КИРИЛО ЙОСИПОВИЧ ГАЛАС. ФОТО НА ЗГАДКУ

27/04/2011

На звороті цього фото є дарчий напис: “На довгу пам’ять Ребрику І. М. від студентської групи IV курсу філологічного факультету українського відділення Ужгородського державного університету. 29 жовтня 1981 року”. Є автографи усіх приявних студентів, а також нашого академнаставника – Кирила Йосиповича Галаса. Староста групи Любомир Белей свій автограф доповнив запитальною фразою: “Де ж ти, Іване?” Хотів би я знати. Пам’ять пропонує кілька варіантів “вагомих” причин моєї відсутності, але я на жодному не наполягав би…

Ідеться, власне, про Кирила Йосиповича Галаса. Його дев’яносторіччя минуло нещодавно. В УжНУ цю дату відповідно відзначили. Пам’ять про видатного українського вченого-мовознавця, отже, живе.

При цій нагоді я зробив би акцент на пам’яті, яку Кирило Йосипович залишив по собі в нас – своїх студентах-філологах 1978-1983 н. р. Думаю, що для кожного із нас тут важить не лише вдячна згадка з нагоди ювілею Вчителя, але й свідомість тієї непересічної місії, яку виконувала ця Велика Людина в нашому світі, його часто вирішальна роль у нашому житті.

Що стосується особисто І. М. Ребрика. Кирило Галас поставив мені хребет. Я гадав, що мав його й до того, коли як дипломований уже педагог, як майже поет і літературознавець прийшов до нього восени 1983-го. Мої хребці хряскотіли, мов порожні консервні банки, і часто було боляче. До року я вже досить певно тримався на ногах. А невдовзі відчув наявність внутрішньої опірності до не завжди прихильного світу.
Це метафорично, так би мовити, про те, що зробив зі мною Галас.

Зауважу, що пам’ять має якийсь внутрішній запобіжник, і чимало важливих подій, фактів, розмов і т. д. я підсвідомо відносив до пізнішого часу, десь там, на перебудовні роки, на період гласності. Однак, переглядаючи старі свої записники, з неймовірним захватом конкретизую, що про Августина Волошина, Карпатську Україну, Красне Поле він мені розповідав 1984-го року, і ці навдивовижу живі картини постають перед моїми очима при кожному наближенні до теми. І про коріння та джерела русофільства та русинства на Закарпатті, і про механізми формування радянських міфів, і про “визволення”, і про колективізацію. І про мову, і про літературу. І це важливо.

І ще одне. Коли в атмосфері Великодної феєричності ми обдзвонювали однокурсників з таки неочікуваним проханням згадати Кирила Йосиповича Галаса, – ідея сприймалася з неабияким піднесенням, а спогади виринали щиро й спонтанно. Тут подаємо їх в алфавітному порядку за журнальним списком 1983 року.

Іван Ребрик,
директор видавництва “Ґражда”

Любомир БЕЛЕЙ,
д. ф. н., професор:
Мої найяскравіші спомини про Кирила Йосиповича Галаса пов’язані з ДНД. Так, так, саме з ДНД (для постсовєтського покоління: ДНД – це так звана добровільна народна дружина, до якої добровільно-примусово залучали студентів, щоб ті забезпечували громадський порядок в місті; чергування ДНД відбувалися кілька разів на рік). Звичайно, ніхто ніяких злісних порушників не ловив і не прагнув цього робити. Проте ДНД давала добру нагоду поспілкуватися з Кирилом Йосиповичем, та й він, очевидно, намагався з користю використати цей час. Так складалося, що я, як правило, потрапляв у “патруль” разом із Кирилом Йосиповичем. Приблизно через годину прогулянки містом Кирило Йосипович з посмішкою відпускав дівчат додому, мовляв, хай “патрулюють” місто за іншим маршрутом, а ми вдвох до пізнього вечора гуляли ужгородськими вулицями. Під час цих прогулянок він ненав’язливо повертав розмову на затабуйовані теми, зокрема про заборонених учених та їх праці. Так я довідувався про В. Сімовича, С. Смаль-Стоцького, О. Курило, Я. Рудницького, В. Кубійовича, М. Кодубу, В. Бирчака та ін. Розповідав він і про своє навчання в Хустській гімназії та Будапештському університеті. Тоді й зараз не перестаю дивуватися і захоплюватися сміливістю Кирила Йосиповича. Адже за такі лекції він міг дорого заплатити. Та бажання донести правду до своїх студентів, хай і в такій камерній обстановці, було важливіше за перестороги. Навіть у совєтські часи йому не потрібні були такі модні в сучасній україністиці друге або третє прочитання …Дотепний, категоричний у ставленні до лінивства та лукавства в науці, а головне, правдомовний чи то за університетською кафедрою, чи то у приватній розмові зі студентом, він живе у моїй пам’яті.

Ольга ГАНГУР (РУСАНЮК),
учитель української мови та літератури
Нижньоселищенської ЗОШ І-ІІІ ступенів:
Пригадується квітневий день 1981 року. Ми, студенти-третьокурсники, уважно слухаємо чергову лекцію доцента К. Й. Галаса, вимогливого, як до себе, так і до всіх інших, високоерудованого, толерантного, принципового. І ось в аудиторію, наче з казки, впливає величезна корзина червоних гвоздик (Кирило Йосипович того дня мав день народження – 60 років). Усі завмерли: Галас – від несподіванки, ми – від Галаса. І раптом ця умудрена життям людина, дуже серйозна, знітилася, добродушно усміхнулася: прийняти чи ні разом з привітанням квіти (часи ж бо радянські)? Таки прийняв. І нашому щастю разом з іменинником не було меж.

Василь ГОРВАТ,
письменник, власкор “Новин Закарпаття”:
Кирило Галас був нашим наставником у часи, які не терпіли “зайвих”, а тим більше довільних фраз. Якщо тема розмови – історична граматика, то говоримо тільки про неї – гранітну й важ-копе-рет-равлю-вану у сприйнятті студента. Але попри все студентський поговір, дозовані репліки Кирила Йосиповича складали зовсім іншу, майже таємничу ауру Наставника, який знає в сотні разів більше, ніж говорить на лекціях. Минають роки, а ті нечіткі, майже імпресіоністині здогади, перетворилися у вагомі факти – підтвердження неординарності чоловіка, з яким ми мали щастя (неусвідомлюване) спілкуватися.

Наталія ДАНАЦКО (БАБ’ЯК),
учитель української мови та літератури
Ужгородської ЗОШ № 7 І-ІІІ ступенів:
Кирило Йосипович був для мене на лише академнаставником, але й керівником курсової та дипломної робіт. Запам’ятався строгим і вимогливим викладачем, людиною не лише міцної статури, але й твердого характеру, якого студенти трохи побоювалися. Та згадується мені два випадки, коли я бачила його іншим, вразливим, радісним і щасливим. Перший – на іспиті з історичної граматики, який ми складали у нього. Він уважно слухав мою відповідь, поставив кілька додаткових запитань, на які я відповіла правильно, а потім на його обличчі з’явилася усмішка і він задоволено для всієї комісії голосно сказав: “Молодець! Відмінно!” Другий – на 60-річчя. Тоді Кирило Йосипович отримав від нас, студентів, стільки ж гарних гвоздик. А після пар ми бачили, як він спускався вниз доріжкою і гордо й обережно ніс кошик з квітами. Обличчя його випромінювало радість і щастя.

Тетяна КАМПОВ (ДЕШКО),
директор загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів смт. Чорноморське:
Уже впродовж багатьох років працюю директором українсько-російської школи в смт. Чорноморське, що під Одесою. Не скажу, що легко. Згадую Кирила Йосиповича при кожній нагоді, коли починаю тлумачити своїм учням значення різних українських слів: прагну робити це так, як робив він – чітко, коротко, доказово.

Ганна ЛЕМЕШ (ФЕДАК),
учитель української мови та літератури Великолучківської ЗОШ І-ІІІ ступенів:
Пам’ятаю перший диктант з української мови (нині вже знаю, що це славнозвісний “диктант Галаса”). Ми, ще вчора розгублені абітурієнти, сьогодні вже студенти-першокурсники… Нові викладачі, маса вражень, і не зовсім легкий диктант з “де-юре” і “де-факто”… Результати виявилися маловтішними. Та Кирило Йосипович не став виставляти нам наших “двійок”, не читав моралі, а коректно пояснив, скільки зусиль ще треба докласти, щоб стати грамотними людьми, а скільки – щоб стати добрими філологами.
*
Кирилу Йосиповичу прооперували коліно. Він – у лікарні. Ми ж цілою групою радимося, чи не годилося б відвідати його. Сумніви роздирали наші душі: він такий строгий, вічно невдоволений нами, все буркотів про наше лінивство, ніколи не дозволяв собі якихось “довірливих” стосунків… Та все-таки здоровий глузд переміг. Коли зайшли в палату – треба було бачити його очі! І вже добрий шмат часу ми проговорили про житейські справи – про гуртожиток, про пари, про зацікавлення, про літературу… Це був інший Галас – доброзичливий, відкритий, усміхнений, щедрий…

Надія СЛИВКА (ПОПОВИЧ),
учитель української мови та літератури Золотарівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, заступник директора:
Добре запам’ятався літературний вечір за творчістю Василя Симоненка, який здружив, об’єднав групу, дав відчуття, що ми – таки філологи. Закохані у поезію Василя Симоненка, ми вирішили провести вечір. Та ніде не могли роздобути збірку “Лебеді материнства” (видану з неймовірними труднощами друзями автора). Кирило Йосипович приніс нам свою. Ціла група напрочуд сумлінно готувалася до вечора. Запрошені були всі викладачі, прийшло – троє. Серед них – Кирило Йосипович.

