Андрійцьо СадовськийОгляд книги: Василь Андрійцьо. Микола Садовський і Закарпаття. – Ужгород: Ґражда, 2015. – 48 с.

*    *    *

…театр має бути храмом, котрий проповідує правду, чистоту обичаїв, благородні ідеали культурної жизні, має бути школою, в котрій можна багато навчитися…
Августин Волошин

2016 рік для Закарпаття обрамлений двома вагомими подіями в театральній сфері: 15 січня виповнилося 95 років від дня відкриття Руського театру «Просвіти» в Ужгороді, а 13 грудня виповниться 160 років від дня народження Миколи Садовського, роль якого у створенні професіонального українського театру на Закарпатті – знакова.

Історія театрознавства на Закарпатті починається з рецензії Михайла Лихварчика (Лаборського) на постановку драми О. Духновича «Добродетель превышает богатство», що відбулася 15 червня 1851 року за участю школярів сіл Стройняни та Тополяни, які навчалися в Ужгородській гімназії, на народному святі «Маялес» (зустріч весни). Рецензія ця була надрукована у віденській газеті «Вісник русинів Австрійської держави», що, на думку професора Рос-тислава Пилипчука, і є першим скромним театрально-естетичним документом на Закарпатті ХІХ ст. На сьогодні про український закарпатський театр маємо ґрунтовне дослідження Юрія-Августина Шерегія «Нарис з історії українських театрів Закарпатської України до 1945 р.», Гната Ігнатовича – «Від гасниці до рампи», Василя Руснака – «Театр Срібної Землі», книги й статті Йосипа Баглая, Василя Андрійця – «Нова сцена. Театр Карпатської України» та його ж монографію «Руський театр товариства «Просвіта» в Ужгороді (1921-1924) – перший професіональний український театр на Закарпатті». І ось щойно побачило світ ще одне наукове дослідження Василя Андрійця – книга «Микола Садовський і Закарпаття».

Про Садовського мало сказати – великий артист. Такого артиста у нас просто більше не було ні до, ні після.

Дивовижною грою цього малороса любувалися цар і цариця; його симпатиками були театральний критик Симон Петлюра, гімназист Максим Рильський, студент Павло Тичина, військовий фельдшер Остап Вишня, а коли постала Центральна Рада і армії своєї ще не мала, то на параді на Софійському майдані її урядовців супроводжував козацький кінний ескорт – увесь із артистів Садовського.

Саме Микола Садовський зумів створити в Києві перший український стаціонарний театр, за взірцем якого й досі живе вся наша театральна система. Саме він вдихнув у нього національний дух, зробив власне українським театром, заради якого міг провернути будь-яку аферу. Скажімо, щоб отримати дозвіл на спектакль, артист Садовський ішов до свого колишнього командира ще з часів російсько-турецької війни Михайла Драгомирова, який став київським генерал-губернатором, і той у приватному порядку переходив на українську мову й давав дозвіл, тобто – порушував закон.

Садовський на війні не вбив жодного вояка, проте міг голіруч піти на ворога і відбити полковий прапор, міг разом з братом Панасом зіскочити з поїзда, наловити перепілок і знову наздогнати поїзд, міг вчити гетьмана Скоропадського тримати гетьманську булаву, а міг у 73 роки, знімаючись у фільмі, без дублера пірнути в Дніпро чи цілий день косити так, щоб коса не тупилася (батько вчив: «Коса розумних любить, то для ціпа треба здорових і дурних!»), за 30 корун і кухоль пива… Подібних історій в житті Миколи Садовського було чимало. Але особливою сторінкою в його творчій біографії є Закарпаття.

У 20-их роках ХХ століття в Чехословаччині (а значить, на історичному Закарпатті), в першу чергу з політичних причин, перебувало багато українських емігрантів, які тут отримали політичний притулок і право на роботу. Вони реалізовували себе в Українській господарській академії, Українській студії пластичного мистецтва, Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова. У 1923 році з Відня до Праги було переведено Український вільний університет. Слід наголосити, що першими його почесними докторами стали такі українські письменники, як О. Кобилянська, В. Стефаник, Б. Лепкий, О. Олесь (Кандиба). Почесними докторами філософії стали українські композитори О. Кошиць та В. Барвінський, почесний титул доктора права було присвоєно А. Волошину.

Микола Садовський

Микола Садовський

У цьому часі в Ужгороді засновано «Руський культурно-просвітній комітет», при якому діяв драматичний гурток. Він невдовзі і сформувався як театральна комісія при «Просвіті». У травні 1920 року створено товариство «Просвіта». На 1921 рік припадає заснування першого українського професіонального театру під назвою Руський театр товариства «Просвіта» в Ужгороді, який очолив Микола Садовський.

Книжка «Микола Садовський і Закарпаття» Василя Андрійця саме і досліджує цю сторінку історії становлення і розвитку українського театру на Закарпатті, наголошуючи на ролі і заслугах в цьому процесі Миколи Карповича Садовського. Про перебування М. Садовського в наших краях у свій час писали відомі діячі українського театру В. Василько, Г. Ігнатович, Ю. Шерегій. У часи незалежності у державних та приватних архівах знайдено і введено в інформаційний простір нові документи, такі як: протоколи засідань Головного виділу «Просвіти» (1920-1939), науковцями Й. Баглаєм, В. Андрійцьом, – та спогади М. Садовського «Підкарпатщина» професором Р. Пилипчуком. Усе це уможливило автору книжки «Микола Садовський і Закарпаття» встановити істину плідної діяльності корифея на теренах Срібної Землі, попри суперечливі оцінки його діяльності окремими істориками.

Книжка «Микола Садовський і Закарпаття» Василя Андрійця вмістила в собі вступ, шість розділів та висновки. У першому розділі «Від дніпровських долин до карпатських верховин» автор подає коротко творчий шлях актора, його виступи і гастролі в трупах М. Кропивницького, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого за участю М. Заньковецької. Сенсаційні виступи театрів в Києві, Харкові, Одесі, Ростові-на-Дону, Баку, Тбілісі, Москві та Петербурзі принесли українському актору всенародне визнання.

Під впливом революційних подій 1918 року М. Садовський виїхав з Києва в Галичину, окуповану панською Польщею. 1921 року безробітний опинився у Львові, звідки на самого Спаса, 19 серпня 1921 року, на запрошення «Просвіти» прибув до Ужгорода.

«Овіяний національними степовими вітрами Наддніпровщини в боях з російським царизмом за створення українського національного театру, – пише автор книжки, – відчувши на собі постійні утиски цензури, але отримавши народне визнання неперевершеного актора Росії і України, а також здобутий досвід, корифеїв українського театру М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, переносить його спочатку в Галичину, а згодом через Карпатські Бескиди і на Закарпаття». Усі попередні історики писали, що М. Садовський прибув на Закарпаття з п’ятьма акторами і сином. Насправді, це не так. Посилаючись на спогади «Підкарпатщини», В. Андрійцьо підкреслює, що прибув Микола Садовський до Ужгорода сам, що його тут ніхто не зустрічав, а випадково на вулиці, коли вже не було йому куди під вечір подітися, його впізнала співачка з української капели О. Кошиця, яка повідомила про приїзд корифея М. Бращайка. Він і знайшов місце в готелі для Садовського, а наступного дня відшукав помешкання по вулиці Берчені, 43.

Із видання вперше дізнаємося, що між «Просвітою» і М. Садовським як мистецьким керівником, директором, режисером і актором театру було укладено контракт з семи пунктів. Якщо в сезоні 1921-1922 рр. М. Садовський вдавався до постановок історико-побутового репертуару українських п’єс, з якими успішно виступав в Ужгороді, в гастрольних поїздках по містах і селах краю, а в червні 1922 року в Празі, то після повернення із столиці в репертуар було включено і п’єси європейських авторів, адже Головний виділ «Просвіти» вимагав від нього європеїзації «Руського театру».

З цього приводу у М. Садовського було своє бачення, яке аж ніяк не співпадало з Головним виділом «Просвіти», що до європеїзації потрібен час. «Вимагають ставити європейські п’єси, а поставиш європейську п’єсу сплять і другий раз уже ніхто не йде».

М. Садовський намагався, щоб театр служив широкому загалу простого люду, тому, пише автор, приїжджаючи з вистави в неділю або святковий день у село або місто, актори разом з М. Садовським спершу йшли до місцевої церкви, брали участь в богослужінні, а вже потім грали в клубі чи в школі виставу. Це і зближувало, на думку корифея, театр з простим людом. І це було чи не найбільшою втіхою Миколи Карповича.

