ВИДАВНИЦТВО «ҐРАЖДА» ВШАНОВУЄ ПОДВИЖНИКА З БОРЖАВСЬКОЇ ДОЛИНИ. СЬОГОДНІ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 110 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПЕТРА СВІТЛИКА
Українська нація упродовж драматичної історії свого розвитку завжди видавала з себе величні постаті в різних ділянках науки і культури, яких ніколи не огорне темінь забуття і в духовності яких нація немовби виправляла свій історичний ріст. Вона подарувала людству плеяду вчених та винахідників, письменників, поетів, композиторів, просто «чорноробів українського письменства», що принесли нації світову славу і поклали на олтар Вітчизни знання і талант. Серед них своє скромне місце посідає наш земляк – видатний закарпатський народний вчитель, фольклорист, етнограф, самодіяльний композитор Петро Михайлович Світлик. Він, будучи простим селянським сином, зумів піднятися до вершин загальнолюдської культури і стати гордістю свого краю, своєї держави, своєї нації.
«Любити свій народ, говорити його мовою, працювати для його щастя, добробуту та слави – це в інших народів звичай, природна річ, – говорив Михайло Бращайко в одній із своїх промов у грудні 1921 року. – А в нас? У нас це все сором, все ганьба. У нас це вимагає сміливості, одваги, у нас це робити – жертва і просто геройство». Можливо, для когось це занадто пафосно звучить: «Жервенні потуги, геройська праця Петра Світлика», можливо, хтось і не посмів ім’я якогось народного вчителя ставити поруч з такими високими поняттями, однак, його біографія невіддільна від долі багатьох закарпатців, яким судилося жити й працювати в тяжкий міжвоєнний та повоєнний періоди, в час піднесення, розквіту й придушення Карпатської України, у дні «радянської благодаті», – і він вніс посильний та достойний вклад у справу національно-культурної розбудови Закарпаття, а ім’я його вкарбоване золотими літерами в історію розвитку українського мистецтва.
Світлик Петро Михайлович народився 1 березня 1901 року в селі Імстичеві на Іршавщині в селянській родині. У 1914 році закінчив у рідному селі шість класів народної школи (ще під час панування цісаря Франца Йосифа І), а у часі Першої світової війни – ще і горожанську школу в Ужгороді (1920 р.).
З дитинства мав нахил до вивчення іноземних мов: легко опанував угорську, потім єврейську, згодом – німецьку, чеську, словацьку мови.
Після розпаду Австро-Угорщини і приєднання Закарпаття до Чехословаччини, Петро Світлик, «не роздумуючи, кінцем червня 1921 року сів на поїзд в Ужгород», щоб дізнатися, чи справді можна продовжити навчання в Ужгородській учительській семінарії. Як згадує його товариш студентських років Юрій Костюк (Ю. Костьо; сьогодні відомий науковець, автор ґрунтовних досліджень в царині музичної культури), «його відразу взяли на екзамен, перевірили музичний слух і голос, дали проспівати пару тропарів і пустили додому із позитивним вислідком». Тож з 1 вересня 1921 року Петро Світлик став слухачем першого річника Ужгородської учительської препарандії. Жадібний до науки 20-річний юнак з великою охотою взявся до здобуття знань, особливо відчував неабиякий потяг до музичних предметів, до вокальної та інструментальної музики, які викладав у семінарії д-р Степан Фенцик.
Д-р Фенцик, на глибоке переконання проф. Олекси Приходька, притримувався «твердої інтенції мадярської політики» і свідомо не вчив своїх студентів щось розуміти в музиці, бо ця наука достойна лише мадярських панів, а «русин може солому їсти, але співати в хорі чи брати участь в якійсь мистецькій праці – це не для нього…». Крім того д-р Фенцик був надмірно завантажений диригентською й організаторською роботою в філармонії, тож і не зміг побачити й належно оцінити зацікавлення Петра Світлика музичними предметами.
Та до честі д-ра Фенцика, празьке державне видавництво у 1921 році випустило у світ навіть дуже пристойний збірничок «Пісень підкарпатських русинів», схвалений управою Мукачівської єпархії. З-поміж тридцяти семи пісенних текстів з нотами чимало є таких, що й сьогодні викликають певний інтерес. Присутність «Гімну підкарпатських русинів» та «Я русин був…» О. Духновича сама собою зрозуміла. Дещо несподіваними для нас є тут «Учітеся, брати мої…» на слова Тараса Шевченка, «Ой, у лузі червона калина» (текст цікаво адаптовано: «…Чогось наша Руськая країна зажурилася…», «…А ми нашу Руськую країну, гей, гей, розвеселимо»). Зустрічаємо тут і «Верховино, світку ти наш…» та сьогодні зовсім забуту пісню на слова Авґустина Волошина «Ріднеє село», музику до якої написав сам д-р Степан Фенцик.
