Михайло Тиводар: Одкровення кандидата наук Фенича

Пропоноване видання є відповіддю відомого вченого-етнолога, професора Ужгородського національного університету Михайла Тиводара на видання праці колеги-історика Володимира Фенича «Угорська Русь і “Ганнібалова присяга” Михайла Драгоманова: початки інтелектуального завоювання Закарпаття Україною» (Ужгород: Говерла, 2015).

М. Тиводар різко, безкомпромісно й науково обґрунтовано відбиває “наскоки” політично заанґажованого автора на історію Закарпаття кінця XIX – 40-х років XX ст.

Рецензенти: Федака П. М., д. і. н., Малець О. О., к. і. н., доц.

Знайомлячись з публікацією В. І. Фенича, я звернув увагу на те, що він не знає, як її назвати. В одних випадках він її називає історіографічною монографією, в інших – нарисом, а насамкінець – есеєм. Як на мене, його публікація – такий собі політично-історичний есей, виконаний на замовлення закордонних антиукраїнських спонсорів, в якому довільно і парадоксально «перебріхується» історія Закарпаття кінця XIX – 40-х років XX ст.

Автор публікації запрошує своїх опонентів до академічної дискусії «без піни і слини в роті» (с. 140). Академічної дискусії не вийде, бо його публікація не відзначається академічною об’єктивністю, аргументованістю і толерантністю. Навпаки! Майже на кожній сторінці В. Фенич з піною в роті просторікує про: «нацистсько-німецький проект Карпатської України»; «сліпих і зрячих адептів розширення нацистського “життєвого простору”, які принесли за Карпати українську національну ідею»; «Гітлерівський проект Карпатоукраїнської держави»; «Зухвалу українізацію»; «Галицько-гітлерівський проект Карпатської України» і т. п. Перераховані безпідставні вигадки автора «монографії-нарису-есею» свідчать, що він, очевидно, втілював жадання російських та угорських націонал-шовіністів. Наше припущення випливає з твердження В. Фенича, що нині за Угорську Русь, рятуючи русинів (угро-русинів), «бореться і Росія» (с. 122).

Замовити паперовий варіант – ціна 20 грн.

[quickshop product=”Михайло Тиводар: Одкровення кандидата наук Фенича”]

А угорські націонал-шовіністи, підтримуючи сучасне угро-русинство, надають паспорти зарубіжних угорців закарпатським маргінальним елементам. Тож «Ганнібалову присягу» М. П. Драгоманова В. Фенич вже не вперше використав для трибунно-натхненного проголошення своїх антиукраїнських одкровень.

Читаючи публікацію В. Фенича «Угорська Русь і “Ганнібалова присяга” Михайла Драгоманова: початки інтелектуального завоювання Закарпаття Україною» [Ужгород, 2015], я прагнув з?ясувати: коли автор, як історик, буває чесним і послідовним, а коли нещирим, плутаним, а то й відверто брехливим! На с. 12 він пише, що «офіційними рецензентами… люб’язно погодилися бути професор Роман Офіцинський і доцент Микола Олашин». Обидва названі історики запевняють, що не бачили й не читали рукопису праці В. Фенича та не давали згоди бути рецензентами. Три роки тому в розмові з М. Олашином В. Фенич похвалився, що готує монографію, то чи не згодився б він бути рецензентом. Співрозмовник дав попередню згоду. Не більше!

А Роман Офіцинський, у розмові зі мною, заявив, що взагалі не мав з В. Феничем розмови про рецензування його наклепницької монографії. Між тим, автор «люб’язно» не познайомив заявлених рецензентів з рукописом своєї публікації. Щоб залагодити свій нечесний вчинок, він на тій же с. 12 зазначає, що «за всі слабкі та уразливі сторони даного нарису відповідальність нестиму я один». Але це не так! Рецензенти, даючи згоду на публікацію праці, частину відповідальності за написане беруть і на себе. Тож, обманувши, В. Фенич скомпрометував поважних істориків.