У Рахові глядачі, що приїхали на виставу возами з навколишніх сіл, влаштували Садовському урочисте вітання. Вони подарували йому комплект гуцульського вбрання, топірець та сіру ковдру власного виробництва. Величезний букет з полонинських квітів підніс йому маленький хлопчик. Це описує детально М. Садовський у своїх спогадах «Підкарпатщина». І коли гуцули дізналися, що М. Садовський залишає «Руський театр», – пише про це В. Андрійцьо, – вони надіслали «Просвіті» протест і просьбу продовжити контракт і не відпускати «великого артиста».

Показовим є те, що саме Руський театр під керівництвом М. Садовського першим серед українських театрів відважився на гастролі у Празі. Це – п’єси «Наталка Полтавка», опера «Запорожець за Дунаєм», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»… Тамтешня преса одразу відгукнулася: «Ця трупа матиме величезне значення для Ужгорода і для Підкарпатської Русі».

Театр т-ва "Просвіта". Нині - Ляльковий театр. Саме тут вперше була здійснена поставнока вистави "Наталка Полтавка"

Театр т-ва “Просвіта”. Нині – Ляльковий театр. Саме тут вперше була здійснена поставнока вистави “Наталка Полтавка”

Проте постійно над театром нависала загроза фінансового краху. 11 травня 1922 року після звіту театральної комісії стало зрозуміло, що Руський театр опинився в критичній ситуації. Виділені урядом республіки кошти на його рахунок не надійшли. Йшло до того, що коли за кілька днів гроші не надійдуть, кредит у Підкарпатському банку для Руського театру закриють. «Три роки годує нас Прага обіцянками, а нічого не додержує, – писала газета «Вперед». – Тепер подаємо всему громадянству під суд ще один факт: це відмова уряду попирати нашу найкращу дотепер культурну інституцію, яка стала нашою гордістю, – наш Руський театр». Тому товариство «Просвіта» вирішило вислати до Праги телеграму: «Русини міста Ужгорода, зібрані на надзвичайних зборах в Руському клубі, з жалем довідалися, що, внаслідок недодержання обіцянки чеського уряду підтримати наші культурні діла, товариство «Просвіта» мусить кінцем слідуючого місяця розв’язати Руський театр. Зібрані русини якнайгостріше протестують проти такого поведення чехословацького уряду й домагаються, щоб уряд забезпечив матеріальне існування Руського театру». Через пресу збиралися численні підписи громадян Закарпаття і висилалися до Праги. У таких важких умовах працював Микола Садовський.

Керівництво «Просвіти» покладало на Садовського велику надію. А преса дуже пильно стежила за його роботами. Перші гастролі відбулись у Мукачеві. Квитки на «Запорожця за Дунаєм» розпродали заздалегідь. Очевидці пригадують: коли маленька дівчинка в національному вбранні привітала славного артиста хлібом і сіллю, на сцену посипалися квіти. 19 грудня 1921 року в приміщенні ужгородського театру відзначили ювілей Миколи Садовського

М. Садовський справді і в найважчих умовах не припинив роботу театру. Він навіть намагався через спільну концертну діяльність місцевих акторів і запрошених зірок залучати на концерти та вистави якнайширші глядацькі кола. Один із найкращих концертів в Ужгороді – з участю артистів «Гудебної аліанції», піаністки Гедди Грушкової й баритона чеських опер К. Сікори, українських артистів Марії Гребінецької (колишньої солістки в оперних виставах Київського театру М. Садовського у 1914-1918 рр., а з 1921 р. – Українського народного театру товариства «Українська бесіда» у Львові) й Теофана Бесарабова та солістів хору Руського театру. Але чеські урядовці проігнорували цей концерт. Микола Садовський створив першу, справді професійну трупу українського театру в нашому краї. Основою репертуару стала українська класична драматургія, за що колектив зазнавав шквалу звинувачень із боку недоброзичливців. М. Садовський дуже переймався музичним оформленням, сценографією, декораціями, реквізитами, бутафорією, а особливо костюмами. Як режисер-педагог, не визнавав акторського амплуа. Досконалість його п’єс відзначала навіть празька преса. А ще Садовського запам’ятали як чудового актора з приємним баритональним басом, який дуже вправно володів словом, пластикою тіла, танцювальними ритмами.

