Таким питанням задався відомий науковець-літературо-знавець із Чеської Республіки проф. Лібор Мартінек, богеміст, знавець чесько-польських літературних зв’язків на терені Тєшинської Силезії і перекладач текстів з польської мови. Автор поставив собі за мету заглибитись в суть природи культурної ідентичності мешканців чеського тєшинського регіону (Заольшшя), взявши під лупу матеріал місцевої літератури від часів середньовіччя аж до сьогодення.
З особливою уважністю він сфокусував увагу на періоді від кінця Другої світової війни, який, на думку самого ж автора, виявив чи не найцікавіші тенденції. На підставі компаративістичного підходу Лібор Мартінек вирішив порівняти подібності, що виникають із безпосередніх національних та регіональних контактів та зв’язків польськомовної літератури Заольшшя.
Територія, про яку мова в книзі, – це область, що історично появилась на мапі Європи в межах давнього Тєшинського князівства (перша історична згадка 1155 р.) а нині функціонує з назвою Тєшинська Силезія із столицею Тєшин, що знаходиться на ріці Ольша. До Першої світової війни ця область входила до складу Австро-Угорщини. Після розпаду імперії Габсбургів цю область розділили між Польщею та Чехословаччиною, розрізавши навпіл і саме місто Тєшин: на лівому березі Ольші опинився Чеський Тєшин, а на правому березі – Цєшин. Сьогодні площа всієї історичної області – 2280 км кв. Населення по-над 800 тис. (463 тис. мешканців на території області, що входить до складу Чехії, і близько 350 тис. мешканців на території Польщі). Переважаюча релігія – протестантизм.
Як загальновідомо, останнім часом у зв’язку із офіційною культурною політикою Європейського Союзу питання регіоналізму в контексті досліджень окремішності літературного процесу нацменшин Центральної Європи набрало особливої ваги. Із перспективи реалій сучасного життя цієї частини європейського континенту можемо без перебільшення ствердити, що ця ділянка гуманітаристики що раз частіше стає доменою різних політичних сфер, передусім нечистих на руку політтехнологів. Проте, на жаль, фахівці-культурологи, літературознавці, мовознавці в цій матерії зі своїми твердженнями та судженнями залишаються на другому плані. Так, останнім часом медійний простір став переповнений квазірефлексіями та сумнівними програмами з готовими «експертизами» від різного роду «фахівців на дозвіллі», що найкраще спеціалізуються на питаннях визначення окремих малих народів їх літератур та мікромов.
Доводиться тільки шкодувати, що у той самий час ґрунтовні наукові праці, що базуються на апробованих методах дослідження та результатах попередників, і наррація яких, можливо, не скидається на так доступне та сенсаційне чтиво, стають відомими лише вузькому колу спеціалістів.
Усе сказане вище дає підстави сподіватися, що рецензована праця Л. Мартінка викличе жваве зацікавлення не тільки українських богемістів чи полоністів, але й у середовищі широкого кола гуманітаріїв. Щоправда, слід визнати, що, попри відносну географічну близькість і подібність геополітичних факторів західної частини українських етнічних земель із Тєшінською Силезією, для українців (в тому числі із Закарпаття) ця територія на польсько-чеському пограниччі дотепер залишається мало відомою. Здебільшого більш-менш відомими в Україні є драматичні історичні перипетії територіального конфлікту між Чехією (Чехословаччиною) та Польщею в ХХ ст.: спершу після падіння Австро-Угорщини (1918-1920 років), а потім – в 1938 році, коли за допомогою польського війська було анексовано та приєднано до Польщі чеську частину території Тєшинської області. Цим Тєшинська область багато чим нагадує трагічну долю Карпатської України, оскільки її населення стало об’єктом збройної агресії найближчих сусідів у переддень Другої світової війни.
На цьому, щоправда, паралелі між сучасними Тєшинською областю та Закарпаттям вичерпується, зокрема якщо мова піде про принципи офіційної політики двох сусідніх метрополій – Праги та Варшави – щодо розуміння та ідентифікації культурно-історичного ареалу Тєшина. Мається на увазі, що нині і Прага, і Варшава виробили подібну стратегію для визначення статусу цієї культурно-історичної області, абсолютно викресливши з порядку денного опцію із будь-якими формами автономії чи сепаратизму, а поставивши головний акцент на збереженні автентики цього регіону Чехії та Польщі. Чого, на превеликий жаль, не можна сказати стосовно ставлення до Закарпаття на осі Київ – Братислава або Київ – Будапешт. Адже не є жодною таємницею, як активно заангажовані словацька чи угорська сторони у впертому забиванні клину в цільний і настільки ж самобутній ареал історичного Закарпаття за допомогою експерименту зі створення нового окремого слов’янського народу.
Показово, що знаний російський апологет творення нових слов’янських народів та мов, або мікромов, А. Дуліченко також наполегливо доводить існування окремої тєшинської мови, як і русинської. Однак з перспективи більшості тєшинських сілезців, це всього лише якась кабінетна гіпотеза, далека від життя. Праця Мартінка виразно підкреслює чітко сформовану ієрархію самототожності у мешканців чеського Заольшшя: «ми поляки, а потім тєшинські сілезці». До речі, саме таку формулу національної ідентифікації передбачив останній перепис населення в Польщі в 2011 році, при якому стало можливо зазначати дві відповіді щодо національної належностіі (загальну і обласну, наприклад: поляк і кашуб, поляк і курпій, поляк і гураль тощо.)
