Дукля12 квітня 2018 виповнюється 105 років від дня народження видатного українського вченого, літературного критика, літературознавця, фольклориста, культуролога і публіциста Ореста Зілинського – одного з чільних представників Пряшівського феномену. Третього ж квітня – століття Олеся Гончара. Для Ореста Зілинського постать Олеся Гончара і його творчість важили багато і концептуально.

«Про наукову сумлінність і громадську мужність О. Зілинського, – писав акад. Микола Мушинка 1983 року в праці “Науковець з душею поета”, – свідчить і його поширена рецензія на роман О. Гончара “Собор”. В часі, коли на цей твір з шаленою злобою обрушилася офіційна критика, він виступив на його захист, опублікувавши на сторінках пряшівської «Дуклі» (1968) блискучий аналіз цього твору, в якому розглянув роман на фоні всієї літературної творчости О. Гончара. Вказавши на деякі його недоліки, перш за все в композиційному плані, він прийшов до висновку:

“Роман Гончара – поважний і відповідальний суд над минулим і сучасністю України, вільний пошук животворних сил, пісня подвигу й свободі, що в людях. Це – роман політичний, глибоко актуальний, і водночас це – роман універсального звучання. “Собор” – роман про потребу свободи, про її вигоди й переваги, про людей, що поволі стають господарями свого сумління… Можна з певністю сказати, що за останніх 35 років в українській прозі не було ідейно значимішого твору”».

Орест ЗІЛИНСЬКИЙ:
«СОБОР» ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Вступ Олеся Гончара у розвиток української літератури можна назвати тріумфальним. Його трилогія «Прапороносці», завершена 1948 року, здобула великий успіх у цілому Радянському Союзі й за кордоном, сприймалася довгий час як одне з найважливіших художніх свідчень про драму останньої війни. Хоч згодом виник інший, більш болісний і безжальний погляд на реальність життя людини у війні, що його виразив частково сам Гончар у пізнішому романі «Людина і зброя» (1960), ще досі «Прапороносці» вражають нас вдалим поєднанням панорамної широти рисунку людських доль з сильно підкресленим ідейним мотивом, що надає творові цільності. Вже тут Гончар виявив себе як письменник, що хоче виражати своєю творчістю певний ідеал життя, навіть певну попередньо постульовану правду. Цей дедуктивний підхід до призначень і шляху героїв виявив себе особливо там, де Гончар писав не про власне, особисто пережите, як у воєнних романах, а про життя, споглядане збоку, про долю героїв, які стояли поза його власним життєвим досвідом.

Творення з позицій певної ідеальної схеми, невміння зійти з п’єдесталу ліричного покровительства героям і пробиватися вслід за ними тісними, натовпленими вуличками життя, невміння розшукувати невідкриті й непроаналізовані життєві конфлікти виразило себе в програмовій плоскості постаті Микити Братуся, чи в схематичності сюжету «Таврії», де герої поставлені автором на певні місця, ніби за попередньо підготованим ідеологічним планом, а результати гри читачеві наперед відомі. Самого щедрого ліризму, стилістично не дуже індивідуального, самих позитивних рис світогляду письменника – його незмінної віри в добру й внутрішньо багату людину – не вистачало, щоб загнуздати в багатоголоссі роману складне многоборство людини нашого часу. І треба вважати великою провиною критики, що вона, оглядаючись на великі заслуги письменника в громадському житті України, не вказала виразно на те, що заважало йому в дальшому зростанні, не звернула його увагу на данайську небезпеку ідеалізації й ідейного дедуктивізму, не закликала його до боротьби за опанування гущі життя, за проникнення до його наболілої серцевини.