Уже у вступі В. Фенич визначив свій погляд на три ключові проблеми історії Угорської Русі (Підкарпатської Русі, Карпатської України) кінця XIX – 40-х років XX ст. Слідом за прихильниками політичного русинства та чужинецької історіографії він твердить: 1) у 1938-1939 рр. у Закарпатті намагались реалізувати нацистсько-німецький проект Карпатської України; 2) у ніч з 29 на 30 червня 1945 року більшість мешканців Підкарпатської Русі (слід писати Закарпатської України. – М. Т.) лягли спати ще русинами, а проснулись українськими громадянами СРСР; 3) закарпатські діалекти настільки далекі від української мови, що закарпатця не зрозуміє українець з іншого боку Карпат і навпаки. Названі три проблеми важко співвідносяться з «Ганнібаловою присягою» М. Драгоманова. Але вони є важливими для В. Фенича, бо дають йому можливість вільно, на власний розсуд тлумачити і перебріхувати ключові проблеми політичної та етнокультурної історії Закарпаття. Тож нижче розглянемо ці три проблеми.

1.
Борець за історію Закарпаття «без міфів, фальсифікації і забреханості», щоб надати своїм твердженням об’єктивності і незаангажованості, часто вдається до замовчування і перекручування фактів, а то й до відвертої брехні. Для В. Фенича Карпатська Україна – це «нацистсько-німецький проект» [с. 5, 139], що був реалізований з волі Німеччини. При цьому він не навів ні прізвищ авторів, ні часу, ні місця розробки проекту, не навів жодних фактів його реалізації фашистською Німеччиною. Для нього головне кинути бездоказові звинувачення і скомпрометувати національно-визвольні змагання українців Закарпаття. І це він свідомо робить, керуючись інтересами російських або угорських націонал-шовіністів. Він не визнає, що проголошення незалежності Карпатської України як осередку майбутньої незалежної Соборної України засвідчило високий рівень етнонаціональної свідомості русинів-українців колишньої Підкарпатської Русі, які зі зброєю в руках стали на захист своїх національних інтересів. Між тим, своїм прикладом Карпатська Україна стала важливим притягальним і спонукальним феноменом для українців XXI ст., які нині зі зброєю в руках захищають свою Батьківщину від російських загарбників. Тож не дивно, що річниці проголошення незалежної Карпатської України відзначаються на державному рівні, а А. Волошина посмертно нагороджено зіркою Героя України.

Карпатська Україна є тим феноменом української історії, який викликав чимало фальсифікацій, бруду та необґрунтованої критики совєтських, постсовєтських, чужиняцьких та деяких сучасних закарпатських істориків, які намагаються її дискредитувати. При цьому вони не беруть до уваги, що Європа в 1938-1939 роках була під визначальним впливом нацистської Німеччини, яка вміло використовувала закарпатоукраїнську і всеукраїнську проблематику для тиску на Угорщину, Польщу, Чехословаччину і Совєтський Союз та домагалась від них поступок. У боротьбі з територіальними зазіханнями Угорщини, в якій з 1921 року при Міністерстві закордонних справ діяв антиукраїнський і античехословацький центр підривної діяльності, уряд А. Волошина вимушений був шукати підтримки Німеччини. Ця нетривала дипломатична підтримка дала можливість на кілька місяців подовжити існування Карпатської України.

Окремі автори совєтського і постсовєтського періодів, зокрема І. Поп, який 13 жовтня 2001 року на сторінках газети «РІО» опублікував статтю «Августин Волошин і фашисти», звинувачували Президента Карпатської України в «прогітлерівських симпатіях». Очевидно, погляди П. Р. Магочі та І. Попа на історичні процеси в Закарпатті стали визначальними і для В. Фенича, бо для нього Карпатська Україна лише «нацистсько-німецький проект». Раз так, то А. Волошин керувався своїми профашистськими симпатіями, а український націоналізм є страшне зло. Що йому до того, як ставився А. Волошин до нацизму. Ще в 1935 році він писав: «Із вищих ступенів національного почування в новітні часи много говориться о фашизмі і гітлеризмі. Є то пересажений націоналізм, насичений ненавистю проти інших націй» [Газ. «Свобода» за 9 травня 1935 року].

