Іван Мацинський: Венелін-Гуца Юрій Іванович

Венелін (Гуца) Юрій Іванович (22 березня 1802 – 26 березня 1839) закарпато-український вчений-слов’янознавець в Росії. Народився в с. Велика Тибава, Березького округу, в сім’ї священика. Згодом сім’я молодих Гуців, що проживала на парафії батьків, де син набував практику священослужителя, переселилася у Синевир. Тут батько майбутнього вченого-слов’янознавця одержав власну парафію. Дещо пізніше малий Юрій Гуца переселився з сім’єю у с. Студене, де його батько 1812 р. помер.

Після цього вдова Ганна Гуца з дітьми знову повернулася до їх діда у Велику Тибаву. Початкову освіту Юрій Гуца здобув у сім’ї. Синевир залишив у душі вченого на все життя глибокі сліди. Він засіяв у ній глибокий нахил до поезії не тільки тим, що вчений на початку свого життєвого шляху мріяв стати письменником і пробував свої здібності в літературі (між його російськими паперами є уривки з власних повістей та романів), але й тим, що в Синевирі він вперше познайомився з народними звичаями і супроводжуючими їх піснями, які неспокійний інтелект майбутнього слов’янознавця привели на межу наукового зацікавлення фольклором. З цими своїми зацікавленнями Ю. Гуца поступив в Ужгородську гімназію. З-поміж її вчителів він з глибокою повагою згадував свого вчителя Івана Чурговича (1791-1862). Здібності гімназиста привернули до себе увагу Ужгородської духовної семінарії, що взяла його в число своїх вихованців. Це було вигідно для хлопця-сироти, бо основні витрати за навчання переходили на семінарію.

З другого боку, його доля ніби була наперед вирішена – він мав стати священиком. Вже як вихованець семінарії хлопець закінчив філософію в Сатмарському єпископському ліцеї. Разом з ним тут навчався і його майбутній біограф – двоюрідний брат Іван Іванович Мольнар (1801-1872). Допитливий розум Гуци проникав під поверхові дані навчальної дисципліни і це зумовили дальші шляхи його розвитку та долі. В Сатмарі в нього виник міцний нахил до історії. Легко подолавши шкільний виклад, він відвідував бібліотеку і старанно ексцерцував давніх авторів. З цього періоду між його паперами збереглося т. зв. «Собрание примеров и других заметок», датоване груднем 1821 р. Гуцу, як він сам про це написав, тоді цікавили питання «…історично спірні або темні, що вимагають дальшого пояснення». Цій своїй пристрасті він залишився вірним також у Львові, де 1822 р. поступив на філософський факультет університету. Тут він пильно користався скарбами багатої Львівської бібліотеки. В 1822 р. він міняє своє прізвище на Венелович-Венелін, прагнучи в цей спосіб уникнути якось обов’язку, взятому на себе по відношенню до Ужгородської духовної семінарії. Церква в ту добу прагнула забезпечити для себе здібних підопічних студентів тим, що намовляла їх стати ченцями-послушниками. Так було і з Орлаєм. Гуці та Мольнару ця небезпека загрожувала вже у Сатмарі в 1821 р. Тоді вони цього якось уникли. Натиск відчували і у Львові в 1822 р.

Цей натиск, мабуть особливо небезпечним був для винятково здібного Гуци. Одначе зміна прізвища недостатньо його оберігала від всюдисущої церкви. В цих умовах молодого здібного студента тягнув приклад тих із закарпатоукраїнських вчених, які виїхали в Росію і там досягли загального визнання, не зраджуючи своїх переконань, свою східнослов’янську національну належність. Легально здійснити цей намір не було можливим. Крім цього австро-російські взаємини псувались далі через балканське питання, на якому по-різному були заінтересовані обидві імперії. Правда, роль покровительки православних і слов’янських балканських народів, поневолених мусульманською Турцією, ставила Росію та її інтереси у сферу гуманних інтересів. Ю. І. Венелович-Венелін взимку 1823 р. тайком покинув Львів і цілу зиму прожив у Сегедині, ближче до Трієсту, куди планував перебратися, щоб при першій нагоді якось влаштуватися на пароплав, що плавав через грецький архіпелаг у Одесу. Одначе в Сегедині довелось затриматися. Затримка настала через грецьке питання, яке виникло в березні 1821 р. у зв’язку з повстанням греків. В Сегедині юнак відвідував академію, слухав лекції проф. Тамаші, Бендіка, Губіцера, Міхалика, Губерта і Балінта. Венелович-Венелін з мішком за плечима мандрує по Угорщині. Об’їхав територію, пов’язану з містами Берегово – Ужгород – Львів – Сату-Маре – Сегедин і дістався аж у прикордонну смугу з Росією. А навесні 1823 р., разом з І. І. Мольнаром, вони без паспортів перейшли в Карпатах австро-російський кордон, прибувши через Чернівці та Хотин у Кишинів.

Російський період діяльності Ю. І. Венеловича-Венеліна (Гуци), який в Росії виступає під іменем Ю. І. Венелін, можна розділити на два етапи.

Перший етап (весна 1823 – 12 листопада 1831) – розходиться про добу від переходу австро-російського кордону аж до повернення із наукового відрядження в Болгарію. В Кишиневі втікачі, при допомозі генерал-губернатора ї. М. Інзова та І. С. Орлая влаштувались так: Ю. І. Венелін – вихователем і викладачем математики, І. І. Мольнар – вихователем і викладачем латинської мови в пансіонаті при семінарії. Дослідники вважають, що стаття «Несколько слов о россиянах венгерских, а также одно словцо историческое о православной греко-католической церкви в Венгрии» (опублікована із рукописної спадщини Венеліна І. Свєнціцьким в «Материалах по истории возрождения Карпатской Руси», Львів, 1906-1909) є його найранішою працею і написана тут колись у 1823-24 рр. Традиційна любов закарпатських українців до Росії була тою основою, яка спонукала Венеліна 1823 р. присвятити своє життя вивченню і дальшому досліджуванню російської історії, головне історії Давньої Русі. Венелін справді з цього і почав. Він йшов за кожним науковим промінцем, який вів у глибину історичного життя східних слов’ян, в тому числі і закарпатських українців.

Ми вже бачили, що ще в Угорщині він цікавився історією Візантійської імперії, з якою Київська Русь знаходилась в багатих і різнобічних взаєминах. В Бесарабії, куди Венелін приїхав, з кінця XVIII ст. виникали болгарські поселення. Особливо посилився цей процес після 1812 р., внаслідок Бухарестського миру, за яким Турція відступила Бесарабію Росії. Внаслідок цього вже в 1818 р. тут жило 6532 болгарські родини у загальній кількості коло 24 000 осіб. Зустріч Венеліна з бесарабськими болгарами стала чимось подібним до того, як коли б він потрапив у саму давню історію. В його науковому зацікавленні дотоді бракувало прямого сполучення східних слов’ян з Візантією. Болгари ж як слов’яни (в ту добу їх слов’янський характер науці ще не був відомий і для Венеліна це було його власним відкриттям) прийшли на Балкани із території східних слов’ян. І Венелін їх приймає за східних слов’ян. Протягом двох років життя в Кишиневі (1822-1825) він продовжує пильно займатися історією і в центрі його уваги опинились саме болгари, як «ключ до складної проблематики». Венелін тут почав збирати матеріал до великої праці про болгарський народ.