Недоліки творчої позиції Гончара виразно видні і в романі «Тронка» (1963), нагородженому на рік пізніше Ленінською премією. Є публічною тайною, що приватний погляд кваліфікованих читачів на цей роман розходився з його офіційною й публічною ентузіастичною оцінкою. В серії малюнків з побуту людей на степовому півдні України автор хотів виразити ідею континуїтету народного життя, спадкоємності вартостей, можливості й конечності мирного співіснування між космічним віком і «незаплямованою» національною традицією, втіленою в патріархальну гідність «знатних чабанів». Дисонансом у цій, письменником мисленій гармонії, мала зазвучати тільки душевна вбогість людей без коріння, спекулянтів епохи, що в своєму невеликому світі виконують роль поневолювачів краси й свободи. Але в чому ж вартість «національної традиції», репрезентованої письменником? В отій пейзажній «милій простоті», що трохи оперетно захвалює себе зараз на початку роману в зустрічі сучасного мундира з чабанським «високим етикетом»? «Якщо є швидкість, є життя», – каже на одному місці автор. Але саме цієї швидкості, що народжує епічне життя, в романі не видно. Життя тут котиться поволі, герої детально описуються, багато говорять, згадують, мало діють. Їхні життєві бунти й удари не небезпечні; доступ до глибини їхнього серця затягнутий кольоровим ліричним серпанком. Іноді вони приховують своє справжнє обличчя навіть за преціозною дотепністю мови, за мисленням у «космічних масштабах», за вченими згадками про Гомера й Демокріта, Пісню пісень і Дон-Кіхота, про «товариша Арістофана» й більш сучасного товариша Корнійчука.

Новостворений роман, над яким письменник працював п’ять років (1963-1967), є в певному розумінні повторенням і водночас корективом ідейного задуму «Тронки». І тут автор вирішив згрупувати довкола символу-маяка сили й постаті, що діють у сучасному житті народу, й винести над ними свій вирок, накреслити певну програму й перспективу дій.

Роман є вільно компонованою історією життя людей у промисловому місті на півдні України – металургів, домогосподарок, студентів, партійних діячів, хуліганів. І тут деякі нитки сюжету розбігаються без виразного завершення, без справжньої кульмінації. Але при загальній малодраматичності сюжету тут відображено фронтальний удар старого й нового в житті сучасної України, висунуто ряд дуже важливих свідчень про правду її сучасного життя й поставлено у великій ширині мислительську проблему змісту життя людини й суспільства. Новий роман Гончара є визначним свідченням про сучасну українську націю, про болі й радощі її реального життя, він є спробою розсудити стихії й сили, що впливали й впливають на її розвиток, вказати на справжні запоруки її духовного безсмертя, її самобутності, її самоздійснення. І безмірно важливе те, що ідеал, до якого доходить Гончар, не має замкнуто національний характер; він універсальний, загальнолюдський, бо сили, що борються проти себе в романі, є смертельними ворогами в цілій людській історії. Це свобода і самодоцільний примус, вільне поривання творчої думки й декретована правда, тепле людське довір’я й холодна строгість інституціональних заборон. Недарма такого сильного ідейного звучання набуває в творі невеликий епізод непередбаченого перебування українського сталевара Івана у напівдиких індійських племен та його адміністративних наслідків, контраст між людяністю голих злидарів і суворими допитами установи, «з якою метою пішов до племен». У цілому світі йде філософська розмова про трагедію сучасної людини, придавленої мертвим тиском нею ж створених інституцій, авторитетів, заборон.

Український письменник розкриває приклади цієї трагедії, що поволі розкришує душу людини, в самій практиці соціалізму, випередивши своїм твором духовне потрясіння, яке проходить зараз у нашій державі.
Над промисловим містом, над яким всупереч директивам уже довгі роки нависають отруйні коксохімічні дими, височить старий, занедбаний собор, перетворений практичними нащадками у склад сільськогосподарських продуктів. Сучасники застрахували своє сумління тільки табличкою про державну охорону пам’ятки. Зняттям таблички існування собору загрожене; боротьба за його збереження стає одним із елементів сюжету. Але автор не кладе натиск на епічну розробку цього мотиву. Роль собору в творі інша. Він – свідок, живий закид і неспокій, що живе в різний спосіб у всіх людях, що дивляться на його могутні зводи, він – духовна сутність, нерозв’язане питання, якого ніяк не можна оминути й викреслити із свідомості.

