Десять років минуло відтоді, коли я востаннє піднімався сходами відомого будинку на проспекті Свободи в Ужгороді, в оселю улюбленого з дитинства поета. Десять років минуло з того ранку 30 квітня 2007-го року, як він одійшов у далеку, захмарну височінь, і людство збідніло на одну людину, а всесвіт – на одну зорю, мовлячи його словами.
Його ранні та пізні одкровення зовсім не зблідли, вони такі ж афористично витончені, тож і будять у серці не тільки щемні спогади, а й біль утрати, адже сказати так, як міг сказати Петро Скунць, мало кому дано. Мало кому було це дано й тоді, коли на світ і з’явилася Скунцева крилата тріада, від імені якої він промовляв до міста й світу – “Всесвіт, гори і я”. У відомій поетичній антології “Дніпрові райдуги” поет ніжно сповідається до рідного краю ув елегії “Верховинська колиска”, і цим остаточно заброньовує своє місце в поетичному макрокосмі, аби ще більше вияскравити свою позицію в пророкуванні майбутнього. Звісно, про Батьківщину, материнство, колиску, дідів і батьків у 60-і р. р. ХХ написано було багато – популярними, навіть модними ставали ці мотиви у Василя Симоненка, Бориса Олійника, у Миколи Вінграновського та Івана Драча, не кажучи про Ліну Костенко та Дмитра Павличка. Прийнятий до Спілки письменників України дев’ятнадцятилітній автор книжок “Сонце в росі” та “Верховинська пісня” студент Петро Скунць явив світові свіжий поетичний голос, і його рання слава завжди його супроводжувала, незважаючи на роки опали та політичні бурі кінця ХХ століття. На поетичній лоції України Петро Скунць – непогасна зоря. Роки це показали.
Покладемо квіти до його могили – і згадаємо поета живого.
Відтворимо його стрімку ходу, рокотання Скунцевого баритону, його неповторні проникливі очі. Навіть у скельцях окулярів не зблякла магія погляду талановитої і мудрої людини. А стосовно мудрої лірики…
У любові стають красивими,
А красиві – жадані всюди.
Та стають вони рано сивими,
Коли вийде любов на люди…
Або таке магічне слово:
Стало тайною все. Стала жінкою тайна…
Або написане назавжди:
Мар?янко, знаєш: я помітив,
Що правда твориться з бажань.
Отож походь собі од квітів,
А на зневірців – не зважай…
Останнє прочитано, як уривок із поеми “Розп’яття”, восени 1971-го року, в студентському гуртожитку над Ужем – отоді це ще була Ленінградська набережна. Запам”яталося багато шедеврів Скунця, і це правда.
Петро Скунць
Правдиво звучить і тепер, чи не так? А вірш “Краса” написано ним чи не в студентські 23, оскільки опубліковано 1965 року в тонесенькій, а такій пам’ятній збірочці “Погляд” із відомої касети, яку Скунць уклав і відредагував, давши дорогу в життя цілому грону талановитих поетів од Івана Низового до Степана Пушика, від Василя Вароді до Василя Ігната і Василя Кохана. Талановитих редактор видавництва “Карпати” героїчно відстоював, а з безталанними бився принципово. Мені зі студентських років це відомо, бо на мої очах боролися Петро Скунць, Іван Долгош і Василь Басараб із оприявленням у видавництві школярського роману Алли Хлистової “Олекса Довбуш”, у всесоюзній “Литературной газете” протестували проти цього видання, а врешті-решт, і поплатилися за це і посадами, і власними творчими перспективами. Петро Скунць, уже в 29 років – молоде світило всесоюзного рівня, в провінційному обласному центрі став жертвою інтриг, а його блискуча поема “Розп’яття” була порізана, заборонена до читання. Звісно, бунтівний горянин і син всесвіту не міг інакше в репресивні 70-і, коли почалася хвиля арештів і тюрем для “інакомислячих” по всій Україні. Тож із 1972-по 1979-ий рік, аж до появи книги “Розрив-трава”, книжок Скунця не було в жодному видавництві. Цю ж висунули на здобуття Державної премії України імені Тараса Шевченка, але премію поет отримав уже в добу Незалежності, в 1997-му році, за книгу “Один”. Остання книга Петра Миколайовича, підписана мені й моєму синові Тарасу, тоді вже аспіранту Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, в 2001-му році. В 2007-му автографів не було – саме готувався чотиритомник у видавництві “Гражда” Івана Ребрика…
Олена Дмитрівна, Дружина і Муза, донька Наталка січневого дня показували мені плани майбутнього видання, частували кавою і шинкою, тож і мій “Златогор” не знадобився: ми з Петром Миколайовичем обоє не пили, як і наші друзі молодості, живі та ті, що вже на березі космосу. Примарний світ 70-х залишився в далекому серпанку ретро-ресторанів: Ужгород став невпізнанним, і навіть “корзо” щезло в ажурі бутиків і нових кав’ярень…
У моїй пам’яті поет – із далекого 1968-го по 2007-ий. І це великий шлях пошуків і страждань. І я знав і любив поезію Петра Скунця зі своїх шкільних років, із літ студентства в Ужгородському державному університеті, з університетської літстудії імені Юрія Гойди, з літоб’єднання при Закарпатській організації СПУ, з видавництва “Карпати”. Знав і його поетичні книги, і поеми “На границі епох” та “Розп’яття”. Його переклади зі словацької та угорської мов, із румунської та молдавської. З російської, само собою. З Сергія Єсєніна і Семена Гудзенка. Дуже добре, що нині європеїзований словацький читач прочитає високоталановиті переклади Валерії Юричкової, котра конгеніально відтворила магію Скунцевих поетичних чарів.
У багатьох історичних, протоукраїнських літературних постатях було відчуття такого потужного таланту, яким став Петро Скунць. І він, Шевченківський лауреат, у багатьох поетичних перлинах сягає вершин Кобзаря. Не кобзар і не трембітар, не гусляр і не сопілкар – істинний поет. Із тих, яких небагато. Він – із них, але він один – і серед обраних. І в цьому сенс і сила нашого безсмертя. Народного. Всенародного. Залишаться: Всесвіт і гори. Зостанеться на березі вічності поет.