Verba Magistri, або Завжди пам’ятаючи про четвертий акт

Історію творить народ. Але обличчя історії дають одиниці. Олена Іванівна Каневська належить саме до таких. Її іменем позначений добрий понадпівстолітній шмат розвитку й поступальної ходи української педагогічної науки й практики, а зокрема освітні й виховні здобутки загальноосвітньої та вищої школи на Закарпатті. До свого вісімдесятиліття Олена Іванівна підійшла з вагомим набутком – книгою «Слово на добро», яку склали три попередні та четверта – нова. Але – все по порядку.

Це пісня – життя все Твоє увібрала щоденне,
Вона оповита великим, простим і ясним тим Діянням,
Що… дійшло до людей, у яких віднайшло собі простір.
Кароль Войтила. Відкриття пісні

Була презентація нашої книжки… Як завжди – багато людей, повно позитивних емоцій, приємні слова й “традиційне обговорення після”… Сторони, що брали участь в урочистостях, ґречно дякують одна одній, виголошуються тости, споживаючи бутерброди… Взяла слово шанована, поважних років, учителька. І замість того, щоб підтримати мить розслабленого одкровення, вона почала читати уривки зі своєї майбутньої книжки: щось про “четвертий акт”, про який чомусь завжди треба пам’ятати. Публіка втихла (вчителька ж – шанована!), перестала смакувати тістечками, а моя рука автоматично відклала набік хмільний напій…
Про що вона? Та ж про четвертий акт!..

Нема сивини, бо щомісяця підфарбовує волосся, ще й тепер сумлінно готується до кожного уроку, швидко пролетіли роки і важка старість постукала в її вікно… Нічого ніби такого… Чому ж я так заворожено слухаю? Ах, я ж чекаю четвертого акту?.. “… я, шістдесятирічна, усміхаюся: усе – або нічого! Буду й надалі творити себе, робити добро, говорити людям слово на радість, читати, думати, боротися і молитися за гідну старість. Хвала Молодості і Старості! Хвала Життю!” [1, 19].

Момент усвідомлення істини (чи там: творчого відкриття, осягнення незбагненного, схоплення “менту життя” і т. п.) завжди несподіваний і від того особливо приємний. Почуття, що тоді оволодівають тобою, навряд чи даються до порівняння: це – блаженство душі і тіла, гармонія світу і природи, комфорт в будні і в свята; це – розуміння сенсу життя, відчайдушний альтруїзм, благоденство і супокій у відносинах, збалансована рівновага морального й матеріального; це ? воскресла віра у відродження духу, невитліла надія на щастя, всеохопна любов до ближнього і непоборне бажання безкорисливого діяння…

У подібному дискурсі я побачила раптом Каневську Олену Іванівну, вчительку, що завжди пам’ятала, як той актор, про четвертий акт. Я відкрила для себе справжнього педагога, того, що за словами Василя Пачовського, є “чимось більшим, як учитель”, – є дослідником і громадянином у кожній своїй справі і в кожному своєму слові, творцем нових людей, апостолом, що виховує цілу націю [2, 143].

З Оленою Іванівною заочно я була знайома давно: читала її публікації у фахових журналах, багато цікавого розповідали про неї колеги, вчила її родичку в школі, користувалася матеріалами з її першої книжки “Слово на радість”, врешті, періодично зустрічалися на вчительських нарадах. Та раптом цей “четвертий акт”, “все – або нічого!”. Вона здалася мені тим Саксофоністом, душа якого, неначе свічка на вітрі, а він:

на повен зріст…
у блакитну пітьму
гра не знати кому
в золоту трубу…
він сурмить весну,
віддану йому… [3, 13]

На плечі у неї сидів Малковичів янгол, і я прекрасно розуміла, що призначення цієї Великої Вчительки у тому,

щоб хоч зрідка
комусь бриніло із очей
так тонко-тонко,
наче скрипка,
і мудро,
як віолончель [4, 135].

Вона перестала читати, а в мене було відчуття, що всі ми стоїмо перед мудрими очима Майстра, який підняв небокрай людського стремління, взявши на крила довіри, збентежив красою гарячого серця, поклавши несподівано в наші руки цілий Всесвіт, щоб ми могли злітати над ним для щастя, для радості, для добра.
Із власною піснею-життям, що увібрала в себе “щоденне, просте і ясне Діяння” [5, 107], зі “Словом на добро” – своєю четвертою книжкою – щедро і щиро прийшла у 2016 році до свого читача Олена Іванівна Фечко-Каневська. Прийшла, за Зореславом, з гарячим серцем у долоні, “зі серцем у руках” [6, 48] до своїх учнів, дітей, онуків. А як же можна до них не йти?! Адже вона – Вчитель! І місія її на цій грішній землі ? творити Добро і сіяти навколо себе Любов, бути відповідальним і совісним, навчатися виконувати всякі життєві ролі і дійти до гідної старості, щоб чистим і світлим відійти в Божі Обійми. А найвища нагорода – принести зболілій душі відраду, відвернути когось від гріха, злого вчинку, нести ближньому потіху…

