Причетність Польщі та Угорщини до розчленування Чехословаччини під час Мюнхенської кризи восени 1938 р., а також їх прихована агресія проти свого сусіда під час подій на Підкарпатській Русі (Карпатській Україні) у 1938-1939 рр. перебувають на маргінесі історичної політики та колективної пам’яті двох держав.

Міжвоєнна Польська держава зазвичай змальовується в якості жертви таємного пакту нацистської Німеччини та сталінського СРСР, який відкрив шлях до початку Другої світової війни та розподілу Східної Європи. Однак ще за рік до цих вікопомних подій Польща поряд з Німеччиною та Угорщиною виступила активним співучасником розшматування Чехословацької республіки, окупувавши на початку жовтня 1938 р. Тєшинську Сілезію та захопивши у грудні 1938 р. Спіш і Ораву в північній Словаччині. Водночас у 1938-1939 рр. офіційна Варшава зайняла вкрай ворожу позицію щодо українського питання, вдавшись до методів таємної війни проти Карпатської України – автономного краю у складі пост-Мюнхенської Чехословаччини, у спробах допомогти своєму союзнику – Угорщині встановити спільний кордон у Карпатах. Будучи натхненною тими методами, якими послуговувалися нацисти під час дестабілізації ситуації в Судетських землях Чехословаччини, Варшава спільно з Будапештом організувала диверсійну операцію у Карпатській Україні, що мала призвести до ліквідації «українського П’ємонту» на Закарпатті.

Тактику, апробовану цими державами у таємній агресії проти Карпатської України у 1938-1939 рр., можна розглянути в категоріях сучасного терміну «гібридної війни» – неоголошеної війни, яка ведеться із поєднанням принципово різних типів і способів (класичних із використанням регулярних військ, нерегулярних збройних формувань (повстанців, диверсантів, терористів, партизанів і т. д.), інформаційно-психологічних операцій, методів економічної й комунікаційної блокади тощо), які скоординовано застосовуються задля досягнення спільних цілей. Під час «гібридної війни» країна-агресор може залишатися публічно непричетною до розв’язання конфлікту.

У міжвоєнний період Польща та Угорщина розглядали Чехословаччину як штучно створену державу, позбавлену міцних історичних традицій та підвалин для існування. У зв’язку з цим, на момент Мюнхенської кризи 1938 р. вони, як і Німеччина, були зацікавленні в її остаточній дезінтеграції, прагнучи отримати від цього територіальні дивіденди. Особливо інтереси цих двох держав сходилися у питанні Підкарпатської Русі. У міжвоєнний період ревізіоністська політика Будапешта була спрямована на відновлення «тисячолітніх кордонів» держави св. Іштвана та повернення колишніх історичних земель, втрачених внаслідок принизливого для угорців Тріанонського договору.

З іншого боку, Польща вбачала у проголошенні автономії Підкарпатської Русі безпосередню загрозу для своєї територіальної цілісності, з огляду на небезпеку проникнення «українського вірусу» на підвладні їй українські землі – Східну Галичину та Західну Волинь. Водночас Варшава побоювалася «ворожого удару з флангу» – розігрування Берліном української карти на Закарпатті проти неї. Щоб завадити цьому, Польща відчайдушно прагнула встановити спільний кордон з Угорщиною у Карпатах. Це була частина стратегії польської дипломатії, спрямованої на побудову бар’єру проти гітлерівської агресії у Східній Європі із країн так званого «нейтрального блоку» (концепція «Третьої Європи», або «Міжмор’я»).

Ще 2 вересня 1938 р. під час зустрічі польського консула у Братиславі М. Халупчинського з угорським консулом Петравічем була досягнута неформальна домовленість про співпрацю двох держав у протидії українському рухові на Закарпатті, зокрема через «органічну та систематичну боротьбу» з усіма його проявами в краї. Сторони погодилися не надавати цій акції зайвого розголосу.