Проте, нав’язавши контакти з І. С. Орлаєм у Ніжині, цим разом в цьому його науковому зацікавленні настає певна перерва: посередництвом Орлая та Лодія двоюрідні брати поступають на медичний факультет Московського університету. (За деякими даними Ю. І. Гуца був племінником І. С. Орлая). Тут Венелін навчався з 13 жовтня 1825 р. до 15 червня 1829 р. На третьому курсі навчання він написав працю «Do calore animali», за яку отримав похвальну грамоту. Також писав про загальні процеси та залишив свої погляди на медичну книгу про харчування. Тут він настільки захопився медичними науками, що навіть думав кинути свої історичні зацікавлення. Одначе взяла перевагу проблематика минулого болгар. В бідній квартирці якогось «каретного закладу», при постійній метушні, він готує кілька років тому задуману першу велику книгу про болгар – вивчає історію Візантії, пише на ці теми статті. Напередодні видання лікарського диплому рецензує «Нынешнее состояние Молдавии, Валахии и Бессарабской области» I. Яковенка в «Московском вестнике» (1829). Крім цього, пише кілька інших рецензій, заміток і статей. Між них належать: «О библиографическом искусстве “Телеграфа” и учености издателя оного» («Галатея», № 41-42 за 1829 р.; «“Обозрение” Кормчей книги в историческом виде. Сочинение барона Розенкампфа», Москва, 1829; «Рецензия на сочинение Економидова “Опыт о ближайшем сродстве языка славяно-российского с греческим”. СПб, 1928, 3 т., «Московские ведомости», 1829). Це призвело до того, що Венелін остаточно відмовився від вигідної професії лікаря.

В березні 1830 р. він залишив Московський військовий госпіталь, де працював лікарем, і вже на все життя залишився працювати в галузі історичного дослідження. В нього вже був закінчений рукопис першого тому «Древних и нынешних болгар в политическом, на- родописном, историческом и религиозном их отношении к россиянам», проте не було засобів на видання. Молодий вчений на цілий ряд питань мав власні нетрадиційні погляди и не квапився з шуканням видавця. Своїми деякими поглядами він стояв близько до того, що пізніше було цінне у слов’янофілів. На працю Венеліна про болгар звернув увагу М. П. Погодін (1800-1875), в ту добу ще ліберально-дворянський письменник, публіцист та історик. Він 1829 р. видав книгу Венеліна своїми коштами. «Древние и нынешние болгары…» викликали гостру полеміку між М. Д. Полевим (1796-1846) та Погодіним, в якій виступив також автор. Венелін надіслав книгу багатьом відомим діячам тодішньої російської науки, між іншим, також А. І. Дудро- вичу в Харкові. Праця викликала загальний інтерес до болгар як до слов’янського народу. Треба сказати, що тодішнє слов’янознавство у Європі робило ще тільки перші свої кроки. Як ми вже сказали, на болгар ще майже взагалі не було скільки-небудь вірогідного погляду. Найдалі в цьому питанні дійшов у 1822 р. Вук Караджіч, який доводив, що болгарська мова самостійна слов’янська мова. П. Й. Шафарик ще зовсім про болгар не мав власної наукової уяви. Зустріч Венеліна з болгарськими поселенцями в Бесарабії, при його доброму знанні всіх слов’янських і багатьох неслов’янських мов, у цьому відношенні зіграла дуже позитивну роль, головне там, де він виходив із зібраного матеріалу. Саме на це звернула увагу тодішня російська наука.

Російське слов’янознавство в ту добу ще тільки зароджувалось і найбільшим його авторитетом був визначний філолог-слов’янознавець – пізніше академік О. Хр. Востоков (1781-1854), який 1826 р. видав свою ґрунтовну працю «Рассуждение о словенском языке», що виклала основи порівняльної граматики слов’янських мов. Венелін своєю болгарознавчою працею дуже вчасно вступив у процес формування російського слов’янознавства. В добі, коли Йозеф Добровський (1753-1829) вважав болгарську мову діалектом іллірійської або сербо-хорватської мови, П. Й. Шафарик (1795-1861) зараховував болгар до східної групи фінських племен – мордвин, черемісів, пеських племен – мордивин, черемісів, перм’яків та ін. і називав їх тюрко-фінським народом, В. Копітар (1780-1844) тільки відмічав значну відмінність болгарської і сербської мов, а Вук Краджич (1787-1864) здогадувався про незалежність болгарської мови – Юрій Венелін в першому томі «Древних и нынешних болгар…» порушив широке коло питань походження болгар, їх старовинних поселень, виходу із Приволжжя і переселення в область Дуная та їх сьогоднішнього становища під пануванням Турції. Найціннішим в праці, крім її політичного значення для долі болгарського народу, була теорія слов’янського походження болгар, яка викликала цілий рух і знайшла своїх пристрасних прихильників між російськими та болгарськими вченими.

В Росію Венелін (Гуца) приїхав із Австрії і йому було добре відоме в цій імперії не тільки становище слов’янських народів, але й напр, угорського народу, що в її межах теж боровся з німецьким засиллям. У 20-х роках XIX ст. угорський національний рух ще не перешкоджував розвиватися подібному рухові словаків та закарпатських українців. Всі ці рухи на території Угорщини були спрямовані проти німецького культурного засилля. Венелін добре знав тоді вже виникаючий німецький шовінізм, який в науці у всьому доводив пріоритет німецького елементу. Він не міг не знати і тенденцїі пануючої німецької історіографії доводити місійну роль германської раси між слов’янами. Венелін з цим явищем зустрівся і на грунті тодішньої Росії, в якій німецькі історики, починаючи минулим сторіччям, займали ключеві позиції.

Один із них, Г. З. Байєр (1694-1738) очолював у 1725 р. кафедру давностей і східніх мов Петербурзької Академії наук. Цей німецький вчений сконструював антинаукову норманську теорію в російській історіографії, за якою, некритично виходячи з «Повісті временних літ», доводив, що основоположниками Давньої Русі були нормани (варяги). На цих позиціях стояв і його земляк Г. Ф. Міллер (1705-1783), який приїхав у Росію разом з ним і був членом Петербурзької Академії наук. Їх погляди поділяв А. Л. ПІлейцер (1735-1809), що приїхав сюди 1761 р. на запрошення Міллера, в 1765 р. став академіком з російської історії.

Шлейцер через два роки повернувся в Германію, забравши з собою всі виписки та зібранний матеріал. В Германії потім пропагував теорії норманістів. В своїй головній праці про Нестора, крім іншого, заперечував колективність «Повісті временних літ». Працювали в академії і дальші німецькі історики – Ф. Г. Штрубе де Пермонт, І. Г. Стріттер та ін. Їх норманську теорію, всупереч тому, що була піддана справедливій критиці ще В. М. Татіщевим (1686-1750) та М. В. Ломоносовим (1711-1765), поділяли і сучасні Венеліну російські історики – М. М. Карамзін (1768-1825), М. О. Полевой (1796-18469, М. П. Погодін (1800-1875) та ін. Гуца у своїх «Древних и нынешних болгарах…» не обійшов і ці питання, які правильно вважав основними. Називаючи німецьких вчених на російській службі та тодішніх російських істориків «…нашим історичним ареопагом», він відкрито доводив, що «…славянский род обижен, оклеветан до чрезвычайности историческим ареопагом». Він об’являв тій теорії і цьому ареопагу відкритий бій. В дальшій його діяльності і діяльності його прихильників ця боротьба набрала дуже гострих форм.

Праця Венеліна «Древние и нынешние болгары…» лягла в основу національного відродження болгарського народу. Венелін в ній аналізував історичне минуле болгар з характерним для закарпатських українців русофльством і так, як визнавав свій український народ народністю російського народу, вважав і болгар такою самою народністю росіян, обгрунтовуючи своє твердження їх прабатьківщішою на Волзі. Слов’янське походження болгар він, одначе, обгрунтовував глибше, спираючись на філологічну аргументацію. В романтичному слов’янолюбсько- му захопленні науковою темою часом заходив до занадто некритичних і сміливих висновків. На його думку, наприклад, болгари з Волзької країни прийшли за Дунай під назвою гуннів (аварів, козар), а очолював їх Аттіла. Була це зайва некритична квапливість палкого молодого розуму. Великий російський критик В. Г. Бєлінський (1810-1848), який інакше з повагою ставився до Венеліна, з приводу таких вибриків тодішньої російської науки у статті «Взгляд на русскую литературу 1846 г.» кинув репліку: «Ведь учений и трудолюбивый Венелин находил же Аттиллу славянином, а в Меровингах Франковых видел славянских «мировых» или «міровых» – не помним, право…» Одначе, беручи до уваги тодішній стан слов’янознавства взагалі (яке і на український народ ще не мало свого наукового погляду), треба констатувати, що не в помилках суть праці Венеліна. В наукових колах, а теж в колах культурно-політичного життя Росії, це добре розуміли. Вони й виходили назустріч піонерові російського та українського болгарознавства.

Російська Академія наук залучила у свою програму наукове відрядження Венеліна у Болгарію.
В ту добу російські вчені-слов’янознавці вперше почали виїжджати у закордонні поїздки з науковими завданнями. Першими з них були: Дм. М. Бантиш-Каменський (1788-1850), Ф. Й. Луб’яновський, В. Бронєвський, О. І. Тургенев, А. С. Кайсаров та ін., які тільки частково торкнулись окремих слов’янських земель. Потім виїхав у подорож між закордонних слов’ян Й. І. Кеппен (1793-1864), який в 1821-1824 рр. об’їхав слов’янські землі Австрії. Після повернення він випрацював детальний план дослідження слов’янських земель і опублікував його у «Библиографических листах» за 1825 р. Цей план палко зустрів молодий польський вчений Андрій Кухарський (1795-1862), який у 1825-1830 рр., за дорученням Варшавського університету, теж подорожував по слов’янських землях. У 30-40 рр. у науковому відрядженні в слов’янських землях були: О. М. Бодянський (1808-1880) – за дорученням Московського університету в 1837-42 рр.; І. І. Срезнєвський (1812-1880) – за дорученням Харківського університету в 1839-42 рр.; В. І. Григорович (1815-1876) – за дорученням Казанського університету в 1844-47 рр.; П. П. Дурбовський – видавець першого в Росії загальнослов’янського журналу «Зарница» (1842-43); І. І. Прейс, М. П. Погодін (1800-1875) – за дорученням Петербурзького університету – в 1839-1842 рр.; М. Н. Надєждін (1804-1856) та ін. Між ними був і Ю. І. Венелін, як єдиний, кого відрядили у Болгарію.

Його подорож у цю слов’янську країну відбувалася у винятково складних умовах.

Початки підготовки подорожі припадають на літо 1829 р., коли президент Російської Академії наук О. С. Шишков (1754-1841) приїхав у Москву і зупинився в домі Бакуніних.

Спочатку відкривалися для цього кращі умови, ніж насправді були. В 1826-1829 рр. на Балканах розгорталася російсько-турецька війна. Російські війська визволяли Болгарію. Від квітня 1826 р., коли війна розпочалася, до приходу Шишкова у Москву, російські війська знаходились вже в першому етапі перебігу війни. Другий етап припадав на квітень 1828 р., – було зайнято Варну – але у вересні того ж таки року російські війська були змушені зняти осаду Шумли і Сілестрії. Причиною неуспіхів була слабка підготовка війни, чума та бездарність головнокомандуючого П. X. Вітгештейна (1768-1842). Проте сама війна між слов’янськими народами була зустрінута дуже позитивно. Стосується це також закарпатських українців. Документують це два вірші молодого О. В. Духновича (на один рік молодшого за Юрія Гуцу, про якого Духнович не міг мати ще жодних відомостей). Один з віршів Духновича написаний на здобуття Ісаакчі та Ізмаїла – на початку воєнних дій, другий – на здобуття Варни. Ці вірші залишилися в недрукованій спадщині будителя. Тим часом його земляк Ю. І. Венелін (Гуца) був з цією війною пов’язаний не лише духовно, але, як побачимо далі, і фізично. Наукове відрядження Венеліна у Болгарію було пов’язане з другим етапом російсько-турецької війни, саме в добі приходу в Москву президента Російській Академії наук.

На одному з вечорів у Бакуніних відомий російський письменник С. Т. Аксаков (1791-1859) представив Шишкову свого старшого сина Костянтина Сергійовича Аксакова (1817-1860), майбутнього письменника і визначного представника слов’янофільства, а з ним також – Ю. І. Венеліна. Впливові товариші Венеліна, при знайомстві Шишкова з його працею «Древние и нынешние болгары…», висунули його в кандидати на наукове відрядження. Позитивну роль в цьому відіграв приятель Аксакових – відомий російський театральний діяч, драматург і режисер княз О. О. Шаховський (1777-1843), з яким Венелін познайомився у вересні 1829 р. Шаховський був теж членом Російської академії.

20 липня російські війська оволоділи вже Андріянополем і стояли безпосередньо перед Константинополем (Царградом). Війна хилилася до переможного для Росії кінця. Одначе, справа з відрядженням Венеліна посувалася дуже повільно. Її до значної міри гальмувала полеміка навколо «Древних и нынешних болгар…» С. Т. Аксаков спричинився до того, що 14 вересня 1829 р. Венелін отримав принципову згоду академії на подорож і вчений-болгарознавець почав готуватися до неї. Він вже 17 вересня надіслав академії проект своєї подорожі.