Видання педагогічного доробку Олени Іванівни Фечко-Каневської

*    *    *

Чого, душе моя, ти сумуєш,
і чого ти в мені непокоїшся?
Книга псалмів, ІІ, 42

Перефразовуючи великого Франка і повторюючи за Сенекою: “Docento discimus”, – щоденно переконуємося у простій істині: учитель – завжди учень, справжній учитель – росте зі своїми учнями і залишиться для них Справжнім Учителем, тільки роблячи процес навчання постійним пошуком, удосконалюючи педагогічну лабораторію творчістю, відкриваючи для себе і для учнів усе нові й нові грані власної і їхньої душі, зберігаючи вміння щораз відчувати радість і задоволення від спільного труду, бажання щодень відкривати диво…

Ось уже впродовж багатьох років не втомлюється “щодень відкривати диво”, даруючи радість і добро оточуючим, немов сонце, люблячи і славлячи життя, впиваючись самостійними відкриттями і пізнаннями, осягаючи світ і себе в ньому, у повній мірі відчуваючи валідність особистої педагогічної методики, тамуючи сонячну спрагу до творчості верифікацією гідно прожитого кожного дня, освяченого Божою ласкою і благодаттю, – звичайна вчителька – Олена Іванівна Фечко-Каневська. Без сумніву, над нею схилився Бог: запліднив серце добром, любов’ю і вірою, вдихнув у душу безмежність, високе стремління до зір, потяг до Сонячних Кларнетів, поміг віднайти власне щастя, дбаючи, як казав Платон, про щастя інших.

А почалося все 11 червня 1936 року, в день, коли в родині армійського офіцера Фечка Івана народилася дочка Оленка. На той час сім’я проживала в Чехословаччині у місті Стреда-над-Бодрогом. Після трагічної смерті батька (лікар-наркоман сплутав ліки, що привело до загибелі хворого) мати з трьома дітьми повернулася до своїх батьків на Закарпаття у село Синевир Міжгірського району. Олена вчилася в 10 класі, коли мати передчасно покинула цей світ. Згодом дівчина закінчила філологічний факультет Ужгородського державного університету. Після успішного отримання диплома працювала в початковій школі, а з 1959 року – в Хустській школі-інтернаті (сьогодні – гімназія) [7, 163-164].

З 2001 року Каневська О. І. – викладач педагогіки в Хустській філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини ”Україна”. Вона – титулований педагог – учитель-методист, відмінник народної освіти, заслужений вчитель України, нагороджена різного ранґу багатьма грамотами і медаллю А. С. Макаренка, її педагогічний досвід “Виховання талановитого Читача” вивчений і внесений до картотеки Центрального Інституту післядипломної педагогічної освіти, за яким, до речі, вже кілька разів в Києві організовувалися двотижневі курси послідовників. “Labor omnia vicit improbus” (наполеглива праця перемагає все) ? вчить Сенека. “Усе моє життя ? це навчання, – зізнається Олена Іванівна. – Мене виховали книги. Спасибі тим мудрим людям, які їх написали… Бог дає людині можливість вибору.

Я вибирала завжди нелегкі шляхи, не шукала широких дверей у життя, а входила вузькими, як учить нас Ісус Христос, який завжди був і є моїм Ідеалом. Пройшовши через терни, ще більше хотілось жити і творити… Я могла піднятися по службовій кар’єрі, викладати в технікумах, вузах, куди мене запрошували. Натомість 41 рік віддавала своє серце дітям у школі-інтернаті, яким, вважала, була потрібніша. У своїй сім’ї, своїм дітям. Я була впевнена, що мої дисертації напишуть мої сини. І вони написали, ставши докторами фізико-математичних (Михайло) і біологічних наук (Іван). А тепер, на схилі літ, університет сам прийшов до мене в Хуст і покликав. І я пішла, і мені добре, цікаво. Та коли відчую, що на моїх лекціях гасне блиск у очах студентів, а в аудиторіях повіє байдужістю, ? відразу піду сама. А поки що чекають на мене студенти… ” [8].

Здавалось би, скільки років пройшло в одноманітній (чи такій вже й одноманітній?!), правильній (чи не нудній від того?!) вчительській роботі. А душа все ще чогось хоче (сподівається на четвертий акт?!): сумує, тривожиться, переймається, радіє, співає, творить, пізнає… Ця жінка безмежно любить життя, і любить не тому, що вміє жити, а тому, що вміє любити. Любов’ю її щирою обійнятий кожний прожитий нею день. Вона ? берегиня і оберіг любові: до Бога, до України, до ближнього, до себе. Все життя її зіткане з любові, бо ж любов – це і є життя, а життя – це і є любов. І вона щаслива у своїй любові. З любові до людей та до істини, впевнена, написані її книги, написані, щоб кожен з нас пізнавав себе, щоб мав ясні поняття про мораль. У свій час Клод Адріан Гельвецій у передмові до своєї праці “Про людину, її розумові здібності та її виховання” писав: “Твору цього я не вихвалятиму, але запевню публіку, що завжди щирий із самим собою, я не сказав нічого, що не вважав за правдиве, і не написав нічого, що не думав” [9, 20].

