У великому, і в найменшому

Я в землю впав. Воскресну. Як горіх.
Петро Скунць

Для Петра Миколайовича Скунця нинішній травень – ювілейний. У прямому сенсі, тобто вже по-третє. Не так і багато мало б йому виповнитися – всього 75 років. Але 30 квітня 2007 року він відійшов від нас несподівано і несправедливо, заскоро і безповоротно.

Ще в неділю накреслювались плани.

А ніч на понеділок виявилась безжальною.

Петро Скунць – “звичайний сумний чоловік”, що вмів бачити і слухати, Поет – “істота неземна”, що знав переконати і відстояти, Син, Чоловік і Батько, що міг пояснити, підтримати і заробити, – передчасно завершив свою життєву битву, не давши “спотребити” цей світ нікому; перенісся на “нову небесну магістраль”, щоб зустрітися там “зі своїми” і посилати живим гордості, совісті, духу; щоб впасти в українську землю і воскреснути на карпатських просторах вічним, розкішним і живильним горіхом…

Я в цім житті був від епохи вище.
І це мій гріх. Все інше – то не гріх.
Дарма несуть мене на кладовище.
Я в землю впав. Воскресну. Як горіх.
(“На кладовище вже мене несуть”)

Тарас Салига найточніше окреслив присутність Петра Скунця у цьому світі: “Це голос захисту і самозахисту… Захисту людського в людині, морального в моралі, правдивого в правді, захисту національного в родовій спадщині і народній генетичній пам’яті, інакше – захисту мови, культури, звичаїв, захисту “я” і свого майбутнього”. Справді, все, що робив цей чоловік за життя, все, чим жив і у що вірив, освячено величним і світлим, безборонним і трагічним образом України… Вона – під засіяним журавлями небом, у високих веснах, і огненних смереках – “народжена в рабстві”, “розчавлена танком”, отруєна Чорнобилем, роздавана й розпродана, збирає крихти з панського столу, та все ж готується стати Державою. Б. Червак у цьому дискурсі зауважив, що “Петро Скунць – поет послідовний і затятий. Ще з тих далеких часів, на фоні партійно-колгоспних замилувань, що були обов’язковим елементом усієї творчості, він наважився відкритим текстом заявити: “Є така країна Україна, де живуть Шевченко і Франко”. І з того часу він не відступає ні на крок, щоб свою Україну відстояти і утвердити”. Вона стає його духовним осердям, “вростає у кров і мускули”:

Молода і бентежна
Україно моя,
якщо ти незалежна,
незалежний і я…
Я не маю заміни,
я – не грізна гроза,
я не зброя Вкраїни,
я – вкраїнська сльоза…
Я імперську руїну,
наче гріх свій, ношу,
Та синам Україну
назавжди залишу.

Йому болить, коли фальш, цинізм, продажність, прогинання, рабські звички стають “моральним кодексом” сучасних “патріотів”. Поет застерігає від гріходіянь і словом, і ділом: будують РЛС – він на мітингу протесту, йдеться до Незалежності – він очолює Рух, знімають Яворівського – він надсилає телеграму підтримки, вибирають Президента в 2004 – він пришпилює оранжову стрічку… А попри те – Петро Скунць видає поетичні збірки, редагує різноманітні рукописи та “Карпатську Україну”, працює з молодими авторами, серйозно займається перекладами, пише публіцистичні та літературознавчі статті, їздить на зустрічі з читачами.., одержує Національну премію імені Тараса Шевченка. І кожний його крок – це шукання й утвердження національної ідентичності, зосередження на тут-бутті нації, чесний і впертий шлях до національної істини. Як зазначає Петро Іванишин, “саме до цих генеральних заповітів постійно апелює у своїй творчості П. Скунць, формуючи національну ідентичність і свого протагоніста, і часто змаргіналізованого радянським режимом реципієнта”.

Безпросвіття
моєї нації –
три століття
реанімації.
Гнала, гнала – й загнала коня
під Москвою козацька січ.
і нема українського дня,
є лише українська ніч…
Ми – ізгої
своєї нації,
як не воєн,
то радіації.
Ти це знаєш і знаєш те,
що не дуже надійний мир.
де повія-історія жде,
а за нею – і час-рекетир.
Та чи суджено знати нам,
що дається в останній раз
Україна своїм синам:
і Карпати, й Дніпро, й Тарас?..

Один Петро Скунць міг протистояти – і протистояв! – натовпу. Це була Правда і Совість закарпатського письменства. Можливо, його слово не завжди давало йому хліб, та комусь воно розкривало очі, хтось позбувався страху, а в когось виникало бажання жити…

Якось зовсім спустіли ужгородські вулиці… Колись на них можна було зустріти Петра… Випити кави чи чарку-другу, відвести душу й послухати нового вірша… Він фантастично вмів реагувати на найменші перепади суспільної й твоєї душі, швидко запалювався до бесіди й терплячи вчив дітей поетизувати, до будь-якого ювілею писав достойного вірша і не комплексував перед найвищою трибуною. Він міг бути різким і безжальним, а міг – іронічним і сентиментальним. І у великому, і в найменшому він залишався Скунцем.

“Скунць… характерник і виразно індивідуальна та самобутня особистість. Він ніколи “не грав чужих ролей”, не підлаштовувався навіть під тих, кого любив на всю повноту свого серця. Він завжди виконував власну роль – роль Петра Скунця – у житті й творчості…” (Тарас Салига). Він “навчився відкрито жити й відкрито говорити про життя. Він навчився викликати вогонь на себе й брати на себе відповідальність…” (Олександра Ігнатович). Таким Петро Миколайович і залишився в пам’яті тих, хто його знав. Здається, що якраз на третю роковину Скунць дописує собі вірша:

А я єсть я. А не забита плішка…

Дописує і проростає розлогим листатим горіхом, у благодатній тіні якого ти набираєшся сил, віри і любові…

Джерело: