Петро Скунць в “Екзилі”. VII

Петро СКУНЦЬ: СОБІ НА 50-ЛІТТЯ

На горбі крутому посадив я сад,
а дерев у ньому рівно п’ятдесят.
Щоб вони не всохли в кам’яній журбі,
їм носив я землю на своїм горбі.
Похвалитись нічим – був я в них рабом,
невелика мудрість – діяти горбом,
невелика радість, невелика честь.
Навіть сам не вірю, що я досі єсть.
Виживають сильні, а я був слабим
і дивуюсь нині, що я був любим,
був любим, повірте, а бувало – й горд,
що мене кохають за високий горб.
Озиратись нині боляче назад.
Там у кожну весну зацвітає сад,
та не всі дерева принесуть плоди,
тим землі не стане, тим тепла й води,
тих позабирають силою в колгосп,
тих я сам позбудусь під веселий тост,
тих і не помічу крізь холодний страх,
коли сад застогне на чужих вітрах.
Що сади сьогодні – стогнуть і дуби
від злоби й нетямства нашої доби,
не врятує вже їх Бог ані талант,
бо не тільки сад мій – цілий світ мутант.
Та не зраджу долю, хай вона крива,
поіменно скличу рідні дерева,
чи криві, чи зсохлі – рівно п’ятдесят
скличу їх сьогодні у веселий сад.
А вони, щасливі, що я їх зустрів,
приведуть до мене п’ятдесят вітрів,
п’ятдесят маленьких, старших і старих –
я для них сьогодні сивину підстриг.
І вони попросять: далі вже не йди,
бо за нами пруться вже вітри-діди,
так, було печально, та було й «ура!,
а за нами далі – лиш гірка жура.
Я візьму лопату і таке скажу:
на горбі новому яблуню саджу,
може, й дві ще встигну, може й цілих три,
тільки смійтесь поряд, молоді вітри.
А якщо я маю молодих вітрів,
двадцять перший вік я вже тепер зустрів
там, де над сум’яттям пройдених епох
зійде знов на Землю мій красивий Бог
і йому відкриє душу чоловік…
Отакий він буде – двадцять перший вік,
що на зло владикам і на сміх юрбі
я його проносив на своїм горбі.

 

Петро СКУНЦЬ: НА ПОВОРОТІ

Ішли хохли, русини, малороси.
Щоб зватись українцями віднині.
Іван Драч

Вже тисячу літ із Русі до Вкраїни
йдемо та йдемо, хоч і торба пуста.
Та родиться знову імперія з піни,
з тієї, що вкрила отруйні вуста.
Тікай собі, Дніпре, тікай собі, Дністре,
тікай собі, Тисо, від сірих людей,
де жінка-вкраїнка годує міністра,
вже кров’ю годує з обвислих грудей.
Які ж ми синове? – зневажено матір,
посаджено танка на трон у Кремлі.
Жорстоко й зухвало новий імператор
вчепився за шосту частину Землі.
Ще хоче зібрати імперські руїни,
ніяк не повірить раптовій біді,
що завтра не буде раби України –
по кому ж топтатись він буде тоді?!
Та є ще надія позбутися скрути,
бо є ще достойні його похвали,
бо йдуть українські радянські манкурти,
в дрібні малороси, русини, хохли.
Незвична то правда, що виросла з болю,
доступніша правда ота, що з Кремля…
І йдеш неохоче, над силу до волі,
народжена в рабстві Вкраїно моя.
Історія в тебе розчавлена танком,
і з панського столу ти крихти їси,
чорнобильська муко, безока мутантко,
що голою ходиш за шмат ковбаси.
І нічим прикрити осміяний сором,
і п’єш ти загибель з отруйних джерел.
І цілиться в тебе скривавелним зором,
щоб серце склювати, московський орел.
Отямся, Вкраїно, – беруть тебе дурно.
Тобі вже боятись немає чого.
Хіба перспективи, що виборча урна
обернеться в урну для праху твого.
Ішли ми юрбою, нас кулі косили,
і холод, і голод, і от – поворот.
Ідуть малороси, хохли і русини,
ще натовп сьогодні, а завтра – народ.

Петро СКУНЦЬ: СЛЬОЗА УКРАЇНИ

Молода і бентежна
Україно моя,
якщо ти незалежна,
незалежний і я.
Хоче «Слава!» гукнути
мій розтерзаний рот,
але знов ліліпути
обкрадають народ.
Поміняли вже колір,
обрубали хвости,
продають нас за долар,
як колись за пости.
Жити гірше і гірше,
а вкраїнську могуть
перетворено в біржу,
де народ продають.
Мій народе забитий,
до яких іще пір
весь твій гонор
завитий в туалетний папір?
Дух партійний і сморід
в кожну хату заліз.
По-австрійськи говорить
із руснаками ліс.
І така ж кумачова
і горбата, як час,
знову тінь Горбачова
налягає на нас.
Припиню неодмінно
я цю шулерську гру.
І тому, Україно,
я не скоро умру.
Я не маю заміни,
я – не грізна гроза,
я не зброя Вкраїни,
я вкраїнська сльоза.
Але слухайте мерзи,
ті, із ГаКаПеЧе
ця сльоза не замерзне,
ця сльоза запече.
Я імперську руїну,
наче гріх свій, ношу,
та синам Україну
назавжди залишу.

Петро СКУНЦЬ: ІВАНОВІ ЧЕНДЕЮ

(На його 70-ліття)

Такими світ жонґлює іменами,
що навіть трудно вимовити нам.
А нас нарік спогорда Іванами,
і все шкодує щастя Іванам.
І ділять світ царі та президенти,
і на війну лаштуються вони.
Сурмить сурма, а на війну поплентав
невдаха, що попав у Івани.
Когось ласкава доля задобрила,
а дівчина, що в лютий вітрюган
життя лупає громіздке, як брила, –
на ній звичайно, жениться Іван.
І поки десь шинкує доля-максі,
то доля-міні їсть сухий токан.
Якась країна породила Маркса,
а всиновити змушений Іван.
І на пісочку гріються в замрії
пролетарі гладкі, як кавуни…
А в нас були не мрії, а Марії,
то й родяться нещадно Івани.
Ну що ж, буває правда і незвана,
такий уже русинський наш талан:
як не чужинець тішиться з Івана,
то знайдеться на нього свій Іван.
І прийде він, між Іванів найвищий,
тому, що служить десь там нагорі…
О, як Іван свого ж Івана нищив –
позаздрили б і хани, і царі.
О, два Івани – материнські втрати,
що дивляться одвіку в різний бік,–
ніяк вони не прийдуть брат до брата,
хоч кожен серце матері обпік.
Бо хто єсьмо? – оголена ідея,
а не любов, і вік наш – це обман,
а все ж йому спасибі за Чендея,
за те, що не минається Іван.
Отой Іван, котрий узяв на себе
у пору жовчну, глупу і сліпу
не зорями розшите вічне небо,
а землю цю жорстоку і скупу.
загляне слава в сімдесяту весну,
чарчину вип’є й ляже на диван.
Нехай спочине. Знов наліг на весла
і зве в далеке плавання Іван.
І хай не жде його казкова фея,
а ти, карпатська жінко, не старій, –
це ти колись дала землі Чендея,
дала для мрій, а більше – для Марій.
І хоч його не вабить тиха гавань,
і хоч думки не часто вдома сплять,
ти жди завжди його з далеких плавань,
жди в сімдесят, як ждала в двадцять п’ять.

