Долгош Іван. Заплакала Тиса кров’ю

Долгош Іван Іванович. Заплакала Тиса кров’ю: Роман-дилогія. У двох книгах. – Книга перша. Гуцульська республіка / Післямова Наталії Ребрик. – Ужгород: Ґражда, 2012. – 520 с.: іл.

ISBN 978-966-176-088-1 (Роман-дилогія)
ISBN 978-966-176-089-8 (Книга перша)

Ціна: 120 грн. (2 книги)

Упродовж кількох років у видавництві «Ґражда» готувався до друку роман відомого закарпатоукраїнського письменника Івана Долгоша «Заплакала Тиса кров’ю» (про події Карпатської України).

Проте особлива ситуація примусила родину і видавців переглянути ідею публікації твору письменника. Справа в тому, що розбираючи архів батька, донька Одарка Долгош відзнайшла машинопис першої частини роману – «Гуцульська республіка», а також великий фрагмент рукопису другої частини – «Карпатська Україна», що суттєво доповнює варіант журнальної публікації («Тиса», 1992, №1-2, 1993, №1-2). Таким чином, стало відкриттям, що Іван Долгош протягом 1975-1990 років працював над романом-дилогією, осягаючи державотворчі процеси на Закарпатті.

Долгош І. Заплакала Тиса кров`ю

Долгош І. Заплакала Тиса кров`ю

Отже, «Заплакала Тиса кров’ю» – історична епопея про період найвищого піднесення національного духу на Закарпатті 1918-1939 рр., яка поряд із романом Уласа Самчука «Гори говорять» і його публіцистикою, щоденниками та романом В. Ґренджі-Донського «Сини Верховини», спогадами А. Волошина, В. Шандора, Ст. Клочурака, М. Бандусяка тощо подає панорамну й багатопланову картину життя Гуцульщини і Карпатської України загалом, величного часу державотворчого Чину, художнього слова про яких сьогодні, як ніколи, потребуємо у дискурсі виховання національно свідомого покоління.

Твір підпадає під жанр художньо-документального політичного роману. У ньому поряд з художніми образами діють історичні персонажі – Августин Волошин, брати Бращайки, Степан Клочурак, Василь Ґренджа-Донський, Микола Бандусяк та ін.

Ще одного такого художнього полотна закарпатська література ХХ століття не має, хоча були серйозні спроби здійснити подібне і у Василя Ґренджі-Донського, і в Федора Потушняка, і в Івана Чендея, і в Михайла Томчанія. Дилогія Івана Долгоша з огляду на час написання, ідейно-художні та естетичні достоїнства сповнює гордістю за наше красне письменство, яке в умовах не надто сприятливих (70-90-ті рр. ХХ ст.) прописала не лише живучість українського національного духу, але і його життєтворчі потенції.