В історіографії досі залишається дискусійним питання про те, яка зі сторін – польська чи угорська – першою виступила з ідеєю спільного кордону. 5 жовтня 1938 р. у Варшаві відбулася зустріч угорського державного секретаря Іштвана Чакі та польського міністра закордонних справ Юзефа Бека, на якій було досягнуто основних параметрів домовленості про співпрацю у проведенні спільної саботажно-диверсійної операції на території Закарпаття з метою якнайшвидшого приєднання території краю до Угорщини. Для конкретизації напрямків співробітництва 10 жовтня 1938 р. у Варшаві пройшли військові переговори, під час яких начальник польського Головного штабу генерал Владислав Стахевич пообіцяв, що польська сторона розпочне таємну диверсійну акцію після відповідних дій з угорського боку. За дорученням польського військового керівництва до Ужгорода та Мукачева були направлені групи військових у цивільному для вивчення маршрутів майбутнього переходу польських «добровольців», що мали знищувати об’єкти інфраструктури та сіяти страх.

Вибухівка та набої, вилучені у польських терористів. Архів Міністерства закордонних справ Чехії

Вибухівка та набої, вилучені у польських терористів. Архів Міністерства закордонних справ Чехії

Завданням спільної диверсійної операції було дестабілізувати суспільно-політичне та військове становище на Закарпатті, підірвати позиції чехословацької адміністрації та автономного уряду, досягнути його міжнародної ізоляції, викликати повстання місцевого населення і, таким чином, створити передумови для його анексії та відновлення Угорщиною свого тисячолітнього кордону. Другі відділи польського Головного та угорського Генерального штабів координували між собою засилання на територію Підкарпатської Русі диверсійних і терористичних груп для здійснення актів саботажу, руйнування ліній комунікації (мостів, пошти, телеграфу, телефону, залізниці, автошляхів, ліній електропередач), державних об’єктів, убивства представників місцевих органів влади, чехословацьких жандармів, прикордонників, військових, поширення антиукраїнської пропаганди та підготовки ґрунту для прилучення території краю до Угорщини. Військові та диверсійні заходи двох держав доповнювалися економічною і комунікаційною блокадою Закарпаття, інформаційними атаками та потужним дипломатичним тиском на автономний уряд у Хусті. Фактично, тактика дестабілізації, яку сьогодні ми описуємо в категоріях концепції «гібридної війни», була повною мірою апробована у Карпатській Україні ще в 1938-1939 рр. З точки зору міжнародного права, йшлося про опосередковану агресію проти Закарпаття.

На початковому етапі угорська диверсійна акція мала «простимулювати» задоволення територіальних вимог Угорщини на південно-східні землі Чехословаччини, де компактно проживало 1 млн. угорців, надавши таким чином Будапешту «додаткові аргументи» під час переговорів 9-13 жовтня 1938 р. у Комарно з представниками празького уряду про угорсько-чехословацький кордон. При цьому назовні потрібно було створити враження про наявність в регіоні стихійного повстанського руху, що вимагав невідкладної ревізії кордонів. Політичне керівництво угорською операцією з «повернення» краю здійснював колишній міністр внутрішніх справ Міклош Козьма, а військові заходи курував керівник управління угорського генерального штабу полковник Шандор Хомлок. Перший неоднозначно визначав вагу питання: «Негайне вирішення русинського питання я вважаю настільки важливим з точки зору Будапешта, що заради цього готовий піти на будь-який ризик, якщо потрібно, то навіть стати до стінки…»

На початку жовтня 1938 р. у с. Вашарошномень, за 45 км від кордону з Підкарпатською Русю, стали зосереджуватись угорські диверсійні формування, укомплектовані новобранцями угорської армії, резервістами, добровольцями, членами парамілітарних організацій («Левенте»), загонів «Рондьош Гарди» (Гвардії обірванців) та «Собот Чопоток» (Вільних загонів). Організовані за прикладом судетсько-німецьких Freikorps станом на середину жовтня 1938 р. вони нараховували до 6 тис. чол., поділених на 19 батальйонів по 300 чол. у кожному.