Але 17 листопада 1829 р. вже було підписано Андріянопольський мирний договір з Турцією. За цим договором, крім добутих Росією територій на Кавказі, східного узберіжжя Чорного моря, прав свобідної торгівлі на території Турецької імперії, плавання по Дунаї, вільного проходу через Боспор – Дарданелли і т. п., російський цар повертав Турції території, завойовані російськими військами протягом кампанії на Балканах (за винятком русла Дунаю з його островами). Султан позбувався права втручатися у внутрішні справи князівств Молдавії та Валахія, вони одержали автономію і її гарантом виступила Росія. Не місце займатися тут деякими дальшими вигодами для Росії та народів православного віросповідання на Балканах, що випливали для них з договору.

Проте договір несподівано ускладнив дослідницькі зацікавлення Венеліна в Болгарії, територію якої російські війська повинні були за договором звільнити. Вивід російських військ з Балканського півострова був залежний від виконання умов з боку Турції і це все ж так відкривало для Венеліна якісь перспективи.
Його подорож офіційно була затверджена Академією аж 14 грудня 1929 р. 9 січня 1930 р. Венелін був запрошений Академією у Петербург і виїхав туди 16 січня, а 25 січня на засіданні Академії був затверджений пред’явлений ним план подорожі та загальна сума витрат. Але тут він залишився ще до середини березня, готуючись до подорожі. Крім іншого, двічі бачився з О. С. Пушкіним і відвідав свого земляка М. А. Балудянського, зустріч з яким залишила у молодого вченого не найкращі враження. 17 березня 1830 р. Венелін повернувся у Москву, а 22 березня відбулася тут у домі Погодіна вечеря на честь трьох мандрівників, які вирушали у наукову подорож. Були це – А. Кухарський, П. М. Строев (1796-1874) та Ю. І. Венелін. На вечорі, крім інших, були присутні – поети О. С. Пушкін (1799-1837) та О. С. Хом’яков (1804-1860), як і історик К. Ф. Калайдович (1792-1832).

Одначе підготовка до виїзду була завершена аж 18 квітня, коли Венелін виїхав на південь Росії з розсяглим планом праці на Балканському півострові. Шлях вченого вів через Нарофомінськ – Воровськ – Малоярославец – Калугу-Козельськ – Белєв – Волохов – Курськ. У селі Бринь Жиздрінського повіту Калузької губернії він зустрівся у маєтку якогось Рябініна з двоюрідним братом лікарем І. І. Мольнаром і пробув тут від 22 до 26 квітня. 1-2 травня провів у Харкові, де відвідав свого хворого земляка ректора Харківського університету А. І. Дудровича (1782-1830) та піонера української літератури поета П. П. Гулака-Артемовського (1790-1865), що працював тут професором університету. Зійшовся також з І. І. Срезневським (1812-1880), який попереднього року закінчив цей університет і очолював тут «гурток романтиків» (його членами були О. та І. Євецькі, І. Росковшенко, А. Шпигоцький, П. Іноземцем. Л. Боровиковський).

Познайомився також з деякими з членів цього гуртка. В Одесу приїхав 8 травня через Полтаву – Кременчук – Крюків – Єлізаветоград та Миколаїв. Тодішня Одеса на нього зробила міцне враження. У щоденнику записав: «Харков – Москва Малороссии, а Одесса – Петроград!» Рівночасно тут він зрозумів, що останні події на Балканах багато чого викреслили з плану його наукової подорожі.

Турки швидко виконували взяті на себе обов’язки і російська армія теж звільняла, згідно мирному договору, зайняті протягом війни території. Венелін довго не міг отри мати скільки-небудь точних відомостей про воєнну ситуацію у самій Болгарії. У щоденнику він з тривогою відмітив: «Від Харкова до Одеси я їхав з великим неспокоєм, дізнавшись, що російські війська в різних напрямах… переходять у Росію». І. С. Орлая вже не було між живими і тут, в Одесі, він відвідав його сім’ю, як і дальшого свого земляка – І. І. Дудровича.

Не знаходячи можливості приступити до справи, задля якої він приїхав у південну Росію, Венелін явився з візитом до генерал-губернатора Новоросійського краю М. С. Воронцова (1782-1856). Порадившись з ним, Венелін 14 травня 1830 р. відправив листа фельдмаршалу графу І. І. Дибичу (1785-1831) в Тирасполь, де тоді знаходився новий головнокомандуючий. Потім і сам відправився у Тирасполь, щоб справу прискорити. Одержавши від фельдмаршала потрібні документи, Венелін знову повернувся у Одесу. План своєї подорожі він повинен був змінити. Турецьке населення при попередньому відступі турецьких військ із Болгарії відступало разом з ними, в міру того, як турецькі війська знову займали залишену територію, з російськими військами відступало чимало болгар. Узберіжжя від Бургаса до Варни і далі обезлюднилось, поштових перевозок не існувало, а придбати власний екіпаж – не дозволяли фінансозі засоби. Поріділе населення далі косила холера та чума. Дороги були повні небезпеки. Під час довгої затримки в Одесі Венелін познайомивсч з старим священиком одної з одеських церков П. С. Куняцьким, який непогано був обізнаний із справами в Молдавії та Валахії. Куницький, між іншим, був автором «Статистики Бесарабії», якою Венелін користався.

Разом з ним вчений 22-23 травня відвідав Овідіополь на дністровому лимані. Шукав тут якийсь стародавній рукопис, правда, надарма. В Одесі зійшовся також з російським поетом В. Г. Тепляковим (1804-1842), який 1829 р., під час воєнних дій на Балканах, коротко побував у Болгарії. Останній дав йому копію свого звіту, складеного для Воронцова. Венелін у Одесі не гаяв часу і збирав матеріали та відомості про болгарський народ від тутешніх болгар та переселенців, кількість яких за останній рік помножилась. Ця діяльність була успішна. 28 червня 1830 р. він вирушив морем у Варну, куди прибув 4 липня. У Варні зараз відвідав генерала Рота та коменданта міста Кравченка. В наступні дні оглянув місто з його монастирями і об’їхав околицю Варни. У Криницькій долині зустрівся з товаришем по університету – лікарем О. Васильєвим. В Кринах стояв загін чорноморських козаків. У супроводі кінних козаків він об’їхав основні поселення долини. На його шляху були Больчик, Коварна, Манталія, Троянів Вал, К’юстенджу і Бейдаут. 27 червня приїхав у Бададаг. У серпні побував у Гірсові і переправився через Дунай. Тут переждав добу карантина і виїхав у Сілістрію (через Керан – Змієв – Слободзею – Злату – Каралаш). У Сілістрії Венелін захворів і пролежав сім тижнів. Цим і закінчилась його болгарознавча подорож. Вона тривала півторимісяця – з 4 червня по 25 серпня 1830 р.

Багато чого, з причин незалежних від дослідника, з плану подорожі випало. Об’їхав він тільки північно-східний кут Болгарії. Та її частина, що знову була зайнята турецькими військами (в тому, числі і Афонська гора із Зіграфським та. Хиленським монастирями) була вже для нього неприступна.