Держава руками й думками своїх повноважених представників хоче поставити на місці собору загальнокорисну шашличну, і на диво саме цей факт збуджує в душах щасливих підопічних протест, що є, може, першим бунтом колективної людської гідності за довгі роки, першим прозрінням до свідомості вічного в людині. В критичний момент вперше народжується в людських очах і думках отой «образ нескінченності», «відгомін життя невмирущого», «цитадель вічності серед текучих віків», свідок духовного безсмертя й неповторності нації, доказ переваги вічних поривань до краси й гармонії над скороминущістю доктрин і директив. «Відповідальні», для яких життя – графи й статистика, певні, що вистачить залишити по одній пам’ятці з кожного століття, для людини ж собор – жива індивідуальність, учасник життя більшого за людське, символ вічності народу, прибитого «формулами дрімучого холопства». І неважливе те, що різні люди різною мірою спроможні усвідомити цю правду; сказано словами Франка – «покотилася лавина», і цього руху вже не спинити.

Другий ідейний важіль твору – історія зеленоокої Єльки, звичайної сільської дівчини, народженої у воєнній хуртовині від невідомого батька, твердо вихованої реальностями колгоспних буднів і свят, що їх так відважно й правдиво накреслив автор. Єлька стає жертвою великої, хоч у даних умовах дуже банальної трагедії, – за її ж нерозумною згодою потоптано її світлу мрію, знищено віру в любов і добро на землі. Але Єлька – постать, яка дозволяє зрозуміти, чому свободу зображають художники завжди молодою жінкою. Вся вона – втілення свободи, безпомилкове прямування до свободи, безпосередній протест проти всього, що гнітить і обмежує людину, – проти вченого пігмейства, директивності й уміння жити наполовину. І для її міцної й рішучої душі немає іншого призначення й шляху, ніж великі випробування і велике щастя. І хоч її обраний, студент Микола, трохи фігурна постать, читач залишає Єльку в його опіці зі спокійним сумлінням: така, прекрасно чутка й правдива жінка, переможе і над авторовим обмеженим розумінням іншого героя; вона, навіть, не ставши у суспільстві формально нічим, буде перетворювати життя навколо себе, як це вміють робити і вітер, і сонце, і дощ, що приносять плідність землі. Ця дівчина, – хоч сам автор і не натякає на це, – втілення живої душі нації, рідна сестра Бондарівни, Катерини, Соломії; її бунт – бунт органічно вільної людини, незалежної від вузьколобих доктрин, від ідейних деформацій, вічної у віках, як ідея краси і правди.

Недаремно її антагоністом, загрозою, що нависає над її вільним життям, є представник світу невільного, що свої погляди й моральні норми черпає не з живого сумління, а з директив і почутих правд, з ототожнення себе самого з установою й стажем. Фігура молодого Лободи, новочасного висуванця зі старого козацького роду, зрадника батьківської прямодушної сили, хитрого тактика, що добре «чує нове», «не цурається своїх», вміє постояти за себе в кожній ситуації, вірно служачи державі своїми «колоретками» і «вогником», своїм секретарським ентузіазмом – також велика подія в розвитку українського радянського роману. Це квінтесенція уніформізму, сплодженого багатолітньою фетишизацією держави, діянням наркотику владолюбства і владопоклоніння, що одурманив цілі генерації. Лобода в Гончара – не відразлива маска; це людина з нормальними порухами душі: в нього своє бажання особистого щастя, мрії про добру сім’ю, він добре вгадує, – і це дуже піднімає його в наших очах, – які невідкриті скарби приховані в отій бездольній Єльці, що не народилася дочкою прокурора або директора заводу. Але саме це розкриває найбільшу трагедію епохи: пересічно добрий юнак, перевихований у доброго бюрократа, хоче прикрасити храм свого власного благоденства справжньою внутрішньою красою і справжнім бунтом, як це робили східні деспоти, що також уміли любити непокірних, як це робить сучасна держава, приручаючи найкращих мислителів і митців в орденоносних слуг.