Любов до правдивого, шанування істини керували, очевидно, і Каневською при написанні і її праць. Це – її власний педагогічний досвід, викладений гранично ясно, не заграваючи ні з собою, ні будь з ким. Це – щедре скроплення вечірньою росою деонтологічної сповіді-одкровення стужавіло-спраглого педагогічного ґрунту. Можливо, сьогодні комусь видається марним написання своєрідної закарпатської “Педагогічної поеми”, можливо, хтось вважає, що нині цілком зайве розпалювати “духовне вогнище на дощі”, у час соціально-екологічної кризи суспільства, яка з великою силою руйнує інтелігентне середовище держави, коли проявляються характерні риси ідейного регресу, духовного занепаду, а “суспільству подаються спрощені ідеали, занижується планка загальнолюдських цінностей і моральних вимог” [10, 3]; коли значна частина молоді втрачає орієнтацію, піддає сумніву або взагалі відкидає колишні ідеали, та що найгірше ? не має натомість інших ідейних орієнтирів, яких бажала б досягти.

Можливо. Та документи сучасної освітньої державної стратегії – Декларація про державний суверенітет України, Конституція України, Закон України “Про освіту”, Державна національна програма “Освіта (Україна ХХІ століття)”, Національна програма “Діти України”, “Основні напрями виховної роботи у вищих навчальних закладах”, “Національна доктрина розвитку освіти України в ХХІ столітті”, Указ Президента України “Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян”, постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Національної програми патріотичного виховання населення, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства”, “Закон про вищу освіту” – просто зобов’язують кожного вчителя виховувати підростаюче покоління відданим справі України, національно свідомим, глибоко патріотичним, з почуттям причетності цій землі і бажанням служити Великому Чину. А “Слово на добро” [11], ? це ті дрова, які слід підкинути у вогнище Відродження Духу, щоб його кволе полум’я запалахкотіло, щоб дощ бруду і блуду його не зборов:

Буде погода сонячна,
Дрова на кожному кроці.
Гарне, високе вогнище
Розпалять веселі хлопці!..
Досить балаканини.
Хай відстоїться в душі.
Все-таки ми палили
Вогнище на дощі!.. [12, 5] ?

з почуттям виконаного обов’язку може констатувати О. І. Каневська, педагогічна діяльність якої однозначно сприймається у наш час у контексті, перш за все, педагогічної освіти на Закарпатті.

*    *    *

…засвітивши, свічку не ставлять під посудину,
а на свічнику; то й світить вона всім, хто в хаті.
Євангеліє від Св. Матея, V; 15

Запалена Оленою Каневською Свічка Радості, Добра, Любові розгорілася полум’ям яскравим і гарячим… На її світло сходиться велика дружна родина, збігаються розкидані по світу вихованці, з’їжджаються далекі і близькі друзі, надсилаються довгі щирі листи, розпікається і так вічно гарячий телефон, прилітають sms-ки… “Сходиться, збігаються, з’їжджаються, надсилаються, розпікається, прилітають” і тоді, коли чекає, і тоді, коли не чекає на них, коли радісно у всіх на серці і тяжко комусь на душі, коли – транзитом і навмисно в гості, коли є потреба в бесіді чи бажання просто поговорити, коли хочеться зустрітися і пересвідчитися, що все нормально і у неї, і в тебе, коли.., коли.., коли…

Як це добре, коли тобі є до кого прийти… Знаєш, що Олена Іванівна стане однодумцем твоїх найзухваліших мрій, співучасником твоїх добрих діянь, лікарем твоїй зраненій душі, опікуном твоїх осиротілих надій, утішителем твоїх найсумні-ших жалів, рятівником твоєї потопаючої гріховності, поводирем твого засліпленого страху, посередником твоїх розхитаних вагань… Вона – вислухає, бо вміє; утвердить у вірі, бо сама вірить; огорне турботою, бо ж – хіба можна інакше?; підштовхне до звитяги, бо ж тільки рух є життям; зобов’яже до Чину, бо ж цього потребують Бог і Україна…

Після виходу у світ її другої книжки “Слово на добро” ми кілька років активно не спілкувались. Аж ось зустрілись знову… І – нічого не змінилось! Каневська – така ж молода й життєрадісна, щира і проста при розмові, у курсі всіх культурно-мистецьких подій! Крім того, вона працює над третьою книжкою – “Слово про любов”! “Невичерпальна жінка, – подумалось тоді. – Невичерпальна… ”

– Про любов? – хочу знати конкретніше.

