Ю. Степовий. Син Закарпаття. Українське революційне підпілля в Києві 1941-1942 р.

05/03/2014

У видавництві «Ґражда» побачило світ репринтне видання книги Ю. Степового «Син Закарпаття. Українське революційне підпілля в Києві 1941-1942 р.», яку автор присвятив «друзям-закарпатцям, що загинули за великі ідеї України» і в якій відтворено непересічну постать учасника державотворчих змагань Карпатської України, патріота-підпільника Василя Кузьмика.

Це друга публікація із серії, яку видавництво розробило на відзначення 75-річчя проголошення державності Карпатської України та 140-річчя від дня народження о. монс. Августина Волошина і які є вагомими документальними свідченнями доби державотворчих змагань, героїчної боротьби українського народу за утвердження своєї правди на своїй землі і в цілому світі.

Ціна: 15 грн.

Передмова належить перу О. Ждановича, і в ній він зокрема пише: «З перших днів окупації Києва передова столична інтелігенція при допомозі братів із заходу організує шалений антинімецький спротив, розбудовуючи широку мережу українського революційного підпілля. Сотні кращих синів Києва складають свої буйні голови у Бабиному Яру за поругану честь своєї матері – золотоверхої столиці, не менше їх опинилося у гітлерівських фабриках смерти концтаборах Мишоловки і Маєрівських дач. Разом з киянами пройшли цей тернистий шлях кращі сини Галичини, Волині, Закарпаття і Буковини, засвідчивши своєю кров’ю безмежну відданість соборницьким ідеям.

Отже, оповідання Юрка Степового “Син Закарпаття” і набирає особливої ваги тим, що воно висвітлює одну із героїчних сторінок визвольної боротьби представників нашого народу проти новітньої окупації. Автор показує підпільну боротьбу в Києві, в серці української нації, яке природньо українські революціонери обернули в головний штаб боротьби на Східніх і Центральних Землях нашої неосяжної Батьківщини.
Одним із найпопулярніших працівників українського підпілля в Києві був син Срібної Землі Петренко-Кузьмик, що продерся крізь німецькі прикордонні сторожі до Києва і будив серед киян приспану національну свідомість, організовуючи іх у лави активного антинімецького спротиву. Йому і присвятив свою працю “Син Закарпаття” Юрко Степовий, який разом з героєм свого твору Петренком випив гірку чашу українського підпільника-революціонера».

Кузьмик В.

Кузьмик В.

Скупі згадки про Василя Кузьмика знаходимо в дослідженнях сучасних істориків. Скажімо, В. М. Косик у праці «Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1941-1942) (Т. 2. – Львів, 1998. – С. 285-286) наводить таке: «Після тривалих розслідувань у Києві вдалося виявити добре замасковане і обережно діюче коло прихильників Мельника, які вже кілька місяців займалися поширенням нелегальних друкованих матеріалів і створенням таємної організації. При цьому була виявлена також друкарня підпільної організації мельниківців у Києві. Була захоплена стаття “Народження нового українця”, у якій викладалася визвольна боротьба українців у минулому. При цій же нагоді були заарештовані керівник пропаганди Василь Кузьмик, народжений 18.1.16, який використовував псевдо Петренко і без прописки перебував у Києві, а також 8 інших активістів мельниківської групи. Начальника Кузьмика, особу під псевдонімом “Степовий”, який також мав перебувати у Києві, не вдалося досі затримати.»

Закарпатські сторінки життя Василя Кузьмика згадує Василь Ґренджа-Донський. Зокрема, у спогадах «Щастя і горе Карпатської України» (Вашинґтон: Видання Карпатського Союзу, 1987) занотовує: «5-го листопада 1938. Дополудня. …Д-р Росоха та Кузьмик зорганізували цілий відділ наших студентів, що помагатимуть евакувати інституції…». Не оминули його увагою у своїх історичних студіях Ю. та М. Химинці, В. Худанич та ін.

І знову наведемо слова О. Ждановича: «Кузьмик мав багато різних імен-псевд, а проте до історії українських визвольних змагань, увійшов під своїм київським псевдом: Петренко. Псевдо сіре, позбавлене всякої не лише пози, не лише театральности, але і всякої романтичности. А між тим, це була одна із найромантичніших постатей: невтомний ентузіяст, в якому клекотів вулкан великого, революційного, невичерпного патосу. Патосу, який ніколи не спалахував солом’яним огнем, а постійно горів, як горить кокс, що плавить сталь. Це був огонь, довгого віддиху, що уможливлював уперту, планову роботу в умовах революційного підпілля».

*

No Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Яндекс.Метрика