Замість цього він вже 25 серпня поїхав у Бухарест, де пробув п’ять місяців, працюючи в митрополичому архіві та бібліотеці, у якій зберігалися твори візантійських авторів та слов’янські грамоти. В праці охоче допомогали йому деякі з болгарських торгівців (Іван Добрев-Бакалоглу, брати Мустякові, Юдач Генович тощо) та вчителі В. Некович і А. Некович, що тут проживали. У січні 1831 р. Венелін виїхав із Бухареста. Його зворотний шлях вів через Валахію, Молдавію та Бесарабію. Два місяці затримався у Кишиньові, після чого повернувся у Одесу. Тут вже мав багато приятелів, головне, в середовищі членів «вченого гуртка» М. X. Мурзакевича (1806-1883). По дорозі у Москву Венелін затримався на якийсь час у Харкові. А. І. Дудрович нещодавно помер (25 травня 1830 р.). В Москву Венелін повернувся 12 листопада 1831 р. Його подорож тривала 596 днів.

Другий етап (12 листопада 1831 – 26 березня 1839) – це від повернення з подорожі до передчасної смерті.

Венелін повернутся додому з підірваним здоров’ям.

В його житті наскрізною ниткою проходили два парадокси, пов’язані з первісною професією лікаря: як лікар – він повністю відійшов від медицини, а історичні наукові дослідження стали для нього ціложиттєвим покликанням; як лікареві в історико-дослідницькому захопленні йому ніколи було слідкувати за власним здоров’ям та розвитком хвороби. Він зістав неодруженим – не було часу навіть впорядкувати власне сімейне життя. Все це робило з нього значно оригінальну людину в смислі порушення міщанських норм життя, яких суспільство завжди в тій або іншій мірі вимагає. На це штовхали його і самі умови та пристрасть до науки.

Так, наприклад, після важкої подорожі, замість порозуміння і дальшого наукового визнання, в його науковому житті наступав період розчарування і впертої боротьби за голе прожиття. І все ж таки він не відійшов від пристрасного зацікавлення болгарознавством або, вірніш, невиясненні- стю раннього історичного життя слов’янства. Дехто з тих, які сприяли науковому відрядженню Венеліна, нині закидали йому речі, які він не міг здійснити через важкі обстановини війни. До них належав і Погодін. З боку Академії він відчув тільки неприязнь. Матеріал, зібраний ним підчас наукового відрядження, вимагав часу на опрацювання. 24 грудня 1831 р. Венелін просить на це щорічну допомогу розміром у 400 карбованців. Він тим часом заробляє на прожиття педагогічною роботою. Влітку 1832 р. почав учителювати в приватному пансіоні М. П. Погодіна у Серкові, де останній доручив йому і деякі господарські справи, значно занедбані.

Під час цієї роботи Венелін з двома учнями пішки відправився у Троїце-Сергієвську лавру, де кілька днів працював у бібліотеці. Тут відкрив Пріска Рітора, записки Петра Магістра, Малха, Олімпіодора та інше. Влітку приїхав у свій маєток і Погодін із сином С. Т. Аксакова – К. С. Аксаковим (1817-1870). Венелін підготував останнього для вступу в університет і той в серпні 1832 р. склав прийомні іспити. Незабаром Венелін знову оселився у Москві, де проживав у домі С. Т. Аксакова – майбутнього автора «Записок об ужении рыбы» (1847), «Записок ружейного охотника Оренбургской губернии» (1852), «Семейной хроники» (1856) та «Детских годов Багрова’ внука» (1858). Тут він далі добуває засоби на існування приватними уроками.

Між тим, секретарем Академії стаз П. І. Соколов, що ставився до Венеліна крайнє неприхильно. Після відхилення першого прохання вчений просив залишити йому 1000 карбованців, які він не витратив на закуплення слов’янських рукописних книг. В листі від 23 березня 1833 р. і в цьому було відмовлено. Потім він клопочеться в Академії про дворічний строк для обробки матеріалу і теж марно. Академія тільки підганяла його із здачею матеріалу. Нічого не значило і те, що вчений-дослідник ще 2 квітня 1832 р. надіслав їй докладний звіт про свою подорож, додавши до нього і розділ із складеної ним граматики болгарської мови. 22 червня 1832 р. він надіслав Академії і назви 62 слов’янських грамот та їх описи. Академія обговорювала його листа і 24 серпня її секретар вимагав не листа, а матеріали. Проте праця над зібраним матеріалом заповнювала в дуже складних соціальних умовах решту короткого життя Венеліна (Гуци). Цю працю Венеліна дослідники бачать так: з кінця 1831 р. до кінця 1832 р. (один рік) він обробляв зібрані грамоти – переписував начисто, виготовлював до них знімки оригіналів, робив примітки тощо; в січні 1833 р. він надіслав грамоти О. С. Шишкову та П. І. Соколову, а потім – наполегливо працював над «Граматикою нынешнего болгарского наречия».

Поряд з цією науковою працею та приватними уроками в 1832-1833 рр. дослідник не кидає також публіцистичного пера. В 1832 р. друкує рецензію на «Сказание како состави святый Кирилл Философ азбуку по языку словенскому и книги, переведе на словенский язык» («Молва», 1832, ч. IV.) та статтю «Старый долг или Запоздалая антикритика» («Телескоп», 1832, ч. X). 5 лютого 1833 р. Венелін стає дійсним членом «Общества истории и древностей російських», яке виникло ще 1804 р.

Для Погодіна Венелін став чогось зайвим тягарем і він вирішив позбутися дослідника, над яким свого часу взяв шефство. Наполегливі вимоги Венеліна дати йому змогу працювати над облюбованою темзю привели Погодіна до того, що він 1834 р. намагається влаштувати Венеліна вихователем дітей російського посла А. П. Бутеньова у Константинополі. Це для Венеліна означала виїхати у Туреччину. Пропозиція образила дослідника і він у листі до Погодіна написав: «Прежде ты обещался было меня женить; после убеждал ты меня во вредности женитьбы! Наменди ты мне доказывал, что за московскою заставою погибну, а теперь посылает в Царьград! Стало быть второй том (болгар) уже не нужен! …Будь здоров, но избавь меня от таких предложений, на которые мне нельзя решиться». І Венелін, вчителюючи, ні на хвилину не припиняв праці над болгарською граматикою.

Невдовзі він її надсилає в Академію. Академія дала роботу на оцінку О. X. Востокову. Потім, з примітками останнього, який в основному дав праці позитивну оцінку, граматику дістав для докладу Л. О. Ширинський. 20 вересня останній повідомив Венеліна про принципову згоду на її друкування. Одначе в Академії для декого замало було і авторитета Востокова. Для остаточного рішення долі граматики було створено т. зв. «рассмотрите льный комитет» у складі В. М. Федорова та М. Є. Лобанова. Причиною повернення твору нині були помилки та описки, що, на погляд комітету, засмічували російську мову, як і деякі формальні зауваження до словника. За всім цим стояла постать секретаря Академії Соколова.