У той же час в Ужгороді вже згадуваний Олекса Приходько, згодом викладач української мови та літератури, музики і співу Ужгородської греко-католицької учительської семінарії, задумав організувати понад сточленний стабільний учительський хоровий колектив. Пан Приходько – професор Першої української державної гімназії в Києві, член Музичного відділу Міністерства освіти та Театральної ради України, фундатор першого Українського національного хору та учасник Української республіканської капели, мав неабиякий досвід в організації хорів. Тому вдало підібраний репертуар, чітка організація праці, серйозний підхід до роботи приваблювали до хору викладачів і студентів обох учительських семінарій (жіночої і чоловічої), тож у кожній з них організувався свій хор. Одну з найактивніших ролей відіграв у хорі чоловічої препарандії Петро Світлик, який у своїх спогадах писав: «Одного дня ми довідались, що в школі буде зорганізований сточленний хор. Всі ми в хорі не співали, але і не мали поняття про хор».
Перші хорові проби показали пробіли в елементарній теорії музики, та щоденна терпелива й спокійна робота (яка, за спогадами Світлика, починалася з «навчання теорії вокальної музики,.. потрібної для того, аби справжньо порозуміти з боку мелодії, ритму, гармонії, музичної форми розучувані хорові твори…») дала свої позитивні результати. Перша пісня, яку хор заспівав на чотири голоси була «Пробудилась Русь» (муз. Із. Воробкевича). Зі спогадів Олекси Приходька: «Треба було бачити обличчя співаків! Радісно й здивовано дивився один на другого. Ми співали в гармонії? На чотири голоси? І вийшло то нам? Самі собі не вірили. Ану ще раз! Просимо ще раз! Співали зо мною, а ще більше без мене. Де зійшовся їх гурток, поділилися на голоси, хтось диригував, і звучало: «Задзвенімо разом, браття!». Ця пісня стала їх гаслом, як заклик до праці і нового життя».
А вже навесні 1921 року хор представив глядачам твори українських композиторів: Миколи Лисенка «На городі калинонька», «Ой, летіла горлиця», Миколи Леонтовича «Дударик», «Щедрик», Кирила Стеценка «Ой, видить Бог», «Добрий вечір тобі…», «Ой, сивая і та зозуленька», пропагуючи таким чином українську хорову творчість і народні пісні в обробках визначних українських композиторів. Згодом обидва хори об’єднались із Руським національним хором і склали колектив десь 200-250 чол. Крім того, проф. Олекса Приходько керував і чоловічим хором учительської семінарії, який 17 березня 1923 року вперше під керівництвом слухача другого річника Петра Світлика виконав кілька народних пісень: Миколи Лисенка «Ой, що ж то за шум…», «Та туман яром котиться», Миколи Леонтовича «Гаю, гаю, зелений розмаю», «За річкою, за Дунаєм». Місцеві газети «Русин» та «Руська земля» схвально оцінили таке виконання. Проф. Приходько вважав Петра Світлика «дуже добрим співаком і диригентом», тому й не дивно, що часто на інтерних вечірках, а то й урочистостях в препарандії зведеним хором диригував молодий слухач третього річника. Під його керівництвом виконувались пісні «Стоїть явір над водою», «Як ніч мя покриє», «Ой, піду я до млина» В. Матюка, твори М. Леонтовича, М. Лисенка, Із. Воробкевича та ін.
Отже, як бачимо, Петро Світлик, навчаючись в Ужгородській учительській семінарії, перебував в атмосфері музично-естетичних вимог і диригентської практики. Потім, через роки, згадуючи ті часи, уже вчитель-пенсіонер Світлик напише: «Великою заслугою ентузіаста хорового мистецтва О. Приходька є і те, що він виховав багато молодих диригентів, які хорове мистецтво понесли і в глухі закутки багатостраждального Закарпаття. Всі вихованці його зрозуміли, що хорова культура – мистецтво, а воно – суспільне явище, це форма суспільної свідомості». Тому й не дивно, що, покидаючи препарандію в кінці червня 1925 року, Петро Світлик разом із Федором Повханом, Юрієм Павлюхом, Іваном Тимканичем, Андрієм Миньо, Федором Шимоновським та іншими взяли на себе обов’язок до року створити навколо своєї школи, де будуть працювати, дитячий, молодіжний чи дорослий колектив, який привезуть на з’їзд хорів до Ужгорода і візьмуть участь в урочистому зведеному й окремому номері концерту. Було вибрано чотири обов’язкові хорові пісні для мішаного хору: «Ой, видить Бог» К. Стеценка, «За городом качки пливуть» та «Чорнушко-душко» М. Леонтовича, «Ой, летіла горлиця» М. Лисенка.
