Прилучення Галичини до Австрії принесло великі полекші для українського населення: було заведено більш модерну адміністрацію, зменшено кріпацьку неволю, піднесено матеріальний добробут уніатського духовенства – одинокої інтелігентної верстви серед галицьких українців, положено початки українського шкільництва, нижчого та середнього, а р. 1786 заведено українські виклади в новозаснованому Львівському університеті.
Усе це підняло дух галицьких українців і прочистило ґрунт для національного відродження, котре почалось тут під тими самими впливами і в таких же формах, як і в інших слов’янських народів. Зразу ж була відчута і зазначена національна спільність з цілою масою українського народу, що була під Росією. У громадському і культурному житті галицьких українців довго грало першу роль духовенство: та й самий греко-католицький обряд відіграв певну роль в національному житті, врятувавши протягом XVIII століття галицьких українців од остаточної латинізації і спольщення. Але провідна роль духовенства в громадському житті наклала свій одпечаток на нього, надавши йому певний характер консерватизму, лояльності й поміркованості. 1846 р. скасовано було в Галичині панщину.
1848-й рік розбудив політичний рух серед галицьких українців. У Львові зійшлася Руська рада, яка зробилась офіціально визнаним представництвом українського народу в Галичині. Вона видала Маніфест, де підкреслила національну самостійність і єдність українського народу на всьому етнографічному просторі і виставила домагання поділу Галичини на західну, польську, і східну, українську, частини. У той час, як поляки Галичини снували революційні плани, українці залишились цілком лояльними щодо Австрії (їх прозвано за те “тирольцями сходу”), але виграли вони з своєї вірності небагато і навіть тих придбань, які добули, не зуміли використати. До першого парламенту у Відні пройшло 39 українських депутатів. Але парламент скоро було розпущено, настала реакція, політичне життя українців завмерло. Тим часом дехто з українських діячів увійшов у зносини з російськими офіціальними патріотичними кругами і під їх впливом став нахилятися до думки про єдність українців із москалями і про непотрібність розвивати свою власну мову, письменство і культуру, коли те все можна брати цілком готовими у росіян. З цього вийшов пізніше т. зв. москофільський напрям у Галичині, що приніс страшну шкоду народові, гальмуючи його самостійний органічний розвиток, ширячи ренегатство, баламутство і всяку деморалізацію.
У 1860-1861 роках знов оживилось політичне життя в австрійській державі. Оповіщено конституцію і краєву автономію “коронних країв”, в тому числі Галичини й Буковини. До першого краєвого сейму 1861 року українці провели 49 своїх послів на загальне число 150, а до парламенту – 12 із загального числа 36. Але австрійське правительство уже тоді стало віддавати перевагу полякам, а в 1867 р., від заведення в Австро-Угорщині системи дуалізму, українців оддано в жертву полякам, котрі й запанували неподільно в Галичині, маючи в своїх руках адміністрацію, подавляючу перевагу в сеймі й парламенті (завдяки спеціальній виборчій системі), соціальну перевагу в краї (більшість землі залишилось за поміщиками, поголовно поляками, що задержали, крім того, цілий ряд феодальних прав і привілеїв; заможніше міщанство було спольщене або жидівське). З того часу страшно загострюється українсько-польська боротьба в Галичині, котра робиться головним змістом політично-національного життя в краї.
З великими труднощами доводилося українцям одвоювати собі позиції на культурно-національному полі; їх змагання утруднювалися дуже внутрішнім розломом на дві течії: національно-демократичну (народовецьку) і консервативно-русофільську. Становище поліпшилося тільки у пол. 80-х років, коли під ідейним впливом проф. М. Драгоманова (емігранта з Києва) організувався новий напрямок, т. зв. радикальний, котрий осуджуючи поверховий націоналізм народовців, стояв за політичне освідомлення широких народних мас і боротьбу за їх соціально-екокомічне визволення. У кінці 80-х років організувалась уже радикальна партія, котра стала проводити своїх кандидатів до сейму і до парламенту і піддала гострій критиці спробу т. зв. угоди 1890 р. між поляками і народовцями, де ціною уступок формально-національного характера (кілька нових українських катедр у Львівському університеті, кілька українських гімназій, українські написи на поштових скриньках і т. под.) народовці зобов’язувались зректись опозиційної тактики й справах загально-політичного й економічного характера. Угода ця продержалась недовго, і боротьба відновилась знову. При кінці XIX ст. у національному українському таборі сталась партійна диференціація; сформувались партії: національно-демократична, радикальна і соціал-демократична; але цей поділ уже не був страшний: народні маси вже звикли до політичного життя, до організації, до самодіяльності і економічної самодопомоги; виросли українські банки, розвинувся кооперативний рух, всякі економічні спілки, гімнастично-військові товариства (“Соколи” й “Січ”). Боротьба за український університет у Львові, загострена у 1899-1901 роках, зробилась справою всенародною.