В цих складних умовах виникли проблески вигідного і перспективного рішення наукової долі закарпатоукраїнського вченого, а саме: у зв’язку з вільним місцем завідуючого кафедри славістики в Московському університеті. Ця кафедра животіла вже від 1811 р. через брак професорів. Ще в листопаді 1830 р. на це місце був виписаний конкурс. Венелін був тоді ще в науковому відрядженні. Повернувши додому, став одним із трьох кандидатів на її зайняття. Першим був П. Й. Шафарик, який в листі від 21 лютого 1836 р. остаточно зняв свою кандидатуру. Поряд з кандидатурою Венеліна була висунута також кандидатура М. Т. Каченовського. Венелін в порівнянні з Каченовським мав всі передумови зайняти цю посаду.

Докладне знання слов’янських мов, наукове відрядження, праця «Древние и нынешние болгары…» та рукопис «Грамматики нынешнего болгарского наречия» створювали достатні підстави для серйозного ставлення до успішного рішення його кандидатури. На пропозицію М І. Надєждіна Венелін в 1834 р. навіть склав «Конспект преподавания истории славянского языка и литературы». Рада університету цей конспект ухвалила, але з ухваленням його кандидатури не поспішала. Причиною було те, що Венелін не мав докторського ступеня. Венелін не писав для здобуття цього ступеня нової праці – віддав на захист готову вже працю «Скандинавомания и ее поклонники, или Столетние изыскания о варягах», яка все ще йшла врозріз із пануючим поглядом найбільш впливових істориків. Не дійшло ані до її захисту, оскільки попечитель Московського учбового округу генерал-ад’ютант граф С. Гр. Строганов (1794-1882), на ту добу відомий російський діяч та археолог, давав перевагу кандидатурі Т. М. Коченовського (1775-1842) – російського історика та критика. Всупереч всьому, програма Венеліна на 12 сторінок друкованого тексту відіграла істотну роль при формуванні російського слов’янознавства і має своє історіографічне значення. Вона викликала жваве обговорення проблематики. «Конспект преподавания истории славянского языка и литературы» став першою програмою викладання слов’янознавства не тільки в Росії, але й у решті слов’янських та західноєвропейських земель.

Тим часом, у важких соціальних умовах, Венелін працював також над словником болгарської мови.

Продовжував друкувати публіцистику, наукову критику та власні дослідження. До друкованих в тому часі праць належать: «Письмо к издателю» («Телескоп», 1834, ч. XXI), «Критика» («Телескоп», 1834, ч. XXII), «Краткая всеобщая история от потопа до наших времен, изложенная по новому плану Н. Кировым. Часть І, Москва, 1834» («Молва», № 21 за 1834), «Об источнике народной поезии вообще и о южнорусской в особенности» (Москва, 1834), «О характере народных песен у славян задунайских» («Телескоп», № 27 за 1835), «Отрывок из II тома десятилетней войны Южной Руси с поляками, 1651 год» («Журнал министерства народного просвещения, № 7-8 за 1836 р.).

Наступний рік все ж таки приніс в людській долі Венеліна певне полегшення: 1836 р. він влаштувався на посаду інспектора московських училищ ордену св. Катерини та Олександрійського. Затверджено його було на цій посаді 9 березня 1836 р. з річною оплатою 5 000 карбованців. До виконання обов’язків він приступив 11 квітня 1836 р., а 25 травня 1837 р., після річного перевірочного строку, був затверджений на цій посаді остаточно

Разом з тим, плоди його наполегливої праці на ділянці болгарознавства почали між болгарами набирати форми початків національного відродженецького руху (перш за все, між болгарськими поселенцями в Росії) і поволі вростали в грунт самої все ще поневоленої Болгарії 1836 «Древними и нынешними болгарами…» Венелін привернув до себе увагу не тільки російської гройадськості, але й освічених болгар, зокрема тих, що жили в Одесі. Першими між ними були Василь Євстаф’євич Априлов (1789-1847) та М. С. Палаузов, що дотоді займалися виключно торговельними справами. Априлов походив із Габрова у Болгарії і через здоровельний сган не закінчив студії на медичному факультеті у Відні. В 1811 р. оселився натривало в Одесі. Більшість тодішньої болгарської інтелігенції не була національні) свідомою: пов’язана православною вірою з греками, в культурних поглядах вона стояла на позиціях грекофільської орієнтації. До неї належав і Априлов, майбутній визначний національно-відродженецький діяч болгарського народу, що сформувався під безпосереднім впливом діяльності Венеліна. Подібного впливу на формування своєї національної свідомості зазнав і другий болгарський купець в Одесі – М. С. Палаузов, національно-відродженецьке захоплення якого перейшло на його сина С. В. Палаузова (1818-1872), відомого російського та болгарського історика. (Автора цілого ряду праць з історії Болгарії, Румунії, Австрії та Угорщини і найважливішої з них під назвою «Век болгарського царя Симеона», що вийшла у СПб., 1852 р.).

Про стан національної свідомості обидвох наведених болгарских діячів красномовно говорить їх щире признання у спільному листі до Вегіеліна від 22 травня 1836 р., в якому пишуть: «…мы с малолетства оставили наше отечество (город Габров на подошве Гемуса у 40 верстах от столичного города Болгарии Тернова .и населенный 20 000 болгарами), и мало понимаем свой язык». Наполегливість та невідступність Априлова змінила невіру Венеліна, що між болгарськими комерсантами в Одесі може виникнути інтерес до освітньої діяльності між власним народом. Завдяки Априлову, на початку другої половини 1837 р. зв’язки між ним та Венеліним почали налагоджуватися. 27 вересня Венелін у листі до Априлова склав детальний план співпраці з одеськими болгарами, а, посередництвом них, також з болгарами взагалі. Априлов організував для Венеліна цілу сітку збирачів рукописних і фольклорних матеріалів з болгарської давнини та сучасності (у середовищі своїх одноплемінників у Болгарії та Румунії). До них нерідко належали визначні освічені болгари – освітні діячі, ченці грецьких та болгарських старовинних монастирів, впливові купці, а між ними: Анатолій (єромонах Зографського монастиря), І. Д. Байла, І. Д. Бакалоглу, Є. Баскидович, П. Берон, брати Гошковичі, І. М. Денколго, А. Дукіада, А. Капіловський, 3. І. Крушевич, брати Мутєві, Д. І. Мустаков (сербський радник у Бухаресті), Г. Пешаков, Райно Попович, Неофіт Рильський, Неофіт Халендарський та ін. І коли, внаслідок російсько-турецької війни, Туреччина була значно послаблена (автономні права одержали Греція та обидва румунські князівства на Дунаї), для Болгарії попередній стан поневоленого національного життя тривав далі. Одначе ті торгові, судохідні та консулатні права, які Адріянопольським миром забезпечила для себе Росія, давали Априлову та Палаузову достаток можливостей як віднайдені у Болгарії старовинні матеріали доставити в Одесу, звідки вони потрапляли у Москву на стіл Венеліна.