І з’їзд справді відбувся 13 червня 1926 року під девізом «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине». Це була надзвичайна культурно-мистецька подія, велична акція, яка мала неабияке значення для освітнього і національного життя краю, засвідчуючи величезний розмах хорового мистецтва, прагнення популяризувати національну музику. Про ці часи згадує Вікентій Шандор у першому томі «Споминів»: «У червні 1926 року в Ужгороді відбувся фестиваль хорів Карпатської України, в якому взяло участь приблизно шістсот співаків. Між учасниками були керівники сільських хорів: Повхан з Кальника, Міньо з Сторожниці, далі – Світлик, Шимоновський та інші, яких колись Олекса Приходько вчив. На закінчення фестивалю всі хористи виступили в міському театрі під диригуванням Олекси Приходька. І всі вони заспівали окрему пісню на честь присутнього єпископа Мукачівської єпархії. Була це дуже важлива подія в закарпатоукраїнському культурному житті. А найважливіше те, що її організаторами були українці-русини. Я особисто був щасливий, що міг допомагати улюбленому професорові. Будучи студентом третього року, виконував обов’язки секретаря організаційного комітету фестивалю, забезпечував зв’язок між окремими хорами та професором, їх головним диригентом.
У зв’язку з цим мені пригадується така подія. У 20-их роках ніхто ані гадки не мав про те, щоб у греко-католицькій півцо-учительській семінарії в Ужгороді міг бути учителем православний, та ще й українець. Всупереч такому становищу, директор цього навчального закладу о. Авґустин Волошин запросив Олексу Приходька, успіхи педагогічної роботи якого він добре знав, викладати руську мову та музику, отже, предмети, які дотоді викладав о. д-р Степан Фенцик. Семінарія була під патронатом єпископа Мукачівської єпархії, яку в ті роки очолював єпископ Пап, повнокровний мадяр. І цей душпастир запросив професора Приходька до себе на авдієнцію. Єпископ Пап слабо говорив по-руськи і просив професора, аби він не українізував учнів семінарії, майбутніх півцо-учителів єпархії. А професор спитав єпископа, чи може вчити молодь тою мовою, якою ото говорить. Єпископ, радий такому ставленню професора до його вимоги, поблажливо відповів: «Так, так, пане професоре, вчіть їх якраз такою мовою, як сам говорите, тільки їх не українізуйте», – що професор так само щиро приобіцяв…».
Подібне знаходимо і в Юрія Шереґія у праці «Нарис історії українських театрів Закарпатської України до 1945 року»: «Національні хори закладали учні першого організатора хорів в Ужгороді О. Приходька, яких він вишколив в 1921-25 рр. і пізніше. Ці його учні-учителі заложили перші селянські «національні хори» в таких місцевостях: Степан Куцин при «Цегольні» в Ужгороді, О. Мешко в Копиньовцях і Медведьовцях, Андрій Миньо в Йовродермі, Ю. Палюх в Грабовцях, Федір Повхан в Кальнику, Іван Тимканич в Еґрешію, Петро Світлик у Білках, Федір Шимоновський у Гойдоші.
Годиться згадати Робітнично-селянський хор з Перечина, який заснував і ним диригував Іван Романченко, співак-бас театру «Просвіти»; він же заснував і вів також «робітничо-селянську» оркестру в Зарічові і в Перечині в тому часі. А з ініціятиви «Братства св. Кирила і Методія» при гімназії в Ужгороді постав також мішаний хор, яким керував диригент Петро Мигалка, богослов в Ужгороді 1924-26 рр.
Усі ці і дальші хори на Закарпатті плекали у своєму репертуарі передовсім твори українських класиків та народні пісні в обробках Лисенка, Леонтовича, Степового, Стеценка, Давидовського, Кошиця і т. д., і для їхнього скорого росту визначне причинився консультативний спосіб допомоги диригента О. Приходька, який керував працею всіх хорів на Закарпатті.