Проф. Л. Мартінек у своїй книзі зокрема констатує, що мешканцям цієї області притаманне виразне почуття само-тотожності не залежно, чи йдеться про польську або чеську частину області. На цій території населення послуговується сілезькими говорами, який називають «говорити по-нашому». Та що цікаво, згідно перепису населення 1939 року, проведеному в часи окупації німецькими нацистами, впер-ше було оголошено 37% відсотків населення так званої сілезької національністі. Цю «нововідкриту» національність нацисти включили до привілейованого списку «Фолькслиста третього Рейху». Тоді ж в Тєшінській області чехами записалось 21%, поляками – 24% та німцями – 18% місцевої людності. Як випливає із міркувань Л. Мартінка, на сучасному етапі окремої національності в Тєшінській області не сформувалось, а тільки спостерігається виразне ототожнення себе із конкретною культурно-історичною територією. До того ж слід додати, що наступною інтегруючою ознакою цієї етнографічної групи є переважна належність її до протестантської конфесії, що на тлі традиційного для поляків католицизму виглядає доволі екзотично. Водночас місцеве протестантське населення на території Польщі демонструє виразне ототожнення себе із польською нацією, що можна завдячувати вельми потужному польському національному руху на межі ХІХ – поч. ХХ століть.
Автор виразно підкреслює, що тєшинська література як вияв особливої культурної свідомості та впливів, носіями яких були чехи, поляки, словаки, євреї та німці, стала об’єктом паралельного дослідження як чеською, так і польською літературною критикою із чітким окресленням її як літератури периферійної. Особливу увагу заслуговують, на думку автора, факти творення в літературному просторі чеської Тєшинської області (Заольшшя) взірців польської літератури (коріння її сягають до І-ої пол. ХІХ століття). Автор при цьому підкреслює, що самобутньої літературної школи, однак, тут сформувати не вдалося, в більшості випадків можна мати справу із приклада-ми загально-польської національної літератури. Ахілесовою п’ятою літератури Тєшинської Сілезії (як і для всіх інших регіональних літератур Польщі) стало те, як зауважує автор, що її художня проблематика надто зациклювалася на соціальному побутовізмі та характеризувались на загал низькою мистецькою вартістю. А тому регіоналізм в цій частині Силезії не зумів місцеву літературу вивести за межі культурного провінціоналізму.
Тільки-но в 50-ті роки ХХ ст. заявляє про себе плеяда самобутніх місцевих авторів. Один з найяскравіших представників чеської Тєшинської Силезії літератури ХХ ст. та ініціатор введення місцевої говірки до мови поезії – Павел Кубіш – сформулював такі засади ідейно-мистецької програми:
«Потрібно нам розбудовувати сілезько-польську культуру, і всяко відкидати найрізноманітніші тенденції і умисні проби фальшування прапольського сілезького говору, що в останніх часах неймовірно помножилося при допомозі деяких псевдосілезьких літературних партачів, що не мають жодного стосунку до мовознавства…» (с. 46).
Дуже колоритною особою в історії тєшинської культури є письменник та громадський діяч Ондра Лисонорский (1905-1989), якому Л. Мартінек посвятив особливо багато уваги. Палкий прихильник окремішності «лашської» мови (на основі місцевих говорів сілезького наріччя) і культури, непримиренний захистник від зазіхань чехізації його рідного народу. І що цікаво, як дізнаємося від автора монографії, найбільшу підтримку йому вдавалось знаходити далеко за межами рідної землі. Адже навіть найближчі земляки, представники спільноти тєшинських сілезців, в більшості виразно дистанціювались від його постулатів, зрозуміло, що і офіційна влада в Празі природно також не могла схвалювати таку радикальну позицію. Натомість географія друзів-однодумців Лисогорського вражає: його охоче публікують в фашистській Словаччині А. Глінки, в Совєтському Союзі (був членом Спілки письменників СССР), в Німеччині (до речі, літературних творів німецькою мовою він написав в три рази більше, ніж на рідному наріччі). До того ж, з десяток провідних літературних часописів західної Європи одноголосно висувають його кандидатуру на здобуття Нобелівської премії. Тєшинська Силезія однак не стала його місцем проживання і після Другої світової війни. Він помер в 1988 році в Братиславі.
Найновіша праця проф. Л. Мартінка не лише познайомить українського читача з літературною традицією на чесько-польському пограниччі, а й допоможе глибше збагнути сучасні панівні європейські моделі взаємодії місцевого та загальнонаціонального в регіональній літературі, в яких нема місця ні для сепаратизму, ні для реваншизму, що особливо актуальне для Закарпаття.
Олег Белей, проф. Вроцлавського університету
Martinek Libor. Identita v literatu?e Tesinska. – Kielce – Opava: STON 2, 2015. – 434 с.
Джерело: Екзиль, ч. 1, 2018