(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №4(9). – С. 26-27)

Петро СКУНЦЬ: МИКОЛІ ВІНГРАНОВСЬКОМУ

Творить світ, Миколо, вічне коло,
а якщо по-вченому спіраль.
От і перенісся ти, Миколо,
на нову небесну магістраль.
Та вкраїнці бойко, лемко, гуцул
все таки не годні жити без
Вінграновських, і Дроздів, і Гуцал,
що зросли любов’ю до небес.
Та вкраїнці – бойко, лемко, гуцул –
все таки не годні жити без
Вінграновських, і Дроздів, і Гуцал,
що зросли любов’ю до небес.
Я пишу, а слово пахне воском
і вмирає тихо, як свіча.
Так без вас, Миколо, жити тоскно:
є збирач, немає сівача.
Я посивів, жаль, що і знесилів.
Ти ж мені такий, як у кіні.
То скажи, куди несе русинів
Київ на Богдановім коні.
Так, були в полон навік ми здані.
Дав ти смерті раптом відворот
і стояв на Київським Майдані,
коли знов творився наш народ.
Чи здолали ми пекельне коло?
Ти з небес нам совісті пошли.
Не бери своїх туди, Миколо,
бо нові руїтелі прийшли.
Б’ють батьків. І все минуле кришать.
Крутять світ у музиці чумній.
І таку мені Вкраїну пишуть,
що лиш монстри житимуть у ній.
Україна – і свята й ганебна.
Честь, Миколо, що на цій землі
сам себе ти винянчив до неба.
А чому дрібнішають малі?
І позаздриш гордості московській,
бо в вкраїнська мова півніма:
Є в них Окуджава, Маяковський…
Тільки Вінграновського нема.
І не буде.

4 липня 2005

Петро СКУНЦЬ: СОБІ НА СМЕРТЬ

От уже й закінчилася битва
на бою льодовім крижана.
І заплаче за мною молитва,
і в печалі заплаче й жона.
Тільки знайте, що я не льодина,
я звичайний сумний чоловік,
ще, можливо, заплаче людина
та, яку я не бачив вовік.
Я любив і сади й виногради,
але, мабуть, любив я тому,
що від них не бувало ще зради,
і служити не мав я кому.
Можна бити. Чи просто грубити.
Та, пробачте, кого не згадав,
я любити умів і робити,
але світ, де живу, спотребити,
за життя вам, звичайно, не дав!
Розумію – життя у вас битва.
Але я залишаюся – без…
Адже ваша нещира молитва
упаде, не досягши небес.
Коли в мене й душа вже похила,
смерть чекає свого любаса,
і роззявила пащу могила –
я побачив, що є небеса.

16 листопада [2006]
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №5(10). – С. 2-3)

Петро СКУНЦЬ: ПІД СНАЙПЕРСЬКИМ ПРИЦІЛОМ

Єпископу Івану Марґітичу
на його 80-ліття

О, снайпере, ти в серце точно мітиш.
Ти мітив точно, снайпере, коли
любив, хрестив Карпатську Русь Марґітич.
Тоді був Сталін. Сталінці були.
І от минув комуністичний хайдер,
і от світати ніби почало.
І здох тиран. Та залишився снайпер,
що цілить далі в серце і чоло.
Ви, що Вкраїну нашу розікрали,
ще й той вогонь, що дав нам Прометей,–
ви всі криваві. Вже тому криваві,
що снайперів робили, не дітей.
А снайпер – снайпер, він лише чекає,
чи вправо ти, чи вліво зробиш крок.
Була б команда, а правічний Каїн
безпристрасно натисне на курок.
Поспи – не буде, снайпере, команди.
Я розумію – ти завжди готов,
та щуляться комуністичні банди
перед високим дзвоном молитов.
І ви, котрі живі любов’ю звіра
до м’яса, крові нашої, до жертв, –
у вас є снайпер. В нас є тільки віра,
котру ніякий людожер не зжер.
Єпископе! Ще ваше серце плаче…
Моє – також. Нам затуляли рот…
Ми Україну здобули неначе.
Та снайпер далі цілиться в народ.
І чий він син – не просто зрозуміти.
Не скажуть нам політики гучні.
Гучні й тучні. А ми, вкраїнські діти,
ми під прицілом, ніби у Чечні,
у себе вдома. Ця свобода сіра,
де постоли постали чобітьми, –
дурний обман. Та зостається віра,
в яку не влучать снайпери пітьми.
Є тьма. Тюрма. І є на світі світоч.
Є снайпер. Б’є прицільно, як і слід.
Стріляє снайпер. Молиться Марґітич.
І тисячу, і много тисяч літ.

2001
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №10-12(15). – С. 13)