У сезоні 1925-1926 рр. по Закарпатті відбувалися змагання хорів. Першу оцінку одержав хор з Великого Бичкова (дириґент 16-тирічний Микола Підмалівський), друге місце здобув вишківський селянський хор (дириґент Геґедиш) а третє місце – селянський хор з Великого Раківця (дириґент парох Никифор Ґебей). Про це довідуємося з «Свободи» (18.III.1926). 1. IV. 1926 оголошено в «Свободі» з’їзд національних хорів в Ужгороді, а 17 червня 1926 р. там вже писалося, що на сцені міського театру «співало 600 душ з величезним успіхом три спільні пісні, а кожний зокрема свої…». Таким могутнім, величавим акордом скінчився сезон 1925-1926 рр. і на полі хорового мистецтва».
Хай вибачить нам читач за таке розлоге цитування, та ми зробили це свідомо, переслідуючи мету показати Петра Світлика в контексті цілої плеяди українських культурно-мистецьких діячів, виплеканих педагогами Ужгородської семінарії в 30-х роках ХХ століття, достойними людьми, які брали активну участь в організації шкільництва у краї, створювали навчальну літературу, були серед організаторів Педагогічного товариства, Просвіти, Товариства українських письменників та журналістів, Пласту, редагували педагогічні та наукові видання, працювали з літературно обдарованою молоддю. І така плідна робота на ниві освітньо-культурного національного відродження сформувала когорту педагогів не тільки з відповідною освітою, а й педагогів за покликанням, творчих, високоерудованих, національно свідомих, серед яких, на наше глибоке переконання, одне з чільних місць належить Петру Світлику. По суті, справджувалася надія Авґустина Волошина: «…наш народ путем просвіти встане із глубокого сну…».
Першу учительську посаду Світлик одержав у Кушниці в 1925 р. – вчитель початкових класів. Тут він зразу організував дитячий хор, записував народні пісні, які друкувалися в різних часописах, пробував і сам гармонізувати (оранжувати) місцеві народні мелодії.
Починаючи з 1924 року в часописах «Наш рідний край», а пізніше, в 1926 році, в «Підкарпатській Русі» Петро Світлик публікує свої перші наукові дослідження про закарпатську пісню. Любов до пісні він виніс з батьківської хати, пісня для нього стала «відрадою серця», тією невмирущою красою, яку леліяв протягом всього життя. На жаль, лише фрагментарно можна відтворити хронологію та географію його пісенних записів, оскільки у тому часі це були записи скорше аматора, як науковця. Проте у своїх коментарях Петро Світлик вчить, як записувати народні пісні, яким способом розрізняти ритми пісень, як визначати характер пісні. Просте, здавалось би, пояснення: «Піснею можна виражати різні почуття: коли верховинець співає собі сумно, що показує на його тяжке життя», а яке глибоке розуміння душі народної, яке точне осмислення залежності народної поезії від матеріальних умов, розуміння суспільного значення пісні як документа певної епохи! До кожної пісні додаються ноти, а лаконічні коментарі до окремих зразків – точні й доречні.
З 1926 по 1928 роки працював у горожанській школі у Великому Бичкові, де зумів організувати аж два хорові колективи: вісімдесятичленний шкільний хор та чоловічий хор робітників і місцевої інтелігенції. Хори виконували пісні Ізидора Воробкевича, Миколи Лисенка, Берджиха Сметани.
Заслугою Петра Світлика, на думку проф. Юрія Костюка, було оновлення та пожвавлення учительського й учнівського хорів, спонукання їх до активної діяльності, адже в репертуар включалися класичні українські та світові твори, а постійні виступи у своєму та навколишніх селах дозволяли на достойному рівні підтримувати професіоналізм хористів. Отже, ще раз переконуємося, що Петро Світлик належав до тих ідейних людей, які, за словами Катерини Здорик-Трухлої, «піснею і словом… спричинилися до відродження цього краю».
Сам Петро Михайлович вважав народну пісню великим скарбом. Він не втомлювався повторювати: «Пісня – це є щось золоте у народа…». І де б не вчився чи працював, він завжди починав свою діяльність із створення хору.
Так, у 1928-1929 роках Світлик, будучи приділений в упражнительну школу при мукачівській учительській семінарії, керував церковним хором на літургіях.
У 1929-1930 роках він працював у Новому Давидкові. І знову опікувався учнівським хором, з яким вивчив 12 пісень в обробці українських композиторів.