Юлія ЮСИП- ЯКИМОВИЧ,
к.ф.н., доцент кафедри словацької філології УжНУ :
З 1978 по 1983 рр. Кирило Йосипович Галас був наставником нашої академічної групи на українському відділенні філологічного факультету УжДУ. За ці п’ять років є що згадати про непересічну особистіть Кирила Йосиповича. Його вимогливість і принциповість до нас, студентів, супроводжувались увагою і розумінням: він любив нас, як батько любить своїх дітей, всіх і кожного.

Ми мали чудову можливість, чим завдячуємо долі, слухати лекції Кирила Йосиповича з історичної граматики та спецкурсу “Назвотворення”, писати в нього курсові та дипломні роботи. Це вже сьогодні розумієш, наскільки глибокими, ґрунтовними, були його виклади, наскільки кваліфіковано звучала його оцінка того чи іншого мовного явища, незважаючи на авторитети від науки, наскільки сміливо й аргументовано Кирило Йосипович спростовував ті чи інші академічні точки зору, виводячи цікаві етимології на багатому доказовому матеріалі, яким досконало володів сам. Дуже часто вчений демонстрував те чи інше фонетичне чи морфологічне явище з наших закарпатських говірок, які добре знав, любив і розумів їх цінність для історії української мови. Скажімо, вуосім – форма числівника, зафіксована на Свалявщині, що і в нас свідчить про перехід о в і через стадію дифтонгів.

Прикладів та окремих етимологій в курсі історичної граматики він наводив велику кількість, учив нас бути мислячими, спостережливими, бачити мовне явище в розвитку, любити матерію мови, відчувати її.
Як вчений Кирило Йосипович заявив про себе ще в далеких сорокових роках публікаціями в “Літературній неділі” і впродовж життя був непересічним дослідником топонімії Закарпаття, узагальнивши свої здобутки в монографіях “Українська топонімія Закарпаття в лінгвістичному аспекті” (1979) та “Назва як мовна одиниця” (1985). А “Словник українських топонімів Закарпаття” на 5000 сторінок машинопису – це справжня енциклопедія закарпатського народознавства.

Пригадується, як Кирило Йосипович відвідував нас в унівеситетському гуртожитку. Під час таких відвідин переймався не тільки нашим побутом, але й щиро вів з нами бесіди на різні теми, цікавився, що ми читаємо, як працюємо над курсовими.

Донині згадуємо, як він одного разу, тактовно заглянувши, який предмет готуємо, переклав дуже легко (з доброзичливою посмішкою – ми були першокурсниками!) текст з латинської мови, над яким ми довго корпіли, пояснивши кожну граматичну форму та етимологію виразу “Homo edce” (оце людина). Крім латинської, Кирило Йосипович знав німецьку, французьку, угорську, зі слов’янських, попри української й російської, чеську, польську, сербську, хорватську, старослов’янську.

Кожного тижня у нас була виховна година – година академнаставника, на якій, окрім тем обов’язкових (встановлених згори, як годилося в радянські часи), було щось особливе, запропоноване Кирилом Йосиповичем. Він був ліриком, любив гарне українське слово, часто згадував Ліну Костенко, Василя Симоненка, Олеся Гончара, інших українських письменників. Незабутнім для кожного з нас став вечір поезії Василя Симоненка, ідея проведення якого належала Кирилові Йосиповичу. Він приніс нам свою збірку “Лебеді материнства”, з якої на вечорі ми декламували вірші. Не тільки на академічних лекціях, а й на таких заходах Кирило Йосипович формував наш світогляд, закладав міцні підвалини любові до рідного слова, рідної говірки, до рідного народу – до української Батьківщини.

