Півстоліття тому Микола Неврлий опублікував на сторінках «Дуклі» оригінальну за змістом статтю-спогад про Михайла Драй-Хмару та його творчість. Правда, стався певний курйоз, бо акцентованого й анонсованого вірша «Посвята Любці Колессі» в добірці поета в першому числі «Дуклі» за 1966 рік не опубліковано. Однак ще маємо можливість з`ясувати цю справу з автором, адже 15 листопада Миколі Неврлому виповнюється всього сто років. Для поезії – це не вік.
Микола Неврлий: Михайло Драй-Хмара та новий підхід до неокласиків
Прекрасна пластика і контур строгий,
Добірний стиль, залізна колія –
Оце твоя, поезіє, дорога…
М. Зeров
Розшукуючи матеріали для праці «Українська поезія 20-х років», я випадково натрапив на невідомий вірш талановитого київського поета й літературознавця Михайла Драй-Хмари (1889-1939), автора єдиної збірки поезій «Проростень» (Київ: вид. «Слово», 1926. – 50 с.), монографії про Лесю Українку (Київ, 1926), низки інших філологічних праць, перекладів із слов’янської й західноєвропейської поезії тощо.
Згаданий вірш – посвята Любці Колессі (така його й назва), відомій українській піаністці, що саме тоді з успіхом дебютувала в більших європейських містах, здобуваючи славу для української музики. Поет його власноручно вписав на першу (післятитульну) сторінку своєї збірки «Проростень». Внизу під віршем – Київ 29.3.1929 і власноручний підпис поета. Вражає гармонійний, майже каліграфічний почерк автора. Синє чорнило рукопису ще досить виразне. Із змісту цього вірша можна додумуватись, що М. Драй-Хмара насолоджувався грою талановитої української піаністки по радіо. Одначе, не виключено, що саме тоді Любка Колесса, старша донька проф. д-ра Олександра Колесси (між двома війнами очолював кафедру української філології в Карловому університеті в Празі), виступала також у Києві, де й познайомився з нею особисто М. Драй-Хмара, вручивши їй при цьому примірник своєї збірки.
Збірка «Проростень», тираж якої був всього лиш 1000 примірників, являється сьогодні раритетом навіть в бібліотеках Радянської України. Єдиний її примірник в ЧССР знаходиться в бібліотеці д-ра О. Зілинського (Прага), із згодою якого ми цього вірша публікуємо.
Гаряче підтримуючи ініціативу секції поезії гуртка українських письменників при ССП у Пряшеві ознайомлювати наших читачів на сторінках «Дуклі» з найцікавішими явищами української новітньої поезії, – подаємо при цьому також невеличку добірку віршів М. Драй-Хмари, що в 20-х роках належав до гуртка київських неокласиків та що пізніше став жертвою сталінської сваволі – був засланий до таборів примусових праць на Далекий Схід (Чита, Колима, Камчатки), де й помер від непосильної праці. В одному з останніх своїх листів, адресованих до своєї дружини, поет писав: «Я не можу Тобі писати… Якщо я не спочину, я падаю на роботі, і тоді мене підвішують… Ноги опухли…» (20. 8. 1938).
Умовна назва «неокласики» відноситься до невеличкого числа київських поетів і літературознавців, згуртованих спершу біля літературно-критичного журналу «Книгар» (виходив у 1918-1920 рр. у Києві), а потім – навколо київського видавництва «Слово», що керувалося єдиною засадою – видавати лише високохудожні й доброякісні твори, які б лишились тривалим внеском у рідній культурі. Естетичними настановами, що об’єднували неокласиків, «була любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури» (Максим Рильський. Микола Зеров – поет і перекладач. – Жовтень. – 1965. – № 1. – С. 79.).
Культівська вульгаризаторська критика несправедливо обвинувачувала неокласиків, до яких належали Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара і Освальд Бургардт, в буржуазному естетизмі, в тому, що ніби вони є пропо-відниками «чистого мистецтва», в тому, що їх творчість далека від дійсності та що вона не сприяє соціалістичному будівництву і т. д., і т. д. Ці й подібні пишні фрази давно вже відкинуті переоцінкою багатої культурної спадщини 20-х років. В любові неокласиків до рідної культурної традиції, в їх гарячому заклику орієнтуватися на найкращі й тривалі надбання світової літератури та в прикладі їх власної творчої практики треба бачити щире бажання збагатити рідну українську культуру вічними вартостями, які б підняли її на світовий рівень. Неокласицизм в основному виник як пряма реакція на крайності футуризму, що нещадно ломив не тільки злі, але й добрі традиції та що часто-густо доходив до курйозів, позерства й формального штукарства.
Метр неокласиків – талановитий поет, вчений і перекладач Микола Зеров, що видав першу на Україні «Антологію римської поезії» (Київ, 1920), не без підстави назвав один з циклів своїх літературознавчих праць Ad fontes – до джерел! Він і його однодумці ясно бачили недуги літератури своєї доби – її вибуялий масовізм, що кишів графоманами, її заскорузлий провінціалізм і народницьке просвітянство, що боялося світових сюжетів і новаторських форм. Будучи сумлінням рідної літератури, неокласики, незважаючи на певні обмеження своїх настанов, закликали своїх сучасників до цілющих джерел антики, ренесансу, до високих надбань нової європейської літератури. Не будучи формально жодним літературним угрупуванням, вони – прикладом своєї власної творчості й майстерністю своїх високохудожніх перекладів – стали в українській поезії дійсною школою, яка чимало збагатила українську поетику, яка дала українській поезії дійсні шедеври та значення якої важко переоцінити.
Трагічною була особиста доля неокласиків. Троє з них (Зеров, Филипович і Драй-Хмара) загинуло в сталінських концентраційних таборах. О. Бургардт, що під псевдонімом Юрій Клен видав збірку талановитих поезій «Каравели» (1943), зворушуючу поему «Прокляті роки» (1943) та «Спогади про неокласиків» (1947), змушений був до смерті поневірятись далеко від рідної його серцю України. Доля М. Рильського – найпліднішого з них всім відома. По жорстоких роках культу, коли й він був ув’язнений і переслідуваний, поет заслужено здобув світову славу.
Михайло Драй-Хмара ввійшов у якійсь мірі до історії чехословацько-українських зв’язків. З чеських поетів він перекладав Махара й Волькера. Воєнна завірюха закинула його дружину Ніну й доньку Оксану до Праги. Там вони проживали увесь час у друга свого чоловіка і батька – проф. д-ра Освальда Бургардта, що мешкав недалеко Вишеграду. Оксана Драй-Хмара вчилася в празькій консерваторії (клас піано), де була якийсь час ученицею талановитого композитора й диригента Г. Гізігінга. Про щиру й гостинну родину О. Бургардта та Ніну й Оксану Драй-Хмарів зберіг автор цих рядків якнайтепліші і щиролюдські спогади.
КРИМСЬКІ ЦИКАДИ
(З Махара)
Із виноградних лоз, що понад шляхом в’ються,
у сяйві ранку я почув отут уперше,
немов сопілки звук тремтячо-металевий,
цикади пісню.
Здавалося, вона декламувать хотіла
чиїсь гекзаметри, такі дзвінкі й прозорі:
з запалом, без цезур почне… і на четвертім
замовкне нагло.
Колись… давно… оцим напівантичним краєм
у сяйві ранки йшов ще юний грецький віршник.
На море дивлячись, він скандував напам’ять
свого Гомера.
Уривок той малий, гекзаметру півчверта,
перейняла в лозі тямка її прамати,
а нині ви його повторюєте дзвінко,
мої цикади!
М. ХВИЛЬОВОМУ
Лани – як хустка в басамани,
а з підметів низьких долин
заносить духом конопляним,
і вигорілим дхне полин.
Самотний, з журавлем, колодязь
над полем журиться давно.
Вмочає сонце в сонну потязь
золототкане полотно.
Як віл, іде поволі днина.
Застигла колона шулік.
Коли ж задзвонить тут машина,
засяє електричний вік?
1923
ПРОЩАННЯ З ПОДІЛЛЯМ
Прощайте, товтри круглогруді,
і ти, гніздо Кармелюка,
де й досі бойові погуди –
мов червениці чумака,
і ви, яри крутоберегі,
де стільки раз лилася кров…
Прощайте, скромнії, берези:
побачимось не скоро знов.
Минуть роки, і кров зашерхне,
і висхне Збруч, мутна ріка –
і тільки пісня не померкне,
як гнів і ніж Кармелюка.
1923
ПАМ’ЯТІ С. ЄСЕНІHА
Над ним лиш чорний прапор має,
і десь на стінах крові слід, –
а в серці він ще й досі сяє,
мов золотий метеорит.
Я пам’ятаю вечір тьмяний
над Петербургом голубим:
морозний блиск, і вітер п’яний,
і над Ісааком – сизий дим.
Огнями розцвіла естрада,
і вийшов він, як ясний день.
Душа була бентежно-рада
і слухала дзвінких пісень.
Блакитноокий, кучерявий,
стрункий, як ясень молодий,
він ще не знав гіркої слави:
уперше він прийшов сюди.
В сорочці простій і в каптані,
неначе вчора із села,
а очі тихі, як у лані,
і ніжність із очей пливла.
По залі голос малиновий
розливсь, як весняний струмок,
і в кожнім жесті, в кожнім слові
вишневі пахощі думок.
І досі як живі: березки
над ставом, біля кошениць,
співучість польової стежки
і тепле мукання телиць.
Життя ще не було пропито
серед повій та гультяїв,
і був він, як ядерне жито
перед грозою нових днів.
Хвилини споминів чи жалю –
і наче вітер запашний
дихнув на урочисту залю
диханням колосистих нив.
Уже минуло десять років,
той весняний одцвівся сад…
Ми не почуєм його кроків –
і як вернути їх назад?
Над ним лиш чорний прапор має,
і десь на стінах крові слід, –
а в серці він ще й досі сяє,
мов золотий метеорит.
1926
ЗАВІРЮХА
Летить над містом завірюха,
неначе відьма зла,
а місто тільки щулить вуха:
ух, як хурчить мітла!
Загруз трамвай. На вікнах більма,
і сліпнуть ліхтарі …
На чорта нам такого фільма?
Доволі жартів, гри!
Так ні ж! Чорти зняли гармидер
і крутять, валять з ніг,
а хтось із мільйонів відер
шпурля на землю сніг.
Чого ж ми стали? – Їдьмо, їдьмо!
Куди там їхать? – Стій!
Регоче сивокоса відьма,
шаліє сніговій.
1926