Дзвін», «Українська школа», «Земля»), укладаючи та редагуючи українські книжки.

Австрія не надто сподобалася поету. У Відні він не знайшов спільної мови з тодішньою українською політичною еміграцією, яку роз’їдала групова боротьба, класова і міжпартійна ворожнеча. Українські видавництва, в яких він працював, поволі припиняли свою діяльність, тому Черкасенко залишив Відень, як і основна частина української еміграції на початку 1920-х років, яка перебиралась з Відня до Праги.

Творчість Спиридона Черкасенка, який проживав у Закарпатті з 1923 року по 1929 рік, має особливе значення в літературі нашого краю. Він, письменник і педагог, обрав місце свого перебування ближче до українського середовища: «…аби довкола були свої, своя мова». Що ж стосується саме закарпатського періоду життя Спиридона Черкасенка, то тут слід говорити про нього як про творця українського поетичного театру, який в одному з кращих ліричних творів про життя і становлення нашого національного генія у п’єсі «До світла, до волі. Сцени з дитячих літ Т. Г. Шевченка» переспівав усі відомі історії з життя поета: і про стовпи, що підпирають небо, і про стосунки в сім’ї з мачухою, батьком і сестрою Катериною, і про першу любов до Оксаночки, і про п’яного дяка… Вистава вперше була опублікована в журналі «Молода Україна» у 1925 році і в цьому ж році поставлена ужгородськими пластунами.

Додаймо до цього, що Спиридон Черкасенко працював учителем і літературним консультантом у театрі «Просвіта», був близько знайомий з усіма провідними діячами того часу на Закарпатті, разом з Марійкою Підгірянкою він брався видавати й упорядковувати популярні журнали для шкільної молоді: «Пчілку», «Віночок», «Наш рідний край»; був постійним дописувачем багатьох періодичних видань краю, активно трудився в закарпатському Пласті – він писав для пластунів статті, оповідання, п’єси і навіть пісні, а в журналах «Пласт» та «Ватра» помістив кілька перекладів зі світової скаутської літератури, особливо популяризував твори Т. Ернеста Сітона. В цьому ж виданні він опублікував славнозвісний гімн закарпатських пластунів: «Гей, пластуни! Гей, юнаки!..» та кілька пластунських п’єс: «Вечірній гість», «Лісові чари» тощо.

С. Пап-Пугач у «Пластовому альманасі» подає спомини першого Кошового пластових відділів в Ужгороді, др. Володимира Комаринського – Клена, що був його ініціатором: «Ідея окремого гімну закарпатських пластунів зродилася десь у жовтні 1923 р. на сходинах Пластового Коша в Ужгороді. Спочатку ми співали той самий гімн («Цвіт України і краса»), що його співали пластуни в Галичині.

Однак, вже тоді, він не відповідав обставинам на Закарпатті, бо його відродження мусіло йти постепенно, еволюційним шляхом. Слова «Україна», «українець», «український» у тім часі ще не прийнялися в народі, а чехословацька влада добачувала у них іреденту, тобто згамання відірвати Закарпаття від Чехословаччини».

Спиридон Черкасенко

Тому було доручено команді коша, якого кошовим був Володимир Комаринський, постаратися про гімн для закарпатських пластунів. Хтось порадив звернутися до наддніпрянського поета Спиридона Черкасенка, що в тому часі жив в Ужгороді. С. Черкасенко прийняв ідею дуже мило і зразу погодився скласти текст гімну, однак він щиро признався, що про Пласт і його програму мало знає. Тому він поставив перед пластунами умову, що мусять його запрошувати на всі їхні сходини і табори, бо хотів перейнятися пластовим духом. І дійсно він точно приходив на пластові сходини, ходив з ними на природу, разом з ними співав при вечірній ватрі, навіть харчувався з пластового котла. І вже через 4-5 тижнів Черкасенко вручив пластунам текст гімну.