Образ Володьки Лободи такий виразний і вичерпний, що не потрібно було детально розкреслювати інших, вищих і нижчих «відповідальних». Вони крутяться в романі, як колісця якоїсь детермінованої взаємозалежності, у якій невільність неминуче народжує зло: блідолиций агітатор, що проповідує любов, сам не знаючи її, механізатор, який пише з армії: «полностью наедаюсь», безрадний одноокий бухгалтер, завзятий бригадир з філософією «раз живемо». А за ними і з ними – широка маса «героїв консуму», що знеособлено й покірно несе свою долю. Але автор не може заперечити в собі оптиміста. І якщо він, з одного боку, креслить потрясаюче сумний образ відносин у колгоспі, підсумований жалібними словами: «Брехня кругом, слова пусті, кожен тільки для себе живе, немає, Ганнусю, чистих людей», то противагу становить міське середовище чесних трудівників, що стоять ніби вище ступнем усвідомлення правди й уміння захистити її. Але для читача цей світ розколюється на дві генераційні верстви. Чи ближча тобі, читачу, цнотлива ідилія Івана й Віруньки, отих віруючих, вірних і гідно примирених, чи гарячі суперечки й інтелектуальні ексцеси отих «перекошених» Ромців і скептичних Геннадіїв, що такі радісні й єдині саме у своїй сварці й незгоді? Ближча тобі грандіозна віра в Каховські моря, що затьмарила колись навіть світлий розум Олександра Довженка, чи безцензурний молодий розум, що сміється з беззубої одноголосності? В цьому контрасті поколінь автор розкрив ще одну грань розвитку, що зарисовується як історична неминучість.

Поряд із «колективним очманінням» є ще одна сила, що загрожує духові справжньої волі й символові собору. Вона має в романі дві видозміни – сучасну й історичну. Сучасна – це оті хулігани-безбатченки, що так вміло змальовані на кінці роману в агресивних пошуках вибрику, в пасії хули й безчестя, що не спиняються навіть перед «голою постаттю у вінку з тернини». Ця анархічна стихія в людині теж вічна; вона все наново пробуджується від смутку ідейного бездоріжжя, і тому така багата на неї безвідрадна українська історія. Батько Махно й ціле Гуляйполе також замахується своїм матюком на собор, на голубу чистоту його зводів, що говорять тільки до таких душ, як Єлька. І безмірно важливо, що в цьому епізоді, який становить одне з найблискучіше написаних місць нашої післяжовтневої прози, автор доручив захистити собор не всевладній державі, не «відповідальним товаришам», сила яких у титулах і компетенціях, а лицареві-єдиноборцеві, академіку Яворницькому, що бореться й перемагає живим горінням душі, силою власних аргументів і віри.

Роман Гончара – поважний і відповідальний суд над минулим і сучасністю України, вільний пошук животворних сил, пісня подвигу й свободі, що в людях. Це – роман політичний, глибоко актуальний, і водночас це – роман універсального звучання. «Собор» – роман про потребу свободи, про її вигоди й переваги, про людей, що поволі стають господарями свого сумління. Своїм твором автор кинув виклик молодшим прозаїкам, що в останні роки з різних причин обмежувались камерними перспективами. Це осторога сучасності й спрямування до животворної криниці. Можна з певністю сказати, що за останніх 35 років в українській прозі не було ідейно значимішого твору. Жаль тільки, що ця значимість послабляється деякими художніми недоліками загального й часткового характеру. Ми вже говорили про певну епічну слабосилість роману, що особливо видно в його початкових розділах, до історії Єльчиного дитинства. Творові шкодить брак епічної простоти, завантаження подробицями, бароковим словоплетінням, яким його окремі частини обвішані, як різдвяна ялинка.

Читачеві справді не треба було отих «епіцентрів життя», згадок про космонавтів, порівняння Віруньки з Ярославною, «Бетховенів степових», «зачіплянських Едісонів», «кавальєрів з Верони». Шкода, дуже шкода, що не виник роман чистий і простий, як вічно оживаюча зелень, що черпає свою кров з найсірішої землі.

Джерело: «Дукля». – 1968. – №3. – С. 221-225.