У боротьбі за загальне виборче право 1906 р. українські народні маси взяли широку участь, і до першого парламенту за цим правом вислали українці 30 послів. У боротьбі за нову виборчу систему для сейму українці спочатку 1914 р. пішли на компроміс і згодились на третину мандатів у сеймі, але цій угоді не судилось увійти в життя, бо влітку 1914 р. вибухнула війна з Росією, і Галичина стала першою ареною цієї війни. Російські армії витіснили австрійців і протягом двох місяців окупували всю східну Галичину. Російські власті взялись нищити ознаки українського життя й переслідувати українських діячів як мазепинців та насаджувати русифікацію й православіє. Але літом 1915 р. австро-прусські армії вигнали москалів з краю.
Нова офензива літом 1916 р. вернула росіянам тільки східну частину української Галичини й Буковину. Хоча українці виявили повну лояльність до австрійської держави, австро-польські власті їх страшенно переслідували за “русофільство”, і десятки тисяч людей загинуло від австрійсько-мадярського терору.
Російська революція 1917 р. принесла певне полегшення й для окупованих частин Галичини й Буковини, де було заведено українську адміністрацію, але в кінці літа росіяни вже були остаточно витіснені з краю.
Революція і розпад Австро-Угорської монархії восени 1918 р. привели до проголошення української держави на українських землях Австро-Угорщини Українською Національною Радою у Львові 19 падолиста. Але українцям довелось боронити своє право збройною рукою проти поляків. 3-го січня 1919 р. було проголошено злуку з наддніпрянською Україною, та фактичне об’єднання Західної області Української Народної Республіки з Наддніпрянщиною не було проведено. У травні 1921 р. поляки за допомогою Франції подолали змучену галицьку армію, котра в той же час мусила подавати поміч і Наддніпрянщині, і запанували в Галичині, ведучи страшний терор проти українців. Це їхнє панування було санкціоноване Радою П’яти в Парижі. Армія галицька одступила за Збруч і пізніше частиною перейшла до генерала Денікіна, що воював з большевиками, частиною до большевиків. Уряд галицький з диктатором Євгеном Петрушевичем на чолі мусив емігрувати за кордон, до Відня.
Буковину в кінці 1918 року захопили румуни, котрі ще раніше окупували були Бессарабію (з кінцем 1917 року) і зразу ж повели тут насильну румунізацію. Угорська Україна, де події 1918 року розворушили були національне почуття, після коротких спроб прилучитися до Великої України, була занята за згодою держав Антанти чехословацьким військом і приєднана до Чехословацької Республіки як автономна провінція Підкарпатська Русь.
[stextbox id=’info’]Повний текст можна прочитати у книзі Дмитро Дорошенко. Слов’янський світ[/stextbox]
Література
- Антонович В. Виклади про часи козацькі на Україні. – Коломия, 1912.
- Аркас М. Історія України. – Берлін, 1922.
- Гнатюк В. Національне відродження австро-угорських Українців (1772-1880). – Ві-день, 1916.
- Грушевський М. Історія України-Руси: У 8 Т. – Львів-Київ, 1898-1916.
- Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Відень, 1921.
- Дорошенко Д. Курс історії України. – Відень,1921.
- Дорошенко В. Українство в Росії. – Відень,1911.
- Єфименко А. Исторія украинскаго народа. – Санкт-Петербургъ, 1906.
- Томашівський С. Українська історія. Старинні і середні віки. Ч. І. – Львів, 1919.
- Крип’якевич Іван. Огляд історії України. – Відень, 1919.
- Костомаров Микола. Історія України в життєписях визначнійших її діячів. – Львів, 1918.
- Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. – Відень,1922.
- Покажчик літератури: Дорошенко Д. Указатель источниковъ для ознайомленія съ Южной Русью. – Санкт-Петербургъ 1904.
- Украинскій народъ въ его прошломъ. и настоящемъ. – Т. I. – Сантк-Петербургъ, 1911.