«Наш новий гімн, – читаємо в “Пластовому альманасі”, – ми прийняли з великим захопленням і всі вивчили його напам’ять. Тоді на пораду мабуть покійного нашого опікуна, проф. Остапа Вахнянина, ми звернулися листом до композитора Я. Ярославенка у Львові, щоб він уложив нам музику. Маестро зробив нам приємну несподіванку, бо до місяця прийшов лист з музикою. Доперва пізніше я збагнув соборність закарпатського пластового гімну: текст уложив наддніпрянець, музику галичанин, а співали його закарпатці.

Ми скоро вивчили наш гімн і запросили його автора, поета С. Черкасенка, на сходини, щоб він перший почув бадьорі слова: “Гей юнаки, гей пластуни…”. На ті сходини він приніс нам ще один цінний подарунок, рукопис віршованої п’єси: “Лісові чари” у двох актах, повний пластової романтики…

Тоді ми захотіли представитися ширшій публіці Ужгороду і в половині березня 1924 р. ми влаштували у залі міського театру пластову виставу. Так ми перший раз виступили перед батьками і прихильниками пластунів з п’єсою “Лісові чари” і вперше відспівали наш пластовий гімн. Так почався його тріюмфальний похід».

Свої спомини Скавтмайстер Клен закінчує такими словами: «Нам, сивоголовим, стискається горло і в очі тиснуться сльози, коли почуємо молодь співати цей “наш” гімн. В дусі ми вертаємо знова до Ужгороду і співаємо його з тим самим запалом, як його співали в березневих днях 1924 р., на сцені міського театру».

Тож вплив Спиридона Черкасенка на національно-свідоме проукраїнське виховання підкарпатської молоді незаперечний.

Активне громадське життя С. Черкасенка нерідко викликало незадоволення влади. Закарпатський письменник і журналіст Василь Ґренджа-Донський згадував, що Черкасенко допомагав йому підбирати матеріали з української літератури для журналу «Наша земля», давав мовні поради. У грудні 1926 року на Закарпатті було відзначено 50-річчя від дня народження письменника. Василь Ґренджа-Донський написав про нього прихильну статтю, яка з’явилася у січневому номері «Нашої землі» за 1927 рік. Це стало причиною того, що поліція звинуватила Черкасенка у співпраці з комуністами і запропонувала йому залишити край.

Спиридону Черкасенку часто пропонували повернутися до УРСР. Як і Черемшину, Стефаника, Хоткевича, так і Черкасенка умовляли повернутися до підрадянської України, за умови публічної відмови від своїх ідейних та світоглядних позицій – так званого каяття. Про це він сам розказував в своєму листі до Софії Русової (датований 12 червня 1928 року): «А шляху додому ще й досі не видко. Я, як Вам відомо, спробував був стукнути в большевицькі двері – і раз, і вдруге, але відповіді так і не дочекався. Очевидно, чекають, щоби виступав публічно з якоюсь гнусностю проти еміграції. Ну, та хай же чекають! Вже швидше я дочекаюсь, коли можна буде без їх дозволу їхати, ніж вони тієї гнусності. Листуюся з Києвом (Григорій Коваленко-Коломацький), із Харковом (Я. Чепіга), отже більш-менш поінформований, як там. З листів бачу, що погано і що буде ще гірше. Щось у них там коїться непевне. Отже, може й краще, що не пускають».