Етнологи перевіряють достовірність тих чи інших історичних фактів та культурно-побутових явищ за їх фіксацією в народній пам’яті, фольклорі. Крім того, фольклор фіксує позитивну чи негативну оцінку народом подій та культурно-побутових явищ. А відчайдушна боротьба за незалежність, героїка і трагічність Карпатської України врізалась у народну пам’ять, оспівана в народних піснях, коломийках, переказах та легендах переважно жалібного змісту. У народних коломийках дано оцінку подій весни 1939 року і так оспівано героїчну боротьбу за незалежність Карпатської України:

«Та пуйду я в полонину воли сокотити,
Та дав Гітлер Україну мадярам розбити…»

«Ой ти згинув, Іваночку, а мадяр сміється,
Помстимося ми за тебе, аж серденько б?ється…»

«Ци чули ви, рідні браття,
Як боролось Закарпаття?
Сорок тисяч воювало,
Кров невинну проливало…»

«Там, над Хустом, ворон кряче,
За синочком мати плаче…»

[Вони боролись за Карпатську Україну.
– Ужгород, 2002. – С. 396, 398-400].

Народ творив їх в умовах жорсткої угорської окупації, а зберігав в умовах совєтського тоталітарного режиму. Окремі з народних пісень Карпатської України стали загальноукраїнськими символами. Слова і мелодію однієї з них на початку 60-х років XX ст. зі слів 21-річного В. Тегзи в с. Березово Хустського району записав відомий український етномузикознавець, уродженець Ужгорода В. Гошовський. Записана ним пісня:

Пливе кача по Тисині,
Мамко моя не лай мені.
Бо залаєш в злу годину,
Сам не знаю де загину, –

стала символом боротьби українців за свою державу [Гошовський В. Народные песни Закарпатья. – М., 1968. – С. 382]. Тож питаю В. Фенича: невже закарпатські українці (колишні угро-русини чи русини) оспівали «німецько-фашистський проект» Карпатської України?

Цілком очевидно, що оцінюючи змагання за незалежність Карпатської України, В. Фенич свідомо замовчує, перекручує і перебріхує факти, хоче переконати читачів у правдивості своїх оцінок. Тож, твердячи, що Карпатська Україна – «німецько-нацистський проект», В. Фенич паплюжить народну пам’ять про героїчну боротьбу закарпатських українців за свою державу. А в цьому зацікавлені чужинецькі націонал-шовіністичні сили, декотрі антиукраїнські прихильники окремішності угро-русинів (русинів) як етносу та їх етномаргінальні «вожді» й новітні «теоретики» політичного русинства, котрі на початку путінської агресії проти України готувалися з квітами в руках зустрічати російські танки в Ужгороді.

2.
В. Фенич твердить, що ні ідеологічних, ні політичних пояснень того, «як так могло статися 1945 року, коли в ніч з 29 на 30 червня більшість мешканців колишньої Підкарпатської Русі лягли спати ще русинами за етнічною ідентичністю, тоді як проснулись українськими (за національністю) громадянами СРСР» [с. 6-7]. Таке надумане здивування йому потрібне для того, щоб безапеляційно стверджувати: «Тож русини як етнос (народ) після 1945 року нікуди й не могли дітися, зберігаючи свою етнічну ідентичність… Цілком інша річ, що цю об’єктивну історичну реальність… не визнано на офіційному державному рівні (лише) в Україні після 1991 року» [с. 7]. Так В. Фенич, спотворюючи етнічні реалії в Закарпатській області на догоду російським і угорським націонал-шовіністам та «теоретикам» і «практикам» політичного русинства, більшість сучасного населення краю зарахував до русинів. При цьому він твердить, що цього на офіційному рівні не хочуть визнати лише в Україні. Але новітній «теоретик» русинства не назвав жодної країни, в якій на офіційному рівні закарпатських українців названо русинами і визнано за окремий етнос.