Уперше поява угорських терористів на території краю зафіксована в ніч з 5 на 6 жовтня 1938 р., коли угорсько-чехословацький кордон перейшов 12-членний відділ «Рондьош гарди», який підірвав міст на річці Боржаві. Інша група цього ж дня зруйнувала залізницю в районі станції Батьово, паралізувавши на деякий час залізничне сполучення. Однією з найбільш резонансних акцій за участю угорських диверсантів став напад на ст. Боржава. Вночі з 9 на 10 жовтня 1938 р. через кордон проник загін терористів у кількості 100 осіб на чолі з надпоручником Йозефом Премом, що, прямуючи у напрямку Берегова та Мукачевого, розбив табір у лісовому масиві між селами Дерцен і Форнош (сучасний Берегівський р-н). Звідси «повстанці» здійснили напад на залізничний міст і станцію Боржава, де вбили начальника станції та одного жандарма, пограбували пасажирів та полонили кількох чехо-словацьких військових. У відповідь 11 жовтня 1938 р. чехо-словацька влада оголосила надзвичайний стан у Мукачеві, а 13 жовтня у Берегові та Севлюші. Для знищення диверсантів чехами використовувалася бронетехніка, танки та бомбардувальна авіація. У результаті операції у полон потрапили 26 офіцерів, 62 унтер-офіцерів та 205 солдатів запасу угорської армії, 305 терористів; 30 осіб було вбито. Чехо-словацька сторона втратила вбитим одного жандарма (українця з Дубриничів Андрія Ригана), чотирьох солдат було поранено. У підсумку, угорська акція 10-14 жовтня завершилася повним провалом, призвівши до розгрому перших груп диверсантів.

Михайло Бажанський: Диверсанти. Історичний репортаж

Однак Будапешт не збирався припиняти операцію, змінивши тільки тактику: замість великих загонів силою в батальйон кордон почали переходили мобільні групи чисельністю у кілька десятків осіб. За період з 6 до 24 жовтня 1938 р. невеликі диверсійні групи по 10 осіб здійснили 11 рейдів на 8 км вглибину території Підкарпатської Русі, проводячи напади на підрозділи чехословацької армії та знищуючи об’єкти інфраструктури й комунікації. Щоб уникнути сутичок із регулярними військами, угорські нападники намагалися діяти переважно вночі, переховуючись вдень у лісах.

Акції угорських диверсійних груп особливо почастішали після Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. Протягом листопада-грудня вони здійснили напади на сс. Косонь, Косинський Верх, Страбичово, Горонда, Мале Давидково, Шаланки, Підгоряни, Ракошино, Довге, Горяни, Баранинці, Барвінкош, Вербовець, Олешник, Макарьово, Ромочевиця тощо, жертвами яких стало більше десятка чехословацьких прикордонників, жандармів і солдатів.

Паралельно з боку Угорщини здійснювалася масштабна інформаційно-психологічна війна, до якої були залучені головні медіаресурси Угорського королівства (преса, радіо, телеграфні агенства, друкована та шептана пропаганда тощо). Зокрема, угорське радіо повідомляло про всілякі небилиці з Карпатської України: епідемії, голод, фантастичне подорожчання цін на продукти харчування, репресії і терор уряду А. Волошина, повстання та заворушення місцевого населення, від якого голова українського уряду начебто «відстрілювався з кулемета», про втечу уряду до Праги, про нетерпеливе очікування населенням угорського визволення і т.п. Водночас угорські розвідувальні літаки, порушуючи повітряний простір Чехословаччини, скидали тисячі листівок над територією Підкарпатської Русі, закликаючи місцеве населення до повстання та звільнення від «чеської тиранії» й «українських бандитів», проведення всенародного плебісциту за приєднання до Угорщини.