– Так. Про те, як навчитися любити ближнього свого, як себе самого. Про другу головну Заповідь Любові…
Звісно, Олена Каневська має повне право про це писати: глибоке знання природних і Божих законів, життєвий і педагогічний досвід і, врешті, любов зобов’язують її до такої роботи. Так у скорому часі з’являється ще п’ятнадцять етичних бесід – роздумів, монологів, діалогів, молитов, підкріплених науковою та методичною літературою, таблицями і схемами, розрахунками, власними дослідженнями, випадками з життя, прикладами з художніх творів. Бесіди – непрості, відверті, дуже необхідні. Вони нагадують мені “Повчання… ” Володимира Мономаха, “Наркіс…” Григорія Сковороди, “Листи до сина” Василя Стуса. Це – невпинне спілкування з людиною – від моменту її зародження в материнському лоні через усе свідоме життя до його логічного завершення – про любов, молитву, рай, душу, гріх, спокуси, людські цінності…

Про них не кожен хоче і може говорити, хоч щось на популярному рівні таки знає. На перший погляд, здається все просто й зрозуміло. Та коли сам опиняєшся у складній ситуації: трьох студентів на очах у їхніх товаришів у кайданах виводять з гуртожитку, а згодом з’ясовується, що сталася помилка; талановитий молодий художник згорає від наркотичної залежності та алкоголю; молода мама втратила дитину через “строгість на іспиті старої дєви-викладачки”; у тебе на очах помирає колега, на місці котрого міг опинитися будь-хто з нашої компанії і под., – де відшукати потрібні слова? Якими вони мають бути? Й чи мають бути взагалі? Олена Каневська про подібне пише. Вона, як і Анна Ахматова, навчилася “просто і мудро жити”. І в міру того, як на дереві її життя прибуває річних кілець, жінка набуває досвіду Любові і щедро ним ділиться з усіма охочими, щоб світ цей не заснув, щоб в ньому не скінчилась творчість, щоб пам’яталося вічне людське покликання і дорога, якій “не хотілося бути ані початком, ані кінцем”…

*    *    *

…Людина сама є історією, вона ?
підсумок попереднього розвитку,
традицій і пересудів ? поза часом і
простором…
Ґ. Ґ. Ґадамер

“Вагомою складовою сучасного історико-педагогічного контексту” назвала у свій час академік Академії педагогічних наук України О. В. Сухомлинська наукові дослідження педагогів-закарпатців останнього десятиліття ХХ століття з актуальних проблем історії педагогіки в Україні [13, 40]. У тій “складовій”, без сумніву, виїмкове місце належить педагогічним надбанням О. І. Фечко-Каневської – вчительки з Хуста, багаторічна жертвенна праця якої окреслена “Словом на радість”, “Словом на добро”, “Словом про любов”, освячена глибокою любов’ю до дитини, осяяна скромною вірою в те, що хтось, опершись на неї, колись сягне нової висоти… Як, врешті, і вона, узагальнюючи величезний попередній педагогічний досвід, сталася добрим фахівцем своєї справи.

Автори науково-популярного видання “Педагогічна освіта на Закарпатті” В. Гомоннай, В. Росул та П. Ходанич стверджують, що у всі часи “освіта [на Закарпатті] була не тільки джерелом знань, але й не давала бодай на час завмерти почуттю національної самоповаги серед підростаючого покоління, а саме вчительство залишалося найбільш освіченою, ерудованою, здатною до активної культурно-освітньої і політичної діяльності верствою населення…” [14, 4-5]. Формування української школи на Закарпатті очевидно бере початок від часів Яна Амоса Коменського і Михайла Лучкая, Андрія Бачинського і Василя Довговича, а далі через “Народную педагогію…” Олександра Духновича, “Загальну педагогіку”, “Педагогіку і дидактику”, “Педагогічну психологію” та ін. Августина Волошина, “Зорницю” Олександра Маркуша та “Пчілку” Павла Кукурузи, самовіддано-подвижницьку працю освітянської еліти міжвоєнного періоду – Августина Штефана, Олександра Мицюка, Корнила Заклинського, Володимира Бірчака, Олекси Приходька, Леоніда Бачинського, Василя Пачовського, Якова Голоти, Андрія Алиськевича, Івана Панькевича, Івана Трухлого та інших, через створення в радянський час системи вищої, середньої та професійно-технічної освіти аж до широкого арсеналу сучасних педагогічно-психологічних досліджень у працях Василя Гомонная, Василя та Ольги Химинців, Степана Жупанина, Василя Росула, Михайла Талапканича, Ірини Козубовської, Володимира Сагарди, Петра та Лідії Ходаничів і багатьох інших. Поза сумнівом, що у довготривалому, та все ж плідному процесі формування закарпатської педагогічної школи особливу роль відіграла Хустська реальна гімназія. Відкрита 12 жовтня 1921 року рішенням Міністерства народної освіти і шкільництва Чехо-Словаччини, вона ознаменувала впровадження в краї європейської мережі освіти, оскільки вимоги до учнів гімназії були високими і не йшлося про штампування нової інтелігенції за всяку ціну.