У 1930 році Петро Світлик став кваліфікованим учителем горожанських шкіл. «Він, збуджений амбіцією» (за висловом Юрія Костюка), підвищив свою педагогічну кваліфікацію, склавши екзамени за І фах: історія, географія, українська мова. І з 15 серпня 1930 року аж до пенсійного віку Петро Світлик працював у Білківській школі, віддавши їй всі свої сили, знання і талант.
Серед освітянсько-педагогічної еліти Петро Михайлович Світлик користувався щирою повагою і справжнім авторитетом. Так, «Учительський голос» повідомляє, що 9 червня 1935 року в селі Білки проводився педагогічний день, вислідом якого став серед інших і реферат фахового вчителя Петра Світлика.
Було особливо відзначено, що останній «показав присутнім, як треба і можна зацікавити дітей при научуванню поодиноких предметів і тим досягнути ліпшого успіху. Свої спроби… підпирав конкретними прикладами – працями самих дітей…
Також треба підкреслити, що до успіху Педагогічного дня спричинилося ще й те, що викладова мова… Петра Світлика була літературно витончена і разом з тим думки були уложені так легко, що при мінімальній увазі можна було взяти з викладу якнайбільше…».
Василь Гомоннай – доктор педагогічних наук, професор – у книзі «Антологія педагогічної думки Закарпаття (ХІХ-ХХ ст.)» відзначав, що Петро Світлик зарекомендував себе як справжній народний учитель, який щедро дарував свої знання, уміння, серце і свій духовний світ навчанню і вихованню сільської дітвори. Професор, з вдячністю згадуючи, що й сам був учнем Петра Михайловича, називає й інших його вихованців: М. Козуб, І. Якима, І. Ільтьо, Є. Шутяк, С. Чопей-Шутко, Ю. Білинець, В. Кампо, Ф. Чудлай, П. Білинець. «Педагогічний талант учителя надихав нас на досягнення знань, любов до книжки», – згадує Василь Гомоннай. Доречно сказати, що Петро Світлик вмів виховувати таланти. Він мав не лише природне чуття на них, а й творив їх і виводив у світ. Маємо яскраві приклади: вчений-педагог Василь Гомоннай, письменники Юрій Мейгеш та Василь Фенич, народний пісняр Іван Мельник і багато інших.
До вчительської праці Петро Михайлович ставився серйозно й відповідально. Із спогадів його дітей, зокрема сина Віктора і дочки Едіти, відомо, як «до пізньої ночі горіла гасова лампа у кімнаті, де над столом схилилася людина, щоб завтра свої знання передати учням. Кожен його урок був неповторний, своєрідний, де програмовий матеріал вміло поєднувався з іншими предметами, останніми новинками…».
Приємно усвідомлювати безперервність процесу навчання і виховання, означену тандемом учитель-учень, чи в нашому конкретному випадку: вчителі Петра Світлика – вчитель Петро Світлик – його учні. Переконуємося, як багато важить особистість вчителя: від його переконань, вірності правді життя залежить міцність духовного ядра учня, його моральне обличчя, поведінка, ставлення до добра і зла, тобто, йдучи за Василем Сухомлинським, переконання учнів створюються переконаннями вчителя, стремління учнів породжуються стремліннями вчителя, непримиренність учнів запалюється тільки від вогника непримиренності вчителя.
Очевидно, той вогник непримиренності спонукнув Петра Світлика у 1928 році опублікувати в журналі «Підкарпатська Русь» знайдений ним у одного селянина цікавий документ «першої весни народів» з 1849 року – «Меморандум русинів», звернений до угорського генерала Гайнау у справі потреб національних і економічних. Автор публікації дає науково грамотний опис знахідки з села Косівська Поляна, жалкує, що це лише частина документа, висловлює переконання, що для сучасного покоління, що цікавиться недавньою минувшиною свого народу, «Меморандум» мав би бути вартісним і викликати живий інтерес, адже в ньому прослідковується деяка аналогія подій минулих і нинішніх.
Глибоке знання справи і науковий підхід продемонстрував Петро Світлик і при опрацюванні етнографічних матеріалів. У 1931 році він опублікував у журналі «Підкарпатська Русь» в 2 і 3 числах народне повір’я «Дводушник», а в 5 і 6 числах – статтю «Значення снів в народнім повір’ю на Боржавській долині». Своїми розвідками автор спробував потрактувати певні психологічні явища, вказуючи на їх причини і наслідки, бажаючи порозуміти їх. Інтерес до «народної філософії», як її означив видатний земляк Петра Світлика, уродженець Осою Федір Потушняк, був стабільним і послідовним. Праця «Народні повір’я, ворожки, примовки і обичаї села Імстичева» (1929) і по сьогодні залишається найповнішим зібранням народознавчих матеріалів з цієї околиці. У передмові Світлик апелює до «Етнографічних матеріалів з Угорської Русі» Володимира Гнатюка, які, найімовірніше, служили йому зразком. Свої ж записи низиває «записками», які, можливо, колись і опрацює неупереджений дослідник. Та, врешті, й В. Гнатюк хотів вірити, що зібрані ним матеріали «не будуть без користи і то не тілько для фольклористів, але й філологів». Праця об’ємна за змістом, проте викладена лаконічно, у формі діалогу між особами А і Б, включає в себе вступ та 17 розділів, що супроводжуються коментарями.
Перейшовши на роботу в Білківську школу, Петро Михайлович з головою поринає у вивчення звичаїв, традицій і обрядів білківчан. У 1932 році його праця увінчується публікаціями у «Підкарпатській Русі» двох статей: «З народної філософії (числа 1-3) та «Дещо о стравах на околиці Білок» (числа 9-10). У першій автор зізнається, що на заохоту редактора «Підкарпатської Русі» зібрав прислів’я і приказки, щоб пересвідчитись самому і переконати в цьому інших, що вони є «дуже цінним скарбом з народної словесності,.. народна проста філософія…». Петро Світлик описує методи збирання, умови й особливості запису. 124 прислів’я і приповідки, записані в Білках, подаються в алфавітному порядку, без додаткового пояснення чи класифікації.
Щодо другої праці «Дещо о стравах…», то і сьогодні більшість господинь могла б з охотою користуватись кулінарними рецептами, пропонованими у ній: 12 страв з картоплі, 6 – з фасолі, кілька з кукурудзяної муки, страви сезонні – літні й осінні, святкові й щоденні, а також – печиво – штруґлі, палачінти, боґачі, спузяники й ін. Цікавий висновок робить дослідник: «Із подробного опису народних страв, способу варіння можна вгадати ступінь його культурності. Із докладного опису була би повна книжка. Ся книжка була би добрим дзеркалом його нужденного та многостраждаючого життя. Можна безперечно сказати, що наш народ відживляється зле в порівнянні з іншими народами. Причина сього лежить, по-перше, в бідності, недостатках, а, по-друге, в некультурності. Наші золотоверхі Карпати суть невичерпним джерелом для поезії, але не родять хліба того, що потрібний для життя». Як печально співзвучні ці слова з страхітливою картиною життя закарпатського села, поданого Е. Еґаном в Меморіалі до угорського міністра хліборобства: «Український селянин не бачить круглий рік ні м’яса, ні яйця, хіба що вип’є кілька крапель молока, а у велике свято з’їсть шматок житнього або пшеничного хліба. Його стравою звичайно єсть вівсяний ощипок і, коли стає, картопля…». А хіба подібне не писали про «землю без імені» Михайло Драгоманов, Іван Ольбрахт, Дмитро Дорошенко, Франтішек Тихий та інші.
Тож ще актуальніше виступає на перший план питання жертвенної, подвижницької праці на благо цього нужденного народу. Що, власне, скромно й робив Петро Світлик. Добрим здобутком на цьому шляху стало видання підкарпаторуських переказів у Празі в 1937 році. Перекази ще з 1925 року з’являються на сторінках періодики: «Великодні звичаї у нас», «Імстичево в долині Боржави», «Як молотилося збіжжя давно і тепер». Сумлінна праця Петра Світлика і Семена Петрашка «Вибір підкарпаторуських переказів» умістила 28 оповідей про Русь-Україну та Закарпаття. Тут і популярні перекази про Олега та Святослава, княгиню Ольгу та Володимира Великого, князів Лаборця та Корятовича, розповіді про героїчну боротьбу закарпатського люду проти татар і турків, власних поневолювачів, про історію карпатських замків.
Переказові як жанру притаманні свої образно-стилістичні засоби, своя художня мова, свій колорит. Його часто порівнюють з легендою, від якої відрізняється чіткістю вислову, точністю, конкретністю, меншою описовістю, відсутністю фантастичного елементу. Важливе місце в ньому має вдало вибрана, виразна, чітко й економно окреслена фабула. Уся увага зосереджується на кульмінаційних моментах сюжетної канви. Перипетійні щаблі подаються тільки окремими штрихами, основне – закінчення. Перелічені риси властиві «Підкарпаторуським переказам…», а характеристичними особливостями є виклад власної думки записувачів до зображуваних явищ і подій, часто – їх оцінка з сучасної точки зору, стримана образність, а найголовніше – колоритна мова – карпаторуський діалект запису.