Наведені вище розлогі цитати розкривають політичну та ідеологічну заангажованість їх автора. Коли В. Фенич пише, що немає політичних та ідеологічних пояснень того, що відбулося в ніч з 29 на 30 червня 1945 року, то каже неправду. Угорці, окупувавши в 1939 році Карпатську Україну, з політичних міркувань та ідеології асиміляції всіх українців краю офіційно ідентифікували як угро-русинів (русинів чи навіть рутенів), хоча ті вже вважали себе українцями. У названу ніч 1945 року совєтські власті діяли так само, як діяли угорські окупанти в 1939 році. Правда, вже не було тоді Підкарпатської Русі, а існувало прокомуністичне утворення Закарпатська Україна, більшість населення якого вважало себе українцями. Тож своїм рішенням комуністичні власті в 1945 році ліквідували угорську політичну і шовіністично-ідеологічну ідентифікацію українців Закарпаття. При цьому вони ж вломились у «відчинені двері», бо більшість населення краю, не дивлячись на заборону чехословацьких властей, вважала себе українцями вже в 1936-1939 роках [Ференц П. Етнонаціональна орієнтація українців Закарпаття (20-30-ті роки XX століття). – Мукачево, 2005]. Але В. Фенич всупереч очевидним фактам нав’язує думку, що «справжнє українське завоювання Закарпаття станеться… внаслідок німецького та радянського “карпатоукраїнського розв’язання питання національної ідентичності русинів”» [с. 60-61].

Протягом кількох століть угорські державні й шовіністичні громадсько-політичні чинники працювали на відрив русинів-українців Закарпаття від рідної їм спільноти та намагалися їх асимілювати чи витворити з них окремий угро-русинський (рутенський) народ. Суть угорської політики в національному питанні чітко окреслив Д. Банффі: «Публічно визнаю, що мадяризація є головною великою метою, для якої мають працювати всі вірні мадярські патріоти» [Пап С. Історія Закарпаття. – Т. III. – Івано-Франківськ, 2003. – С. 362]. А будителі і москвофіли 50-90-х років XIX ст., сформувавшись у русофільський рух, нав’язували «русскость», ідеологію «єдиного російського народу» від Сахаліну і Камчатки до р. Попрад у нинішній Словаччині. Русофільство заперечувало існування українського народу, який має свою мову, історію, культурно-побутові традиції та етнічну територію. Консервуючи угро-русинство (русинство), угорські власті та москвофіли працювали на відрив русинів-українців від материнського етнічного ядра.

У другій половині XIX ст. на теренах етноісторичного Закарпаття частина «москвофілів» витворила культурно-політичну течію «карпаторусинства», яка ставила за мету консолідувати русинів-українців в окремий народ у складі Австро-Угорщини, згодом Угорщини чи Чехословаччини. Коли В. Фенич пише, що тему «політичного русинства» вигадав Кремль, Київ і галичани (с. 66), то нав’язує читачам відверту брехню. «Політичне русинство», у вигляді «карпаторусинства», постало ще в другій половині XIX ст. Новітнє «політичне русинство» сформувалось саме на цьому ґрунті. Оформившись 20 лютого 1990 року і замаскувавшись під культурно-освітнє «Общество подкарпатских русинов», воно зайняло відверто антиукраїнські позиції, пропагувало українофобію і галичанофобію. У 1991 році «Общество» виголосило «Декларацію про автономний статус Закарпаття», а в 1993 році створило «Временное правительство Подкарпатской Руси». То яке відношення до цих політичних рішень має Київ і галичани? Новітнє «політичне русинство» реально формувалося на початку при підтримці угорських націонал-шовіністичних політичних сил. Так русинські політичні барани (улюблений вираз В. Фенича. – М. Т.) та їх захисники стали в руках угорських, згодом чехословацьких, насамкінець російських політиків цапами. Отака правда!

То до чого тут Київ і галичани? Цілком зрозуміло, чому перший голова «Общества» М. Томчаній, типовий етнічний маргінал, що нині проживає в Угорщині, етномаргінальний «прем’єр временного правительства» І. Туряниця – мешкає в Словаччині, а останній самопроголошений «прем’єр-міністр» Підкарпатської Русі П. Гецко вже кілька років ховається в Москві й прислуговує ФСБ і російським окупантам. Той, хто в XXI ст. заперечує український етнічний характер виняткової більшості мешканців Закарпатської області, той свідомо працює проти української етнонації та територіальної цілісності української держави. Так пишу, бо маю сумніви, що кандидат історичних наук В. Фенич несвідомо заперечує перебіг консолідації та інтеграції закарпатських українців у складі української етнонації вже наприкінці 30-х років XX ст.