Непохитний у своїх поглядах та переконаннях, Черкасенко змушений був у 1929 році під тиском влади покинути Ужгород і ви?хати до Праги. Письменник згадує про це в листі до Володимира Дорошенка, виступаючи власне апологетом власної творчості: «Праця моя в Ужгороді розпочалася під знаком скавтізму (пласт), але я не кидав і своєї літературної роботи ширшого характеру, а також давав публіцистичні статті до американської «Свободи» (1923-25 pp.). Опріч цього, до самого виїзду з Закарпаття, був найближчим співробітником дитячого часопису «Пчілка». Пластунам я написав (поза окремими статтями в їхнім органі) «Пластовий гімн» і кілька патріотичних пісень… […]

Коли теперішній український молодник добре володіє українською мовою, забувши пануюче по школах страшне «язичіє», то цим завдячує він мозолевій праці своїх пластових провідників (Вахнянин, брати Заклинські, Біличенко особливо, Бачинський Леонід, Водонос і т.і.) і моїм отим писанням для пласту. Велику заслугу в цій справі має також дорогий мені Я. Ярославенко, що вбогі пісні мої прибрав у чарівні мелодії своєї талановитої Музи й тим запалив молодь до ро-боти; він же написав і прекрасну музику до «Пластового Гімну». […]

Щодо мене самого, то я завжди найменше був задоволений своїми писаннями, бо ще й тепер, по 25 роках, почуваю себе як починаючий письменник, повний сили й енергії створити щось краще за те, що вже створене. І смішно мені було читати кілька років тому в рецензії на мої 3 томи поезій пана Л. Білецького (Л.-Н. В.), що я вже одспівав свої пісні. Як самі, здорові, бачите, я ще співаю й, хочу думати, не кепсько співаю й далі співатиму. Гадаю, що далеко правдивіше сказав колись у Києві Вороний (людина, що при кожній нагоді й тепер, як мене сповіщають, топче мене в болото) у хвилини щирості: «Почекайте, Шпирка ще себе покаже!..»

Покажу чи не покажу – це буде видно, а що роботи не кину – то напевне, аж поки голова ясна на плечіх. Колись навідав я у віденськім шпиталі Є. X. Чикаленка й він попрохав принести йому мої п’єси – «Казку» і «Тирсу»; коли я прийшов удруге, то він довго дививсь на мене, потім промовив: «Які гарні Ваші п’єси! Читав, упивався красою Вашої мови й дивувався, як це сталося, що я раніш не звернув на них уваги»…

Письменник виїхав до Чехії і оселився в селі Горні Черношіце, що на околиці Праги, де й прожив до кінця життя. Він займав невелику кімнату в місцевому готелі, вів дуже скромний спосіб життя. Спиридон Черкасенко був свідком боротьби за українську державність на Карпатській Україні в 1939 році, в цій борні він втратив єдиного сина Віктора, пережив початок Другої світової війни, яка принесла стільки страждань і втрат українцям.

Одержавши в березні 1939 року звістку про загибель сина, Спиридон Черкасенко тяжко захворів. Доглядали його ченці. 8 лютого 1940 року письменника не стало. Поховали його на Ольшанському цвинтарі в Празі. На його могилі скромний кам’яний хрест і скупий напис: «Спиридон Черкасенко. 24.12.1876–08.02.1940». Поряд – могили Олександра Олеся, Софії Русової та Володимира Не-мировича-Данченка. За переказами, смерть Черкасенка символічна і несподівана – за робочим столом із пером у руці, над останнім твором.
Літературна спадщина Спиридона Черкасенка нараховує понад 30 збірок поезій, оповідань, драм, романів, а також чимало літературно-критичних статей, наукових розвідок, фейлетонів тощо. Академік Олекса Мишанич вважає, що в літературній творчості С. Черкасенка «віддзеркалено трагічну долю України перших десятиліть нашого віку, її жертовну боротьбу за свої соціальні й національні ідеали. Поезія, проза, драматургія і публіцистика письменника пов-ністю перебувають у силовому полі суспільно-політичних і революційних подій на Україні, відбивають основні етапи цих подій, їх злети і падіння».

Спиридон Черкасенко пережив трагедію митця, котрий зумів оцінити власну творчість і покласти її на вівтар України, будучи переплантованим в чужинецький ґрунт… Він творив Україну поза її межами, творив жертовно, щоденно, у болях і радощах, у щасті й розпачі, у виснажливій чорноробській літературній праці…

(с) Наталія Ребрик

*