І всеж Садовський змушений був покинути Закарпаття, а з ним і Руський театр в Ужгороді. Чому? Сьогодні однозначну відповідь на це питання давати важко. На це були й особисті причини. В одному з листів О. Приходька читаємо таке: «М. К. Садовський посварився з Миколою Певним, найвидатнішим актором театру, і звільнив його з театру. Це мало фатальні наслідки не тільки для М. Певного, а й для М. Садовського. Перш за все Садовський діяв так, якби це було його власне підприємство; адже театр заснували інші люди, що дали притулок і самому М. Садовському на еміграції». Цей момент виглядає ще більш особистісним, якщо згадати, що саме Садовський визволив Миколу Певного з табору українських полонених, – вважає Василь Андрійцьо. Садовський подбав про працевлаштування актора, залучав його до виконання провідних ролей.

Окрім того, благодійник був на 27 років старшим, тож вважав природним верховенство над Миколою.
Після суперечок Садовському було важко знайти заміну Миколі Певному. На першому акторі якоюсь мірою тримався і весь театр. Також виникла прикра ситуація навколо членів хору, акторів Руського театру, яких директор Садовський до співу не допустив, а наступного дня «оголосив догану тим, хто брав участь у концерті без його згоди».

Але були й об’єктивні причини, які стосувалися творчості. М. Садовському, як ми уже згадували, постійно закидали, що він творить побутовий театр, а глядач потребує п’єс європейських. Але як можливо було відразу піднести до європейського рівня щойно зібрану трупу, та ще й у краї, який не мав професіонального театру? Проте не можна сказати, що М. Садовський був категоричним у підборі репертуару. Згодом він береться за зарубіжну класику, зокрема ставить «Примари» Г. Ібсена. Пригнічений постійним браком коштів, невдоволений рівнем майстерності акторів, творчими та особистими суперечками, він все більше тужить за батьківщиною. І на початку серпня 1923 року Микола Карпович від’їжджає із Закарпаття.

Проте корифей залишив спогади «Підкарпатщина» про ті часи, коли він стояв біля керма Руського театру в Ужгороді. Із них довідуємося, що Микола Карпович переймався іміджем своєї справи. Так, він тримав постійний зв’язок з журналістами і завжди ретельно слідкував про з’яву рецензій та відгуків на спектаклі. Почесні місця на прем’єрах відводилися запрошеним журналістам. Тому на кожну виставу оперативно реагувало декілька видань і вже наступного дня публікувалися відгуки. До речі, видатний режисер щодня спілкувався з студентською та учнівською молоддю. Саме ця молодь заснувала легендарний театр «Нова сцена». У часописі «Русин», який редагував Василь Ґренджа-Донський, за ініціативи Миколи Садовського, було відкрито рубрику «Театр і іскуство», де рецензувалися прем’єри та публікувалися дискусії з питань актор-ського мистецтва. На його сторінках про театр писали В. Безушко, Е. Гаваші, А. Крушельницький, Ю. Сірий (Гіщенко), С. Черкасенко, чеські журналісти А. Гартл, В. Водак, К. Енгельміллер та інші. Але найбільшу театрознавчу спадщину цього часу залишив для нас Василь Ґренджа-Донський, який, на думку Василя Андрійця, і є основоположником театральної критики на Закарпатті.

Лицарем української сцени називають критики Миколу Садовського. Як актор він відзначався винятковою пластичністю, простотою, глибиною і щирістю почуттів, хоч і не позбавлених характером гри «нутром» (від великих емоцій до спаду). Як режисер Садовський виховав цілу плеяду українських акторів – О. Петляш, О. Корольчук, Є. Хуторна, М. Малиш-Федорець, І. Ковалев-ський і багато ін., даючи їм велику волю в творенні образу. Як перекладач вніс свій вклад до збагачення українського репертуару перекладами: «Ревізор» М. Гоголя, лібретта опер «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б. Сметани та ін. Роль Садовського як культурного і громадського діяча виходить далеко за межі театру. У товаристві інших корифеїв і сучасних йому діячів у різних галузях культури й мистецтва його діяльність сприяла народженню нового покоління української інтелігенції ХХ століття.

Наталія Ребрик

*