Як згадував професор Ужгородського національного університету Василь Худанич, “навчаючись у гімназії, ми одержували ґрунтовні знання, які дуже знадобились згодом у практичній роботі” [15, 3]. У свій час тут викладали Василь Сулинчак, Микола Доброгорський, Антін Лукович, Леопольд Волонтер, Михайло Гупаловський, Михайло Гарисевич, Михайло Гулянич, о. Дмитро Попович, о. Степан Севастіян Сабол, Петро Лінтур, Іван Кополович, Ростислава Бірчак, Михайло Небесник, Андрій Чичура та ін. Серед випускників Хустської гімназії: о. Теодор Ромжа, о. Іван Марґітич, о. Іван Семедій, Кирило Галас, Іван Чендей, Василь Худанич, Василь Маркусь, Іван Черешня, Осип Данко, Іван Коршинський, Олександр Сливка, Михайло Копинець та багато ін. Проіснувавши майже чверть століття, у 1944 році Хустська гімназія була реорганізована в середню школу № 1. Сучасна Хустська гімназія-інтернат була відкрита в 1956 році. Саме в ній довелося 41 рік працювати Олені Іванівні Фечко-Каневській.

Висока професійна підготовка викладачів, сприятлива атмосфера творчості і взаємодопомоги, постійна орієнтація на прогресивну методику, опертя на особистість учителя і обдарованість учня забезпечують і нині ефективність і якість навчального процесу [11, 6-10]. Найяскравіший приклад цього ? плеяда талановитих вчителів-філологів, вихованих О. І. Каневською: П. Мідянка, М. Бонь-Якубишин, О. Вінтонюк, М. Грицик, Н. Мадай, Н. Кукаріна, Л. Прилипко, Н. Бабич, С. Довганич та ін. Вітаючи свою улюблену вчительку з ювілеєм, О. Р. Вінтонюк так писала в газеті “Новини Закарпаття”: “Усе живе на землі тягнеться до сонця, до тепла, до світла. А таким теплом і світлом для вчительства Хустщини є О. І. Каневська. Світлий розум, досконала професійна майстерність, невичерпна криниця доброти душі і ті вічні вогники-іскринки в очах…

Нелегка доля випала їй: були і зрада, і людська підлість, і розчарування. Однак не зламалася, не згубилася в сірості буднів, не забур’янилась її пречиста душа, а рятувалася роботою, усе вище піднімаючись у своїй майстерності й неповторній вишуканості вчителя-філолога, ювеліра слова… Її люблять, на неї рівняються, нею захоплюються, а дехто й заздрить. Але всі погоджуються з тим, що це ? Талант. Дар Божий, який не кожному дається…

Не одну дитячу долю вона зігріла в школі-інтернаті, не одну пораду віднайшла у своєму широкому серці для молодого вчителя, не один пекучий біль зняла своїм словом, що лікує. До неї йдуть на поради, до неї приходять на розраду, поспішають з різних доріг, крутих і нелегких, щоб поплакати і щоб поділитися радістю. Усіх приймає, усім рада. Щира, привітна, сердечна ? просто людяна…” [8].

Ми можемо сперечатися про роль, місце і значення жінки в українському суспільстві, та про “жінок в українській історії,.. культурі, про екзистенцію української жінки потрібно писати і говорити якнайбільше” [16, 26].

За даними соціологічного дослідження щодо жіночої та чоловічої сфер діяльності визначено, що найбільший відсоток жінок (67%) зайнято у дошкільному вихованні, шкільній (53%) та вузівській педагогіці (48%). Очевидно, це пояснюється соціальною, політичною і економічною значимістю жінки, традиційною її зосередженістю у сфері материнства, дитинства, сімейних справ, на сільськогосподарських роботах, у школі… На побутовому рівні український жіночий дискурс ? це кухня, мода, здоров’я, косметика, крій і шиття, секс і под. [16, 93]. О. І. Каневська – щасливий виняток з подібного роду соціологічних досліджень. Її феномен – у її активності. Вона – і в Народному русі, і в товаристві “Просвіта”, і в “Союзі українок”; вона читає лекції в ЗІППО і натхненно виступає на публічних зібраннях; вона проводить науково-практичні семінари і готує до друку етичні бесіди; тобто вона живе повноцінно, змістовно, гідно, та все ж – пам’ятаючи повсякчас про четвертий акт.