По мірі того, як ті першоджерела надходили, Венелін підняв думку заснування в Одесі болгарського музею, де б зберігалися пам’ятники болгарської національної культури. Проте до самого заснування якось не дійшло. Одержав Венелін також болгарські підручники, що в 30 рр. виходили у Будині, Белграді та Крагуєваці. (Дома в болгар ще власної друкарні не було). Ці підручники видавалися для народних училищ, перше з яких заснували у Габрові 1835 р Априлов та Палаузов; дальші виникли у Филиппополі, Копривштині, Казанлику, Калофері, Травному. З власних творів в ту добу Венелін надрукував свою «Скандинавоманию та ее поклонников или Столетние изыскания о варягах» («Московский наблюдател», ч. VIII за 1836 р.). На підставі нового книжкового, матеріалу 1837 р. він опублікував також статтю «О зародыше новой болгарской литературы» Там же, ч. XIV за 1837 р.), що є першою історичною спробою її огляду. Ця працая наступного року вийшла також окремим виданням.

Наведена сітка болгарських діячів популяризувала болгарознавчу творчість вченого між своїми одноплемінниками, видавала деякі твори Венеліна та організувала на його книжкові вйдання підписку.
В розпалі цієї діяльності 22 квітня 1838 р. Венеліна було звільнено з добре оплачуваної посади інспектора. Він став жертвою шантажу і з гіркотою писав у листі до А. О. Краєвського: «Вы, верно, знаєте, что я лишился одного из лучших мест в Москве: вот уже год, как ни копейки доходу, меж тем, как расходы неминуемы».

Був це останній рік його життя.

Априлов спонукав його до дальшої роботи. Він організував передплату на другий том його «Историко-критических изысканий» («Древних и нынешних болгар…»), що в замовців-болгар додатково викликало інтерес до першого тому, який не всі знали. Венелін ще десь знайшов 60 примірників і вислав їх у Одесу. Тільки в самій Болгарії не можна було організувати передплати, бо там лютувала чума. Згодом Венелін надсилає Априлову також 206 примірників статті «О характере народных песен задунайских славян». За ці книжки у скрутній ситуації дослідник одержав від Априлова та Палаузова двічі по 500 карбованців.

Невдовзі, 26 березня 1839 р., в Москві Ю. І. Венелін (Гуца) помер на 37 році свого плідного життя. Сталося це через рік після втрати зайняття. Причина смерті – подвійний апоплектичний удар в стані розвиненого туберкульозу. Похорон відбувся 29 березня і взяли в ньому участь знайомі, студенти та члени «Общесгва истории и древностей российских». Похований він на цвинтарі Данилівського монастиря у Москві.
В останньому році життя Венеліна було опубліковано ще одну його працю. «Принятие християнства славянскими народами до Кирилла и Мефодия» («Отечественные записки», 1839, том II). Посмертне видання «Критических исследований об истории болгар» розійшлося переважно на території Болгарії.

Смерть Венеліна була ударом для болгарського національного відродження. Г. Ф. Пешаков 2 червня 1839 р. відгукнувся на неї одою «Плач над смертю Ю. І. Венеліна». Одеські болгари взялись за літографування його єдиного портрета олією і зробили вже кроки для його висилки з Москви. Одначе, це стало справою московських друзів померлого. На кошти болгар 20 грудня 1842 р. було на могилі вченого відкрито мармурний монумент з написом: «Юрию Ивановичу Венелину одесские болгары 1841. – Родился 1802, скончался 1839 года. – Напомнил свету о забытом, но некогда славном могущественном племени болгар, и пламенно желал видеть его возрождение…»

Вся літературна спадщина дослідника перейшла в руки його двоюрідного брата І. Г. Мольнара, який робив усе, аби неопублі- коване вийшло друком і архівний матеріал вченого земляка зберігся для наступних поколінь.

Невдовзі після смерті дослідника вийшли «Влахо-болгарские или дако-славянские грамоты» (СПб., 1840), підготовані до друку ще при житті дослідника. Зусиллям одеських болгар також вийшов незакінчений другий том «Древних и нынешних болгар в политическом, народописном и реллигиозном их отношении к россиянам» (Москва, 1841). Після цього рукописна спадщина покійного виходила досить часто. Першими вийшли: «Окружные жители Балтийського моря, т. е. леты и славяне» («Чтение в императорском Обществе истории и древностей российских», ном. 4 за 1846 р. і окремим виданням, Москва, 1846). У тому ж таки році заслугами Мольнара вийшло нове видання другого тому «Древних и нынешних болгар…» під назвою «Древние и нынешние словены в политическом, народописном, историческом и реллигиозном их отношении к россиянам». Згідно бажанню померлого, нове видання було присвячене пам’яті І. С. Орлая (1771-1829), доповнене передмовою і біографічним нарисом «Черты частной и ученой жизни Юрия Ивановича Венелина» та поширене в кінці знайденими між паперами Венеліна статтями, що відносилися безпосередньо до теми («Письмена словенские», «О географий Словении», «О скипетрах и Скипетрии»).

Мольнар закінчив також карту Словении, яку не встиг зробити померлий, і опублікував її в цьому виданні. Воно формою додатку містить також «План исследований» та «Список рукописных сочинений Ю. И. Венелина», який нараховує 44 заголовків. Поступово виходять і деякі дальші непубліковані ще праці померлого: «О соляном озере Halmyris. Рамзинское около Бабадага у Дуная Сулина» («Чтение в ИОИДР», VI за 1847, а также окремим виданням, Москва, 1847); «Мысли об истории вообще и русской в частности» (там же, VIII за 1847); «О времени рождения названий: греческое, латинское, немецкое, русское или гражданское, славянское или церковное письмо» (там же, IX за 1847); «О древних жилищах русского народа» (там же, IX за 1847); «О слове баярин» (там же, I за 1847-48 рр.); «Нечто к изысканиям о готах» (там же, III за 1848); «О споре между южанами и северянами насчет их россизма» (там же; IV за 1847); «О нашествии завислянских славян на Русь дорюриковських времен» (там же, V за 1848, як і окремим виданням, Москва, 1848); «О маршалах» (там же, VIII за 1848); «I. О готах. II. Об обрах. III. О споре между южанами и северянами насчет их россизма» (Москва, 1848). На гроші болгарського купця I. М. Денкогла 1849 р. вийшли в Москві «Критические исследования об истории болгар Ю. И. Венелина от прихода болгар на Фракийский полуостров до 968 года или Покорение Болгарии великим князем русским Святославом». Після перерви в 1850-54 рр. виходили дальші праці Венеліна: «Болгарские песни из сборников Ю. И. Венелина, Н. Д. Катранова и других болгар» (Москва, 1856), «Известия о варягах арабских писателей и злоупотребление в толковании оных» («Чтение в ИОИДР, V за 1870), «Критическое разложение всех имен Атилина семейства и прочих так называемых гунских его вельмож, о которых, упоминает Приск в своих путевых заметках» (Москва, 1889), «Конспект преподавания истории славянского языка и литературы, составленный по определению Совета имп. Моск. унив. от 2 мая 1834» («Древности», т. II. Москва, 1896). Такі розвідки, як «Несколько слов о россиянах венгерских и также одно словцо историческое о православной греко-католической церкви в Венгрии», «О песнолюбии славян закарпатских», «Мадярские слова, взятые из русского языка», «Об украинском правописании» та «Карпато-русские пословицы» опублікував I. С. Свенцицький в «Материалах по истории возрождения Карпатской Руси» (т. І, Львів, 1906 р.) В рукописах залишились такі праці: «Дорожный дневник», «Мысли об изъящном и критический разбор истории Н. Карамзина о Дмитрии Самозванце», «Нечто об общественном воспитании», «Нечто об этнографической номенклатуре вообще и славянской в особенности». «О древних славянах», «О мореплавании, пройденышестве и торговле в XI веке по известиях византийцев», «О происхождении славян вообще и россов в особенности», «Политическое состояние Европы Рюриковых времен и разбор военных записок Юлия Цезара», вступ до творів Венелина «Окружные жители Балтийского моря», «Путевые записки», «Опыт гидравлической географии», «Сказка о том, как калачи пекутся да статьи пишутся или О том, что всякое достоинство само себе путь открывает», «Топографическое обозрение Дунайской долины», «Три рода способностей».