На північній ділянці кордону Підкарпатської Русі з 7 жовтня до 25 листопада 1938 р. проводилася диверсійна операція 2-го відділу Головного штабу Польщі під кодовою назвою «Лом». До неї були залучені ряд урядових та військових відомств Другої Речі Посполитої – державна поліція, прикордонна служба, Корпус охорони прикордоння (КОП), армійські частини (VI (Львів) та X (Перемишль) корпуси Війська Польського), військова розвідка та контррозвідка, дипломатичні представництва у Празі та Ужгороді (з листопада 1938 р. у Севлюші). Загальне керівництво операцією здійснювали начальник 2-ї експозитури майор Едмунд Харашкевіч та його заступник майор Фелікс Анкерштайн. До складу групи «Лом» входили диверсійні підгрупи «Розлуч» та «Стрий», а також партизанські підгрупи «Новий» (Стрий) і «Адам» (Сянки). У спеціально організованому вишкільному таборі в Розлучі було підготовлено 7 груп («кампаній») польських диверсантів по 80 чол. у кожній, які складалися зі спеціалістів підривної, саботажної та диверсійної роботи, військовослужбовців та резервістів польської армії, комбатантів операції у Заолжі, добровольців зі складу парамілітарних організацій («Стрілецький Союз», «Федерація союзів захисту Вітчизни», «Бойова організація Заолжя» тощо), інтелігенції, студентів, робітників та безробітних. Загалом у польській диверсійній акції на Закарпатті взяли участь понад 1 тис. осіб.

Головними об’єктами польських диверсій мали стати лінії комунікації, що сполучали Підкарпатську Русь з рештою ЧСР, а також військові та урядові об’єкти (казарми, гарнізони, пости, митниці, пошта, школи тощо) на північ від лінії Перечин-Порошково-Свалява-Волове.

Першу акцію польські диверсанти провели у ніч із 22 на 23 жовтня 1938 р., коли невелика група у складі трьох бійців і двох провідників підірвала міст на шляху між Нижніми Верецькими та Уклином на Волівеччині. 24 жовтня диверсанти знищили міст на шосе поблизу с. Убля, що мав на меті перервати транспортне сполучення між Словаччиною та Підкарпатською Руссю. 27 жовтня 1938 р. польські бойовики здійснили спробу висадити у повітря міст біля Жорнави, а наступного дня атакували міст через р. Ріка поблизу Вучкового на трасі, що сполучала окружний центр Волове із Хустом, де вбили двох лісників і чеського жандарма Томаша Калчіка. У полон до чехів потрапило три диверсанти. Загалом під час першої фази, що тривала з 22 жовтня по 12 листопада 1938 р. польські боївки здійснили 20 нападів на об’єкти інфраструктури та державні установи на півночі Підкарпатської Русі.

Польські диверсійні заходи були підсилені пропагандистськими. У російськомовних листівках, виготовлених 2-ю експозитурою 2-го відділу Головного штабу, поляки обіцяли закарпатським русинам краще життя у державі св. Іштвана і закликали їх скидати «чеське ярмо».

Польські терористи, які загинули під час нападу на Присліп

Польські терористи, які загинули під час нападу на Присліп

Для маскування диверсанти подекуди використовували чехословацьку уніформу та зброю, у такий спосіб захоплюючи у заручники чехословацьких військових. Зокрема, під час нападу на с. Нижні Верецьки 10 листопада 1938 р., що вважається однією з найсміливіших акцій за час проведення операції «Лом», польські бойовики пограбували місцеву пошту, підірвали ручними гранатами жандармську станицю і дорожній міст, провели антиурядову агітацію та захопили у полон 20 чехословацьких жандармів і військових. Полонених було нелегально переправлено через кордон, де відбулася інсценізація їхнього арешту за начебто незаконний перехід кордону. У Дрогобичі проти «порушників» відкрили судову справу за звинуваченням у створенні озброєної банди, яка мала здійснити терористичні акти на території Другої Речі Посполитої та готувати державний переворот (sic!). З рук польського «гуманного слідства» чехословацьким військовослужбовцям вдалося звільнитися тільки після окупації чеських земель німецькими військами у березні 1939 року.

Для приховування своїх підривних дій проти Карпатської України польське командування часто використовувало й «українське прикриття». У випадку потрапляння у полон польські диверсанти мали видавати себе за українців-біженців із Галичини, які прагнули вступити до «українського легіону» (йшлося про Карпатську Січ) і воювати за «Велику Україну».