Наголошуємо, що етнонаціональна ідентичність характеризується як усвідомленими, так і неусвідомленими вчинками та діями. Відсутність чіткої етнонаціональної самоідентифікації не заперечує належності закарпатських «тутешняків», «місцевих», «корінних», гуцулів, бойків, долинян, лемків та русинів-українців XIX – початку XX ст. до українського етносу. Загалом нечітко виражена етнонаціональна самоідентифікація часто характерна для нащадків етнічно змішаних сімей. Такі індивіди прагнуть одночасно жити у двох етнокультурних світах, характеризуються внутрішньою психологічною й етнічною нестабільністю, орієнтуються на кар’єрні, політичні та матеріальні вигоди. Звідси їх етнонаціональна, моральна і духовна ущербність, комплекс меншовартості, агресивність, немотивована жорстокість, непевність етнічної, політичної і культурної орієнтації. Всеукраїнський перепис 2001 року засвідчив, що в Закарпатській області етнокультурних маргіналів, які під впливом агітації попів православної церкви Московського патріархату записали себе русинами, налічується трохи більше 10 тис. чоловік, менше 1% населення краю. Більшу їх частину складали ті, етнічна свідомість яких під впливом русофільської агітації була законсервована на рівні локального русинства, а меншу – етнічні маргінали, тобто нащадки етнічно змішаних сімей. Тож, коли В. Фенич пише, що «русини як етнос (народ) після 1945 року нікуди не могли дітися, зберігаючи свою етнічність», то намагається заперечити український етнічний характер сучасного Закарпаття, хоче підтримати претендента на роль «батька» новітнього русинства П. Р. Магочі й путінську Росію, також ревізувати результати перепису населення 2001 року, за яким 78,41% населення краю самоідентифікувало себе українцями.

Процеси консолідації угро-русинів у складі української етнонації почались з наукової і громадсько-культурної діяльності І. Франка, М. Грушевського, С. Томашівського, В. Гнатюка, Г. Стрипського, Ю. Жатковича, А. Волошина, Л. Чопея та ін. Русофільство, угро-русинство і мадяронство дали першу тріщину. Початком цього процесу вважаємо заснування в 1897 році Г. Стрипським просвітянської читальні в с. Скотарське Воловецького району та позицію Ю. Жатковича, який писав: V «Я по убіжденію держу себе сыном малоруського народа… » [Мазурок О. Юрій Жаткович як історик та етнограф. – Ужгород: Міська друкарня, 2001. – С. 5]. В. Фенич відстоює думку, що «до о. Юрія Жатковича та «раннього» Гіядора Стрипського (1896-1897) українофільство не тільки не знаходило жодного відголосу за Карпатами в Угорській Русі, але, навпаки, було зустрінуте без особливого ентузіазму її провідними діячами» [с. 106]. Очевидно, йому слід було б назвати тих москвофільських та угрофільських «провідних» діячів.
Викликає подив інше, як претенденти на роль лідерів політичного русинства, починаючи з П. Р. Магочі й закінчуючи І. Попом та В. Феничом, «перебріхуючи» факти, пишуть, що лише «ранній» Г. Стрипський стояв на проукраїнських позиціях. А І. Поп в «Энциклопедии Подкарпатской Руси» назвав його «русинським общественным деятелем, порвавши отношения с галицькими украинофилами» [с. 340-341]. Це відверта брехня! Зрілий 45-річний Г. Стрипський у 1920 році активно долучився разом з А. Волошином до роботи над статутом крайової організації «Просвіта», а в 1924 році передав їй частину своєї бібліотеки [Календар «Просвіти» на 2015 рік. – Ужгород, 2015. – С. 41]. А в часи окупації Карпатської України угорськими союзниками гітлерівської Німеччини, Г. Стрипський, співпрацюючи з Подкарпатским обществом наук (ПОН), друкував свої праці на сторінках його видань. «Зрілий» Г. Стрипський часто спілкувався зі штатним працівником ПОН Миколою Лелекачем. У 1943 році той писав про 68-річного Г. Стрипського: «Стрипський был и есть один из найбольших представителей народовецкого напряму Подкарпаття. От першого свого литературного выступления до нині есть сторонником живого народного языка» [Зоря–Hajnal. – Часопис Подкарпатского общества наук. – Рочник III. – 1943. – Число 1-4. – С. 248]. Отака правда! А на доказ багатства народної мови русинів-українців Г. Стрипський навів «нечувано красну пісню, …яку вилляла із себе душа простого русина:

Сонце низенько, вечер близенько,
Вийди до мене, моє серденько!
Ой вийди, вийди, не бойся морозу:
Я твої ноженьки в шапочку вложу.
Ой вийду, вийду, не роби жалю,
Не роби жалю, дорогий кришталю».

[Русинський дайджест 1939-1944. І. Наука.
– Ніредьгаза, 2008. – с. 97-98].

Публікацією в 1941 році цієї пісні Г. Стрипський підтвердив, що він залишається твердим прихильником належності народної мови русинів (угро-русинів, рутенів) Закарпаття до української. А В. Фенич переконаний, що такої мови ніхто не зрозуміє по той бік Карпат. Що тут скажеш! Маємо чергову спробу перебрехати вже не історію, а мову русинів-українців Закарпаття.

Важливими геополітичними чинниками, які прискорили інтеграцію русинів-українців з українською етнонацією, стали: Перша світова війна, що привела до ознайомлення значної кількості закарпатців у складі австро-угорського війська з галицькими та наддніпрянськими українцями та їх культурою; повернення військовополонених закарпатців з російського полону; антиросійська пропаганда австро-угорських властей; проголошення незалежності УНР і ЗУНР; рішення Всенародних зборів у Хусті від 21 січня 1919 року про «прирученє русинами українцями заселених земель до Соборної України; більшовицький переворот і орієнтація Совєтської Росії на світову революцію і т. ін.

Рішення Всенародних зборів у Хусті від 21 січня 1919 року про «прирученє» і «зєднанє» всіх заселених русинами-українцями земель Соборної України [Тиводар М. Історія села Бедевля. – Ужгород, 2013. – С. 446] було стихійним вибухом антиугорського спрямування, етнокультурної та етноісторичної пам’яті, своєрідним «голосом крові». Але тоді широким масам ще не була притаманна стійка українська етнонаціональна свідомість.

Глибинні зрушення в етнонаціональній і громадсько-політичній свідомості русинів-українців відбулися в часи входження Підкарпатської Русі до складу ЧСР. Долаючи угорську шовіністичну спадщину, чехословацькі власті у 20-ті роки XX ст. підтримували національно-культурне відродження русинів-українців, а в 30-ті роки XX ст. вони балансували між українством і русинством тутешняцького і русофільського спрямування. Не дивлячись на це, протягом 20-30-х років XX ст. відбулася повна інтеграція русинів-українців Підкарпатської Русі в українську етнонацію. Довершили цей процес: утворена в 1920 році крайова «Просвіта»; національно-культурна і громадсько-політична діяльність численних товариств українського спрямування; багатогранна культурно-просвітницька діяльність української інтелігенції; політичні партії українського спрямування; діяльність ОУН; масові проукраїнські зібрання, мітинги, демонстрації, марші і т. ін. Все це пробудило народну масу до активної громадсько-культурної і політичної діяльності, змінило русинську (угро-руську) самоідентифікацію на українську етнонаціональну. Це підтверджується державно-політичними устремліннями загальноукраїнського змісту, діяльністю в культурній, освітній, мовній і літературній сферах. Тож на час угорської окупації Карпатської України в 1939 році закарпатські українці були вже не угро-русинами початку XX ст., вони мали досвід життя в демократичній ЧСР та відчували себе частиною української етнонації. Спроби угорських політиків, громадських і культурних діячів, рядових угорців та русинів-мадяронів протягом 1939-1944 років заперечити національну ідентичність закарпатських українців і накинути їм угро-руську (рутенську, русинську) провалилися.