Одначе, в працях Венеліна міцно відчувається брак фахової підготовки, що при дальшому браку наукової критичності вченого було грунтом для безмірної наукової фантазії в дослідженнях. Від історико-філологічної вищої освіти відрадив Венеліна І. С. Орлай, який бачив у медицині краще забезпечення існування. Як відомо, на медичну освіту Венелін у своєму важкому житті ніколи не спирався. Це була суб’єктивна причина його важкої наукової долі, в якій не раз і не двічі сам завдав причину до ворожого ставлення збоку деяких інших наукових розумів. Особливо неприємним була в нього манера необгрунтовано, з романтичних позицій, грубо нападати і знецінювати великих діячів російської, слов’янської і європейської науки, починаючи з П. Й. Гердера (1744-1803), П. Й. Шафарика (1795-1861), Вука Караджіча (1787-1864) та цілого ряду інших.

Цікавою і зовсім маловивченою сторінкою в діяльності Венеліна (Гуци) є його педагогічна праця. Її документують, головне, статті «Нечто об общественном воспитании» та «Три рода способностей», які досі не опубліковані і є на свій час оригінальні і прогресивні. Педагогічно-виховні питання Венелін порушує також в інших своїх працях, як, наприклад, в статті «Мысли об истории вообще и русской в частности» та ін.

Про Венеліна написана багата література болгарською, російською та українською мовами – наукова і художня. Його смерть згадали у своїх творах поети Г. Пєшаков, М. Лазаров, П. Славейков та ін. Дослідницькі праці Венеліна використали у своїй творчості Д. Войніков, А. Капіловський, 3. Княжеський та ін. Про нього в різний час писали: І. П. Адженов, Г Славов, С. Зефіров, М. Даскалов, І. Минзов, С. Миларов, В. Стоянов, М. Балабанов, X. Стоїлов, О. Теодоров-Балан, Г. Д. Попов, Д. Маринов, П. Матвеев, Г. Димитров, В. М. Златарський, Шишманов та ін. Болгарська громадськість широко відмітила сторіччя з дня народження вченого в 1902 р. Інтерес до його особи в Болгарії не послаблявся в першій половині XX ст., головне після першої світової війни. Тоді про нього писали Р. Чолаков, Й. Ілиєв (з нагоди сторіччя з дня смерті), М. Арнаудов та ін. Найбільш грунтовні праці про Венеліна написали Боян Пенєв та Петро Динеков.

Свого часу Венелін мав великий вплив на російське слов’янознавство. В. Г. Бєлінський, а після нього В. І Аскочинський, В. Майков, В. Гнатюк, В. Д. Попович, І. С. Свєнціцький та ще дехто називали Венеліна (Гуцу) батьком або основоположником слов’янофільства. Його вплив на формування російського слов’янофільства важко заперечити. Проте Венелін (Гуца) вихідні ідейні позиції слов’янофілів не поділяв. На основі його як правильних (виступи проти норманістів), так і помилкових тверджень (російське походження слов’ян), безпосередньо після смерті вченого почала формуватися в російській історичній науці т. зв. Слов’янська школа, представники якої деколи доводили помилкові установки Венеліна до крайності. В загальному розумінні розвитку історичної науки навіть помилкові і надзвичайно сміливі погляди Венеліна (Гуцу) зробили в цій науці позитивну працю: вони в полемічній гостроті мобілізували тодішні сили істориків на дослідження наукової правди про далеке минуле слов’ян.

Примітка

Іван Мацинський (9.04.1922, Меджилабірці – 14.03.1987, Пряшів) – провідний український письменник, перекладач та громадський діяч Пряшівщини. Народився у сім’ї залізничника. Навчався у Руській учительській семінарії у Пряшеві (1934-1941) та у Вищій школі політичних і соціальних наук у Празі (1946-1949). Працював драматургом та директором Пряшівського українського національного театру (1956-1959) (при якому допоміг заснувати Піддуклянський український народний ансамбль), першим секретарем ЦК КСУТ (1969-1970), завідуючим відділом української літератури Словацького педагогічного видавництва у Пряшеві (1959-1970), де після звільнення з керівної посади працював рядовим редактором із забороною публікувати власні праці. До його навантаження входило і редагування “Наукового збірника Музею української культури в Свиднику”, якого він був не лише редактором, але й неофіційним упорядником (1972-1988 – 8 томів). Співзасновник Української філії Спілки письменників Словаччини (перший її голова –1952) та ж. “Дукля” (1953). Писав російською, від 1956 року – українською мовами. Видав шість книжок власної поезії (“Белые облака”, “Токаик”, “Наша мова”, “Карпатські акорди”, “Пристріпники”, “Вінок сонетів”, “Меридіани і паралелі”), книжку прози “Зимова ніч”, історичну монографію “Розмова сторіч” та п’ять книжок перекладів зі словацької мови (Я. Кноблох – Р. Блага, Ян Ботто, С. Халупка, Я. Краль та А. Сладкович). Посмертно реабілітований 1989 року.

В доробку Івана Мацинського неперехідну й неоціненну вартість мають скрупульозно й цілеспрямовано сформовані у цілісний комплекс текстів матеріали до «Словника історичного життя закарпатських українців». В ці березневі дні пропонуємо до прочитання його дослідження про життя й науковий доробок нашого земляка Юрія Гуци-Венеліна, написане й опубліковане в умовах «нормалізації» – потужного ідеологічного тиску на автора, що однак не позначилося на виваженості, аргументованості й прозірливості суджень письменника і вченого.

Джерела:

1. Тамара Байцура. Юлій Іванович Венелін. – СПВ-ВУЛ, Пряшів, 1968; І. С. Свєнціцький. Нариси з історії болгарської літератури. – Видавництво Львівського університету, 1957. – С. 99-116.
2. Іван Мацинський. Венелін (Гуца) Юрій Іванович: Словник історичного життя закарпатських українців (Матеріали) // Дукля. – 1970. – №6. – С. 74-76; 1971. – №1. – С. 72-79.