Ідеєю всіх без винятку переказів є прославлення героїки руського народу, усвідомлення національної самобутності. Не випадковим, очевидно, є і принцип послідовності у розміщенні переказів: хронологічний підхід при упорядкуванні несе на собі теж певне ідейне навантаження. Якщо починається наша історія від безталанного князя Лаборця, нещасливого Олега, хитрої Ольги й мудрого Володимира, то продовжується героїчним Богданом, мужнім Корятовичем і благородним Довбушем, а закінчується (що дуже схоже за жанром на казку) – перемогою правди над брехнею, добра над злом, цісаря Йосифа над нечесними урядниками, і вже зовсім правдою про віднайдений Богаревицький сріберний дзвін, який сповістив «світові, що русини стрясли пута, дожилися волі і правди». Звичайно, це реверанс з боку записувачів Чехословацькій демократичній державі і сприймається не тільки в ідейному, а й у символічному дискурсі. Зрештою, актуалізація національної історії в переддень державотворчих змагань Карпатської України також показова.
Петро Світлик, працюючи в Білках на Іршавщині, цілком віддавав себе педагогічній діяльності та народознавчим студіям. При тому створив і понад 30 років керував шкільним хором. У 1934-1936 роках він разом із хором з ініціативи Івана Панькевича кілька разів виступав на кошицькому радіо. Репертуар був досить обширним: пісні в обробці М. Лисенка, М. Леонтовича, О. Кізима, М. Гайворонського, П. Світлика. У кінці листопада 1935 року в Ужгород (за договором з кошицьким радіомовленням) приїхало шість груп співаків і співачок з шести різних околиць Закарпаття для запису на патефонну платівку окремих характеристичних мелодій. Групу з Імстичева організував і підготував Петро Світлик. Тоді було записано 15 платівок, дві з яких – імстичівські, вони містили сім пісень боржавської долини: коляди – «Росло деревце», Нова радость…», «Што тото за звізда…», «Коли Божа мати…», весільні – «Горами, горами», «Мила моя, мила», «Співайте, дівчата».
Шкільний хор, керований Світликом, розучив українські, російські, словацькі і чеські твори, а також літургію, з якими виступав у найближчих селах та районному центрі.
У 1939 році, під час фашистсько-гортіївської навали на Карпатську Україну, Петро Світлик, рятуючись від переслідувань, знищив чимало цінних нотних матеріалів, збірників народних пісень, які, зокрема, отримав від проф. Олекси Приходька. Але все одно він потрапив до чорних списків «карпатських січовиків».
У свій час Авґустин Волошин розумів, «що головною умовою культурного поступу є свобода культурної праці. Як повітря є конечно потрібне для дихання, так і свобода для вільного відсвіжування кровообігу культури». З приходом радянської влади істинність даної сентенції перевірив на собі і Петро Світлик. Хоч ніхто не виривав з його рук диригентської палички, не шматував нотні партитури і не кидав за ґрати композитора, та певний ідеологічний прес відчувався. Тепер з його іменем пов’язувався розвиток художньої самодіяльності серед дорослого населення.
Він керує народним ансамблем пісні і танцю «Кукурудзовод», досягає значних успіхів навіть на республіканських оглядах, пише музику як самодіяльний композитор, продовжує збирати народні пісні й обробляти їх для хору.
Пісні «Ой, на горі криниченька», «Горі селом іду собі», «Іще кури не піли», «Місяцю-королю», «Не хвалюся», «Через поле широкоє», «Тече вода, берег ламле», «Ой, на горі дубина» ще й сьогодні виконуються в обробці Петра Світлика.