У листопаді 1938 р. польські диверсанти здійснили найбільшу кількість нападів на території краю. Зокрема, такі акції були зафіксовані 1-3, 5, 8, 10, 13, 15, 16-18, 22, 28-29 та 31 листопада, від чого страждали жителі прикордонних населених пунктів Воловець, Волове, Торунь, Майдан, Прислоп, Гукливе, Скотарське, Нижній Студений, Синевирська Поляна, Вучкове, Нижні Верецьки, Порошково, Тур’я Пасіка, Малий Березний, Верховина-Бистра та ін. Якщо на першому етапі цілями нападів були переважно мости, дороги та інші об’єкти комунікації, то на другому – жандармські станиці, відділення фінансової сторожі, поштових урядів, польових підрозділів StOS та військові. Одним із найдовших вилазок польських диверсантів був напад 8-12 листопада на «дорогу життя» між селами Тур’я Ремета та Порошково, що з’єднувала Підкарпатську Русь з рештою земель республіки. Задля цього полякам довелося подолати 70 км вглиб закарпатської території, йдучи на висоті 1000 м над рівнем моря.

Найбільшою акцією польських диверсантів став напад двох загонів підгрупи «Новий» (170 бійців) на Торунь та Прислоп 21-22 листопада 1938 р., який, хоча і мав характер короткої масивної атаки, приніс незначний успіх, оскільки чехословацькі війська були підготовлені до нападу. Польська сторона сподівалася, що акція відбудеться паралельно з початком вторгнення угорських військ у Карпатську Україну, яке планувалося на 20 листопада 1938 р. Однак через тиск Берліна та Рима угорська інвазія була відкладена на пізніший час.

Урешті-решт неочікуваний поворот подій і згортання Будапештом 23 листопада 1938 р. своєї диверсійно-саботажної акції на Підкарпатській Русі змусили Варшаву припинити акцію «Лом». Відповідний наказ 25 листопада 1938 р. видав командир VI армійського корпусу генерал Владислав Лянгнер. Щоправда процес ліквідації операції тривав до кінця грудня 1938 р., а подекуди й до березня 1939 р.

За підсумковими даними, в ході проведення диверсійної операції «Лом» у жовтні-листопаді 1938 р. на території північних округів Підкарпатської Русі польські диверсанти здійснили 56 акцій, внаслідок чого було знищено або пошкоджено 1 залізничний та 12 дорожніх мостів, 1 гребля, телефонний комутатор і будинок пошти, у 27 місцях перервано телефонні лінії, 23 осіб вбито, 15 поранено, 20 захоплено у полон. Водночас втрати з польської сторони становили 23 чол., серед них 11 вбитими, 7 пораненими, 3 полоненими і 2 зниклими безвісти. Загиблих у таємній диверсійній операції польський уряд прирівнював до комбатантів, що загинули у війні, з виплатою їхнім родинам соціального забезпечення. В той же час за чехословацькими даними, у результаті польських диверсійних акцій загинули 2 жандарми, 2 співробітників фінансової служби та 2 лісничих, поранення отримали 6 осіб, 20 осіб (жандарми, солдати та митники) потрапили у полон. На жаль, узагальнюючі дані про результати угорської диверсійної операції не збереглись.

Попри матеріальну шкоду та дестабілізаційний ефект, самі режисери операції «Лом» були змушені визнати її провал. Незважаючи на планомірність і систематичність у здійсненні диверсійних акцій, вона не принесла бажаного результату. У період автономії Карпатської України тут так і не вибухнуло проугорське повстання, на яке покладали великі сподівання у Варшаві та Будапешті, розраховуючи, що воно стане приводом для введення угорських військ. Чехословацькі органи за підтримки місцевих загонів самооборони (Карпатської Січі) змогли утримати ситуацію під контролем.

Пропагандистський ефект від операції був доволі незначним, обмежуючись, окрім самих Польщі та Угорщини, Італією та Німеччиною. Захід загалом не сприйняв аргументу поляків та угорців про наявність повстання у краї, будучи схильним швидше довіряти коментарям Праги з цього приводу. Водночас агітація серед місцевого населення не мала жодного успіху. Це дало привід польському історику М. Дєщинському порівняти акцію «Лом» із «бурею у склянці води».

ДжерелоЕкзиль, ч. 2, 2018