Наталія ЯЛЧ (РЕБРИК)
доцент кафедри методики викладання
суспільно-гуманітарних дисциплін ЗІППО, к. філол. н.:
На першому нашому студентському семінарі з історичної граматики мене Кирило Йосипович викликав першою. Я була готова, проте боялася страшезно, знаючи зі студентських переказів про норовливу Галасову вдачу. І виявилося, боялася небезпідставно. На першому ж моєму слові – судження – Кирило Йосипович глянув на мене так, як тільки він це вмів робити, і невдоволено, з притаманною йому категоричністю пробуркотів: “Такого слова в українській мові нема”. Я не зрозуміла і почала говорити спочатку. І знову Кирило Йосипович повторив, правда невдоволення в голосі було більше: “Такого слова в українській мові немає”. Я вже перелякалася так, що вмовкла остаточно і відмовилася відповідати зовсім. До кінця пари я не промовила й слова, а викладач мене не турбував: він, очевидно бачив, що я тужилася зрозуміти, чого він від мене хоче – і не могла. І коли вже виходила з аудиторії, він буркнув: “Не вміють тут вимовляти дж, а ще філологами хочуть бути…” І я нарешті “догнала”…
*
Ми витанцьовували з Кирилом Йосиповичем на випускному. Він обережно вів мене в танці (знав про мою вагітність), сміючись, називав мене “невісточкою” (Іван – з групи, де академнаставником був він, а я – з другої групи, де академдамою була Тамара Матвіївна Розумик, якої не було на вечорі, тому всі почуття і поривання були спрямовані саме до нього), був дуже задоволеним, можливо, щасливим. І я коло нього. Адже наші стосунки ще з перших курсів були досить “строгими”, незабарвленими ніякими емоціями. А тут раптом – такий відкритий, такий уважний, такий простий Галас!
І з того часу я пізнала іншого Галаса.

Я вдячна йому за автентичних Волошина, Станинця, Зореслава, Потушняка, Лінтура, Вакарова… Та найбільше – за свого Івана, а значить – за себе. Без Галаса ми були б слабшими.

Довідка:
Галас Кирило Йосипович (4.04.1921 – 5.08.1995) – уродженець с. Ізи Хустського району, навчався в Ізькій початковій школі і в Хустській гімназії. Із січня 1941 р. до 1944 р. – студент філософського факультету Будапештського університету (спеціальність: російська і німецька філологія). Працював учителем української мови в Хустській гімназії (1.09.1944 –25.08.1945), директором середньої школи у Воловому, тепер Міжгір’я (1945–1948), завучем Драгівської середньої школи (1948–1952), учителем української мови в середній школі с. Горінчова Хустського району (1952–1954). Навчався в аспірантурі на кафедрі української мови Ужгородського університету (1954–1957), завершивши попередньо повний курс заочного навчання на філологічному факультеті зі спеціальності “українська мова і література”. У 1958 році представив до захисту дисертацію “Топонімія Закарпатської області (назви населених пунктів)”, за яку 1961 р. йому було присуджено ступінь кандидата філологічних наук. Із 1963 р. – доцент кафедри української мови УжДУ. У 1985 році вийшов на пенсію.

Разом із Петром Проданом та іншими юнаками, учнями й випускниками Хустської гімназії, підготував альманах “Будет день” (1941), що вийшов із передмовою Петра Лінтура. Тут було надруковано дев’ять поезій і два оповідання К. Галаса. Навчання в Будапешті спонукало до відмови від русофільської орієнтації. К. Галас друкує вірші і наукові статті українською мовою в “Літературній неділі”. У 1943 р. дев’ять його віршів опубліковано в колективній збірці “Перед сходом” (співавтори: Й. Архій, Ю. Барвінок-Керекеш). У радянський час відійшов від літературної праці, присвятивши себе педагогічній і науковій роботі. К. Галас – автор понад 100 наукових і науково-публіцистичних праць, які принесли йому заслужене визнання висококваліфікованого вченого. Надовго залишаться надбанням українського мовознавства його праці “Українська топонімія Закарпаття в лінгвістичному аспекті” (Ужгород, 1979), “Назва як мовна одиниця (на матеріалі української мови)” (Ужгород, 1985). Не опублікованою залишається його унікальна в слов’янській науці праця “Словник українських топонімів Закарпаття” (5000 машинописних сторінок). К. Галас із великим ентузіазмом зустрів здобуття Україною незалежності. На хвилі цього настрою написав ряд публіцистичних статей, які друкувалися в обласній пресі. Останньою його прижиттєвою публікацією була стаття в часописі “Тиса” (1995, № 1–2, с. 93–94) “Загадковий доктор Іван Гарайда”. Переважна частина цих статей із деякими авторськими корективами була підготовлена до видання окремою збіркою у видавництві “Ґражда” незадовго до трагічного випадку 5 серпня 1995 року, коли обірвалося життя К. Галаса в результаті шляхово-транспортної пригоди.

Матеріал опубліковано на Закарпатті онлайн

No Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Яндекс.Метрика