Банальна фраза про те, що кожен приходить на цей світ з якоюсь метою, перестає бути такою, коли говоримо про Леоніда Дмитровича Годованого. Він прийшов у земне життя, щоб ТВОРИТИ КНИГУ.
26 січня 2016 року з його відходом у кращі світи Україна втратила Великого українця, фахівця найвищого ґатунку в книговидавничій сфері, сумлінного редактора, неабиякого інтелектуала й естета, бездоганного коректора, тактовного й шляхетного журналіста, небайдужого хранителя й історіографа мистецької фотоспадщини й видавничих архівів, ефектного оратора, справжнього поціновувача Краси і Слова.
«Королем книжкового дизайну», «китом видавничої справи» назвала Леоніда Годованого його колега по видавництву Тамара Лісун, зауваживши при тім: «…його знає все місто. І не лише тому, що три десятки літ ходить тільки одним шляхом – лише через пішохідний міст в одні і ті ж години… Середнього зросту, помітно сутулий… Швидше його знає певний прошарок ужгородців як людину, що дасть вичерпну консультацію, як від чистого аркуша до поліграфічного відтворення створити книгу чи книжечку, й не перескочить жодного творчого чи технологічного процесу, такий собі безплатний центр, провінційний теоретик і практик конструювання книги, людина з незвичного, загадкового світу, стихії, в якій з таких далеких від буденності понять: титул, авантитул, фронтиспис, шмуц-титул, гарнітура шрифта, полосна, напівполосна ілюстрація, макет, набирає плоті і крові книжковий організм…»
Годований Леонід Дмитрович народився 19 листопада 1936 року в с. Віньківці Віньковецького району на Хмельниччині. Мама працювала в колгоспі й рано померла. Оскільки батько був директором школи, то влаштував сина після її закінчення працювати в ній же секретарем. У 1962 році Леонід закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Навчаючись, з задоволенням працював кореспондентом студентської газети: його репортажі неодноразово відзначалися за оперативність, змістовність і бойовий характер. За направленням Леоніда Годованого після Київського університету прийняло Закарпаття: спочатку журналістська праця в обласній періодиці, а згодом, з червня 1964 року, редакторська робота у видавництві «Карпати». Леонід Дмитрович працював у редакції краєзнавчої та туристичної літератури. Працював сумлінно, віддано, фахово. Вмів поцінувати вдалий рядок чи оригінальну верстку, але й вмів аргументовано скритикувати, не приймав шаблонів і банальщини.
Він – подоляк – трепетно любив Карпатську землю, любив по-особливому, якось красиво любив. Як редактор за більш ніж 40 років благословив у світ книги, зокрема «Шовкова косиця», «Запрошуємо у Карпати», «Барви народних творінь», «Писанки Карпат», «Наш друг – природа», «Музей народного мистецтва Гуцульщини», різноманітні путівники тощо, на авторитет яких до сьогодні посилаються, ілюстративний та фактичний матеріал до нині «здирають», дизайнерськими рішеннями яких без посилань і в наш час послуговуються… У літературно-мистецьких колах Годований добре знаний, адже студентом часто бував у Павла Тичини, жив у гуртожитку з Іваном Драчем, згодом працював з багатьма авторами, серед яких і Степан Пушик, і Петро Скунць, і Фелікс Кривін…
У «Ґражді» підготував до видання «Смерековий камінь», «Іду Карпатами», «Старожитність Ужгорода», «Дерев?яні церкви Закарпаття», мав купу ідей і пропозицій, редагував і вичитував коректуру, до останнього дня дописував до «Екзилю». Як людина був оптимістом, володів надзвичайним почуттям такту, вмінням слухати, любив гостре слівце, знав бути цікавим і несподіваним. Мав велике і благородне серце: довгі роки допомагав міській організації «Червоного Хреста», за що у важкі хвилини свого життя отримав від неї щиру віддяку…
Сьогодні плаче родина. Сумують друзі. Та найбільше плачуть книги…
Теперішні й колишні працівники видавництва «Карпати», МПП «Ґражда», «Поліграфцентру “Ліра”», ТОВ «Спектраль ЛТД», видавництва «Знання», «Видавництва Олександри Гаркуші», Ужгородської міської організації «Товариства Червоного Хреста», журналісти й письменники, рідні, друзі та знайомі.
Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони – як Атланти,
держать небо на плечах. Тому і є висота.
Ліна КОСТЕНКО
*
Хай земля карпатська йому пухом.Вічна память добрій людині!