*    *    *

Все мине!
Тільки добре зроблене діло залишиться!
Добре зроблене діло залишається!
Не постаріє воно в віках
І завжди нагадає час, коли було зроблене.
Щасливий той,
кого діло довіряє прийдешнім поколінням…
Василь Довгович. Роздуми під Новий рік

Життя людини, високодуховне чи зведене до примітивного задоволення фізіологічних потреб, із злетами натхнення чи відчаєм безвиході, з точки зору педагогічної науки можна розглядати як взаємодію двох процесів – виховання і навчання, які існують в єдності. Поняття “навчання” не викликає непорозумінь і суперечок однозначністю свого трактування як процесу отримання і передачі знань. Складніше з вихованням.

У сучасній педагогіці загальноприйнято вважати вихованням “процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів. У широкому розумінні – це вся сума впливів на психіку людини, спрямованих на підготовку її до активної участі у виробничому, громадському й культурному житті суспільства” [17, 53].

Сьогоднішня доба вимагає якісно нової системи виховання, яка сприяла б підготовці підростаючого покоління до життя в суспільстві з новим соціально-економічним устроєм: вміння вписатися в дійсність, знайти в ній своє місце, будувати стосунки зі світом, з різними людськими спільнотами, з самим собою. Виняткове значення у вирішенні цих завдань належить морально-етичному вихованню, формуванню особистості, здатної до ініціативи й творчості, відповідальності, самостворення, до спілкування і взаємодії з людьми на високолюдяній, гуманній, морально цілісній основі.

Проте, декларуючи орієнтацію на ці цінності і стосунки, педагог, як свідчить практика, часто зазнає немалих труднощів у їх реалізації, головним чином через відсутність необхідних для цього ефективних технологій, засобів і способів вирішення поставлених завдань. З іншого боку, ці засоби без опори на теоретично обґрунтовану стратегію їх застосування можуть виявитись неадекватними цілям морального виховання, формуванню вільної, культурної, здатної до самовизначення людини.

Саме тому розробка продуктивних технологій виховання на основі особистісно орієнтованого виховання, суб’єкт-суб’єктної взаємодії вчителя і учня, викладача і студента в педагогічному процесі, гуманізація, спілкування стають важливими педагогічними завданнями. Даючи життя циклам етичних бесід “Слово про любов. Слово на добро”, Олена Іванівна Каневська, по суті, сумлінно виконала соціально-педагогічне замовлення. 37 етичних бесід… Про макро- і мікросередовище, життя і людські ролі в ньому, про віру і дорогу до Бога, про вміння бути людиною в будь-якій ситуації, про самопізнання і самовдосконалення, про родину і її небезпечних ворогів, любов, самогубство і смерть, про.., про.., про… Тут знайдемо відповіді на найнесподіваніші запитання, вихід із найпікантніших педагогічних ситуацій, методичні рекомендації щодо проведення семінару з соціальної педагогіки, практичні поради, мудрі настанови, покаянний акафіст, щирі молитви…

Зрозуміла річ, що жанрова визначеність науково-популярного видання – етичні бесіди – не випадкова. Адже саме бесіда, крім того, що є одним із прийомів вивчення психіки особистості і ефективним засобом спілкування людей, ще є й виявленням думки окремих осіб і всієї групи, формуванням суспільно необхідних поглядів. Саме метод бесіди на основі вербальної комунікації дає можливість отримати повну потрібну інформацію, стати мірою впливу на конкретну особу, спонукає до аналізу навчального матеріалу, педагогічної ситуації, конфлікту тощо в певній логічній послідовності і – як результат – прийняття необхідних рішень, формування правильних висновків. Етичні бесіди – моральні чи про мораль, – грамотно і делікатно проведені, безперечно, не залишаться лише дефініцією. “Слово про любов. Слово на добро”, річ апробована, підтверджена, власне, народжена практикою, покликана до життя самим життям, оскільки піднімає не надумані, штучні чи затерті проблеми, а суспільно значущі, архіактуальні, етноментальні.

ООН проголосила ХХІ століття століттям людини, а наші українські філософи назвали його епохою культури. Бо ж людина стане справді Людиною, коли вона оволодіє моральною культурою. О. І. Каневська вважає, що суспільство може повноцінно функціонувати тільки тоді, коли його члени ? освічені й висококультурні. Тільки істинно культурна людина здатна забезпечити мир і злагоду в сім’ї, суспільстві, у цілому світі. Авторка в епіцентрі своєї праці ставить Людину – Особистість: в різний час, у різному віці, в різних ситуаціях; коли вона в радості і в хворобі, в очікуванні і в безвиході, коли йде до Бога і від диявола; в момент найвищого злету й жахливої деґрадації. Каневська, як і Платон, вважає, що хорошою людиною випадково не стають. Її виховують. Виховує мати від першого подиху, розмовляючи зі своєю, ще не народженою дитиною про наймиліше, найрідніше, найсокровенніше, молячись разом з нею, читаючи улюблені вірші, годуючи запашним грудним молоком; виховує батько, ведучи за руку до церкви, відправляючи в школу, снідаючи вранці чи працюючи на дачі; виховує вчитель, даючи їй об’єктивні знання про дійсність, формуючи її свідомість; виховує вона сама себе, цікавлячись довкіллям, прагнучи зрозуміти бачене і чуте… О. І. Каневська робить акцент на особистісний підхід, коли кожен вихованець у самому собі й інших бачить особистість, поважає власну і чужу гідність, коли змінюються пріоритети: від держави до індивіда, до росту його внутрішнього духовного багатства, культури, моральної відповідальності:

У тихій хаті,
В тихому селі
Подумай
В синій тиші вечоровій,
З якого ти зерна,
З якої крові
Ростеш – не на планеті –
На землі.
Залиш глобальність планів.
Що не день
Собі ти їх будуєш і будуєш.
Подумай – не про людство –
Про людей.
Про людство встигнеш.
Про людей подумай. [12, 4]

Сучасне життя – всі ми це відчуваємо – тримає людину в постійному нервовому напруженні. ХХІ століття гостро висуває перед нині живущими грізні проблеми планетарного масштабу: ставлячи всеосяжне питання “бути чи не бути”, вимагає від людини виняткової розважливості, тієї найвищої, здатної приборкати в собі пиху, здатної на жертву, розважливості, яка зветься мудрістю. Важливими є – сьогодні більше, ніж будь-коли – конкретні хороші діла, реальні добродійства, які сприяють взаємопорозумінню, взаємодовірі, оптимізму, миру і благодаті.

Олена Каневська – їх творець. Вона “на непорочнім личку ранку” палкими устами і гарячим серцем пише повнодзвінно і молитовно пісню Любові, Добра, Радості, пише впродовж багатьох років самовідданої педагогічної праці. Вона не тільки закликає до особистісно орієнтованого виховання, а й пропонує кожному пізнати самого себе, даючи основні поняття з індивідуальної психології. Вона, як Сковорода чи Вольтер, стверджує, що соромно себе не знати, пізнаючи себе, пізнаєш світ, пізнаєш істину, пізнаєш Бога. Для Олени Іванівни, як і для кожного порядного християнина, поняття Бог і Батьківщина – нероздільні і святі. Вона просто, прикладами з власного життя описує свою дорогу до Бога, розпочинає і завершує книжку молитвою, дякує Господові за кожний прожитий день, зносить руки у благанні до Царя Небесного за батьків і дітей, своїх і чужих, просить у Нього ласки і прощення за всіх грішників, заблудших і упосліджених, вірить, що ми не самі на цій землі: з нами Бог! На її глибоке переконання, віра в Бога закладається батьком і матір’ю, формується, підтримується і пропагується в сім’ї. Сучасна сім’я як у дзеркалі відбиває всі складності та протиріччя соціально-економічного й морально-духовного розвитку суспільства.

Напрочуд толерантно і шляхетно говорить Каневська про те, що сім’я – це різновіковий колектив, членом якого стає дитина з перших хвилин свого існування і вплив якого вона відчуває впродовж усього життя. Саме тут формується світогляд дитини і її ставлення до навколишнього світу, набувається досвід сімейного життя. Досліджуючи сучасну сім’ю, авторка відзначає в ній дестабілізацію, послаблення традиційної ролі батька, трудову зайнятість жінки, недостатній вплив дідусів і бабусь тощо. Змінюється і стиль внутрісімейних стосунків, актуалізується дискурс батьківського авторитету. Морально-психологічний мікроклімат родини чинить як благодійну, так і негативну дію, бо все залежить від змісту ідеалів і орієнтацій в родині, сили їх впливу на особистість дитини. Наголошуючи на факторах, що впливають на особистість, О. І. Фечко-Каневська виділяє їх три: соціальне мікросередовище сім’ї, внутрісімейна діяльність та суспільна праця і власне сімейне виховання, тобто вона у дохідливо популярній формі пробує розв’язати тріаду: дівчина ? дружина – мати, хлопчик – мужчина – батько, хоче навчити нас “Азбуки щасливої сім’ї”, застерегти від небезпечних її руйнівників.

Останнім часом в Україні означилася тенденція до загострення негативних явищ і розширення діапазону небезпечної поведінки підлітків. Ситуація ускладнюється тим, що у період розповсюдження наркотиків, ВІЛ-СНІДу та хвороб, що передаються статевим шляхом, набуває масового характеру деструктивна поведінка. За ряду несприятливих соціокультурних умов студентське середовище часто зорієнтоване на ранню сексуальну поведінку, прилучення до нікотину, алкоголю, наркотиків. Гостро стоїть проблема репродуктивного здоров’я, ранньої вагітності дівчат-підлітків, зараження венеричними хворобами. Субкультурна інформація про здоровий спосіб життя, планування сім’ї, місце жінки та роль чоловіка у ній розповсюджується серед дітей нерідко у спотвореному вигляді. “Слово про любов. Слово на добро” пропонують свій погляд на проблему, вони не бояться “закритих тем”, пікантних подробиць, малоприємних повчань, оскільки авторка вважає здоровий спосіб життя превентивним фактором виховання.

