Сердечко літа в пазурцях села.
Упали сливи й сивіють від пилу.
Оркестри бджіл на Петра і Павла
Під липами всю душу обліпили.
Ю. Левко. Хуст
В Ужгороді повітря, як казав давній галицький письменник Осип Турянський,
«на легені здорове, але вбивче для душі».
З листа Д. Кременя
«…І всі давно змінилися адреси…». Це факт. Змінилися адреси Часу, змінилася система координат, у якій доводилося жити, на жаль, дехто з учасників листування змінив адресу назавжди. Минуло від сорока до п’яти років з часу написання листів, які зберіг, систематизував і відкрив нинішньому поколінню український письменник і редактор Петро Часто.
Петро Іванович Часто народився 24 червня 1939 року на Холмській Русі (тепер територія Польщі).
Наприкінці війни його родину, як і десятки тисяч інших українських родин, насильно відірвали від рідної землі, розселивши по різних областях УРСР. Середню школу закінчив на Волині, після трирічної військової служби працював у газетах і навчався на факультеті журналістики Львівського університету ім. Івана Франка.
Від 1965 року пов’язав свою долю з Закарпаттям – як кореспондент «Закарпатської правди». Влітку 1990 року виїхав з сім’єю до США заради врятування найменшої доньки. Відтоді живе у США, працює редактором україномовної газети «Свобода».
Є автором книжок «Високе село», «Самотності просто нема», «Володимир Соловйов про Вселенську Церкву», «Вільне слово американської України». А тепер «І всі давно змінилися адреси…» – листування Петра Івановича з Дмитром Кременем, Іваном Ребриком, Юрієм Ажнюком, Василем Басарабом, Дмитром Федакою, Вікентієм Шандором…
Написані 40 (30, 20, 10) років тому, листи фіксували побут, політику, літературні та мистецькі перипетії, роздуми, рефлексії, скарги, життєві епізоди. А сьогодні це вже факт історії і джерело для розуміння витоків, з яких ми прийшли з минулого у поточне тисячоліття.
Деталі. Деталі. Деталі – ось що найважливіше буває у цих текстах, писаних аж ніяк не для вічності. Але така вже доля епістолярного жанру, в якому «таємне» з часом стає «явним». Це важливо, але переказувати зміст листів – абсурдна справа. Кожен, хто читає, дізнається з них про своє. Навіть автори листів сорок-тридцять років потому роблять для себе сенсаційні відкриття, перечитуючи власні рядки.
Або ж натрапляєш на думку, яку сам озвучив день тому. Буквально вчора зайшла розмова про закарпатську «автономію», про загрози, про своїх губарєвих і їх підтримку зовні.
– З іншого боку, – заперечив я співрозмовникові, – є діти й онуки тих, хто воював на Красному полі, які не допустять на Закарпатті сепаратизм.
Дмитро Кремінь
І ось будь ласка – наступного дня читаю лист від 1991 року письменника й видавця Івана Ребрика, опублікований у книжці:
«Так, є дуже багато такого, що без серйозної підтримки не може бути виданим за наших умов. Перше. «Щастя і горе Карпатської України» В. Ґренджі (…) У Ґренджі – сотні прізвищ і фактів. То матиме колосальний ефект найперше серед дітей і внуків тих, хто будував ту Карпатську Україну. Знаю по собі. Хоча у книзі одним лише словом згадано моїх односельців, а з ними – моїх діда і стрия, – це дуже й дуже зобов’язує».
А тим часом у листах Дмитра Кременя – світ 70-х. Це часова адреса студента, й молодого поета, який з жахом констатує що йому вже (!!!) 25. 70-ті роки – це світ своїх побутових проблем. Але це і світ надбуденного – про стосунки Сходу і Заходу ( у філософському й культурному контексті), це «Чайка на ім?я Джонатан», це підготовка одних текстів для друку і написання «Тану блукаючого вогню» завідомо не для друку. Атмосферу 70-х він описав коротко: «В Ужгороді повітря, як казав давній галицький письменник Осип Турянський, “на легені здорове, але вбивче для душі”».
При цьому, про що б не говорили, не скаржилися, не хвалилися адресанти, у кожному листі відчувається особа Петра Часта. З ним можна поділитися прочитаною книгою, понарікати на «наше панство», поділитися планами. Листування з письменниками, акторами, журналістами, ріднею виявилося не просто актуальним, а надзвичайно злободенним.
Минулого тижня відбулася акцентація книги у «вузькому колі» – в науково-мистецькому клубі імені Василя Довговича. Теми листування стали причиною гострих діалогів між Омеляном Коляджином, Любомиром Белеєм, Володимиром Кришеником, Юрієм Ажнюком, Наталією, Андрієм та Іваном Ребриками і самим автором книги.
Світ змінився, ду-уже змінився, але є речі, які повторюються знову і знову (епістолярні документи, які опублікував Петро Часто, є тому підтвердженням) – долання перешкод, байдужість до культури з боку «панства», муки культуртрегерства, цивілізаційні стосунки між Заходом і Сходом…
Василь Горват