По-різному трактуються нині деякі моменти біографії Петра Михайловича Світлика. Так, мали місце випадки «догоджання» дочасній ідеологічній кон’юнктурі. Тут доречно буде згадати й про те, як у повоєнні роки склалася доля принаймні двох видатних земляків Петра Світлика – письменників Федора Потушняка та Юрія Станинця. Перший з них пережив роки вульгарних звинувачень в найабсурдніших гріхах, хоча само собою зрозуміло, що причиною була його неординарна літературна творчість та наукова діяльність. Та якщо Потушнякові вдалося таки прийти до читача збірками прози, науковим виданням, що стало можливим, ясна річ, внаслідок певних «поступок», то про публікації прози Юрія Станинця й мови бути не могло. Депутат Сойму Карпатської України, провідний національно-культурний, духовний діяч, зрештою – священик, був украй небезпечним для радянської ідеології. Та знову ж – від фізичного знищення, що було в тих роках справою досить звичною, Юрія Станинця врятували також певні «поступки». Хто і що не вбачав би у цьому, воно залишиться тільки мізерним смакуванням фактів. А в пам’яті людей, що знали їх – і Федора Потушняка, і Юрія Станинця, і Петра Світлика, і багатьох інших, – вони назавжди залишаться щирими патріотами свого народу, переконаними українцями, майстрами своєї справи.
Помер Петро Михайлович Світлик 2 вересня 1973 року в Білках Іршавського району, де й похований.
У одного з журналістів прізвище Петра Михайловича викликало певні асоціації. «Світлик. Світле його прізвище. Такі ж світлі і його діла… Поруч із ним завжди було світло…». Що ж, це не тільки красивий образ, а й незаперечний факт. Погодьмося з Ліною Костенко:
Не треба думати мізерно:
Безсмертя є ще де-не-де.
Хтось, пересіяний мов зерно,
У ґрунт поезії впаде…
За радянських часів Петро Світлик нагороджувався Почесними грамотами відповідних рангів «за творчий вклад в музично-хорове виховання підростаючого покоління», «за довговічну педагогічну роботу», «за написання власних творів й обробку народних пісень» у зв’язку з різними ювілеями; мав кілька окремих і колективних публікацій у збірниках пісень різних років видання, авторитет і шану однодумців за подвижницьку працю на полі української культури.
Атмосферу повоєнних десятиліть і саме в сенсі культурного будівництва радянської доби, мабуть, на сьогодні найспокійніше і найвиваженіше, а що особливо важливо – сумлінно й скрупульозно, – відтворив у книзі спогадів «Відлуння пережитих років» (1999) також уродженець Іршавщини Василь Керечанин. При тому, що на сторінках видання згадуються добрим словом сотні імен, про Петра Світлика, зокрема, читаємо: «До найстаріших самодіяльних композиторів Іршавського району належить учитель Петро Світлик із с. Білки. Він організував хор у Білках і впродовж багатьох років керував ним. Написав пісню «Про героїв-партизанів» і обробив народні мелодії «Тече вода каламутна», «Через поле широкоє», «Порубала-м перстик…», «Сидить сокіл на високій дубині», «Тече вода, берег ламле», «На тім боці Дунаю» та інші. Ці твори постійно були в репертуарі хору, їх гаряче сприймали глядачі на концертах». І далі: «Такі колективи і їх керівники значною мірою визначали творче культурно-мистецьке життя Закарпаття тих часів».
У доробку Петра Світлика окремого слова заслуговують його оригінальні поезії, переважно з юнацьких років, з якими активно виступав на сторінках «Нашого рідного краю».
Одну з них вважаємо за доцільне навести тут повністю, оскільки є всі підстави вважати її програмною, такою, що наймісткіше формулює життєве, а насамперед – педагогічне кредо автора:
ПРИСЯГА
Один школяр:
Присягаю, обіцяю,
Що все стану у ряди,
Якби тебе, рідний краю,
Забирали вороги.
Ходіть, хлопці і дівчата,
Та на мене всі дивіть,
Руки д’серцю та одверто
Всі за мною говоріть:
Всі:
Не дамо ми ні долини,
Ні кусочок бережка,
Хто би зрадив тебе, краю,
Проклянемо до віка!
Ми днесь спільно і велично
Присягаєм всі тобі,
Що з тобою будем вічно
І в біді, і в гаразді.
Цій високій присязі Петро Світлик слідував упродовж усього життя, цим високим ідеалам заприсяг не одне покоління вихованців, цей високий національно-патріотичний, істинно громадянський дух – в сьогоденні краян.
Питання про ґрунтовне дослідження й видання спадщини відомого закарпатського народного вчителя, самодіяльного композитора, фольклориста, етнографа Петра Світлика – на часі. До честі земляків зауважимо, що ювілейні дати від дня народження Подвижника в школі, селі, районі завжди відзначались. Вони переконанні в тому, що немарно прожила Людина. Зерно, посіяне Вчителем, дало добрі сходи…