Показовими і доречними з цього приводу є в книзі О. І. Каневської педагогічні діалоги, задачі та ситуації. Питання і проблеми, запропоновані самими студентами, аналізуються на рівні “педагогіки співробітництва”, коли пропонується не лише свій варіант розв’язання, а й вислуховуються зустрічні пропозиції. Розмова протікає в невимушеній демократичній атмосфері, де панує взаємна увага й повага, коректність і терпимість, розкутість думки й незаанґажованість поглядів. І як вислід ? народження істини, можливо, недосконалої. Та аж дух перехоплює від самого процесу її народження, від здивування перед нею.

*    *    *

Пишіть листи і надсилайте вчасно,
Коли їх ждуть далекі адресати,
Коли є час, коли немає часу,
І коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
Не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
Ау! – і все, крізь роки і печалі.
Ліна Костенко

Четвертий розділ книги “Вчителько моя” – це слово про вчительку і слово до вчительки. Якщо учні після закінчення школи хочуть зустрічатися зі своїм вчителем, значить вчитель був справжнім. Спілкування після школи – це найцінніший вчительський набутий скарб. Це – найвища вчительська нагорода. Це – найбільше вчительське визнання. Каневська усе це має. Каневська цим безмірно дорожить. Треба було неабиякої мужності, щоб наважитися дати на суд читача найінтимніші зізнання, найсердечніші стосунки, найпотаємніші думки.

Олена Каневська ? унікальна авторка. Сповна насолодившись її verba magistri, усвідомлюєш, що воно вкрай потрібне не лише тобі, Читачеві, а і їй, Оповідачу. Образ учителя-оповідача постійно присутній у тексті і, здається, його можна описати словом, намалювати пензлем, відчути на дотик. Причому, зовсім немає значення жінка це чи чоловік, частково чи повністю ідентифікується з автором… За віком ? це обтяжена роками і життєвим досвідом поважних років людина. За станом душі ? мрійник, що переконує зневірених:

Не кажи, що не варто боротись з життям,
Що стіну головою пробити не вдасться.
Не кажи, у зневіру не падай, затям:
Боротьба ? це життя, перемога і щастя.

Тільки той вартий гідно й заслужено жить,
Хто не знає спочинку, утоми й зневіри,
Хто і серце, і душу гартує, сталить
Огнем чину, змагання, любови й офіри [6, 69].

Це людина, яка добре зробила діло свого життя і заслужила гідну старість. Вона не боїться старості. Сприйняла її як даність. Вирішила з нею не ворогувати. Вона все життя серйозно думала про смерть, тому вірить у безсмертя душі. Вона до сьогодні пам’ятає про четвертий акт. Тому: все – або нічого!

ЦИТОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Фечко-Каневська О. Слово на добро. – Ужгород: Ґражда, 2004.
2. Див.: Голомб Л. Василь Пачовський: Закарпатські сторінка життя і творчості поета. – Ужгород: Ґражда, 1999.
3. Білоцерківець Н. Алергія. – К.: Критика, 1999.
4. Малкович І. Із янголом на плечі. – К.: Поетична аґенція «Княжів», 1998.
5. Войтила Кароль. Людина. Пастир. Поет. – Львів: Каменяр, 2001.
6. Ребрик Н. о. Степан-Севастіян Сабол (Зореслав). – Шкільна серія. – Випуск 3. – Ужгород: Карпати-Ґражда, 1998.
7. Онофрей М. С. Про автора. У кн.: Фечко-Каневська Олена. Слово на радість. – Рівне, 1999.
8. Фечко-Каневська О. І. Рукопис (з архіву видавництва).
9. Гельвецій Клод Адріан. Про людину, її розумові здібності та її виховання. ? К.: Основи, 1999.
10. Химинець В. В. // Новини Закарпаття. – 1998, травень.
11. Фечко-Каневська О. І. Слово на радість. – Рівне, 1999; Слово на добро. – Ужгород: Ґражда, 2004; Слово про любов. Слово на добро. – Ужгород: Ґражда, 2008.
12. Ірванець О. Вогнище на дощі. – Львів: Каменяр, 1987.
13. Сухомлинська О. В. Концептуальні засади розвитку історико-педагогічної думки в Україні // Шлях освіти, 2003, № 1.
14. Гомоннай В., Росул В., Ходанич П. Педагогічна освіта на Закарпатті. – Ужгород: Ґражда, 2003.
15. Хустська гімназія: Матеріали науково-практичної конференції. – Ужгород: Ґражда, 1994.
16. Павличко Соломія. Фемінізм. – К.: Основи, 2002.
17. Гончаренко С. Український педагогічний словник. ? К.: Либідь, 1997.