Намагаючись дискредитувати природній процес консолідації українців Підкарпатської Русі 20-30-х років XX ст. у складі української етнонації, В. Фенич пише: «втретє “українську ідею” за Карпати нелегально принесуть сліпі і зрячі адепти розширення нацистського “життєвого простору” з Галичини у 1938 – 1939 роках, насильно реалізуючи тут гітлерівський проект “Карпатоукраїнської держави”» [с. 49-50]. Так «зрячий адепт» русинства (угро-русинства) В. Фенич став претендентом на роль «теоретика» сучасного політичного русинського pyxy! Пишу «на роль теоретика», бо його твердження, що русини нікуди не поділися після 1945 року й зберігають свою ідентичність до наших днів, свідчить про заперечення ним об’єктивного перебігу етнічних процесів і утвердження в закарпатських українців етнонаціональної ідентичності впродовж 1919-1939 років. Його твердження, що Карпатська Україна лише «галицько-гітлерівський» проект, має переконати, що закарпатські українці та їхні лідери, в тому числі A. Волошин, не мають відношення до її виникнення. Все наробили «прокляті» галичани.

Такі підходи В. Фенича – спроба виправдати Угорщину, вірного союзника фашистської Німеччини, окупації нею Карпатської України. Тож угорські гонведи, жандарми і «рондьош ґарда» нищили не українців Закарпаття, а галицьких фашистів? Ото дивина! А як бути з моїми земляками-бедевлянцями? На Красному Полі загинув десятник Петро Махенець, угорські жандарми спіймали й закатували Івана Банка, у боях з угорськими окупантами важко пораненими були Андрій Банк та Микола Тиводар. Вони також прокляті галичани? Імена таких «галичан», які віддали своє життя за незалежність Карпатської України, відомі майже в кожному закарпатському селі. Чи може це вигадка і антиугорська пропаганда? Але ж B. Феничу це байдуже! Для нього головне «доказати», що русини після 1945 року в Закарпатті нікуди не поділися як народ (етнос) і підтримати регентського комісара окупованої Карпатської України М. Козму, який у 1940 році заявив, що «угорський уряд ніколи не визнавав існування української нації на Закарпатті». [Нариси історії Закарпаття. – Т. II. – Ужгород: «Закарпаття», 1995. – С. 490]. Тож коли В. Фенич твердить, що після 1945 року русини як етнос нікуди не ділися, він, як і М. Козма, не визнає існування української нації на Закарпатті. А твердженням, що «За угорську Русь бореться Росія» [с. 122], він визнає, що сучасне «політичне русинство» підтримується урядом націонал-шовіністичної Росії.

3.
Протиставляючи українців Закарпаття українцям Галичини і Наддніпрянщини, В. Фенич безпідставно твердить, що має «великі сумніви щодо того, щоб пересічного закарпатця із будь-якого віддаленого села ще й нині було легко зрозуміти українцеві на схід від Карпат, власне, як і навпаки» [с. 64]. Він сумнівається не лише в належності закарпатських діалектів до української мови, а й в українській ідентичності більшості населення Закарпатської області. І це при тому, що закарпатські діалекти визнавалися належними до малоросійської (української) мови В. Лукичем, І. Срезневським, П. Чубинським, Г. Стрипським, Ю. Жатковичем, проугорсько налаштованими О. Сабо, угорським істориком русько-українського походження О. Бонкалом, видатними чехословацькими вченими першої половини XX ст. та блискучими знавцями місцевих діалектів І. Панькевичем, Й. Дзендзелівським та В. Німчуком. Між тим, ще 4 грудня 1919 року 14 висококваліфікованих чехословацьких вчених визнали, що мова русинів-українців Підкарпатської Русі є українською. З цього приводу професор Полівка зазначив: «Угро-русини є частиною українського народу, літературна мова якого є їх літературною мовою» [Українська мова на Закарпатті у минулому і сьогодні. – Ужгород, 1993. – С. 25]. Але В. Фенич на це не зважає. Ставлячи під сумнів українську належність закарпатських діалектів, він ставить під сумнів українську ідентичність більшості населення Закарпатської області.

«Сумніви» В. Фенича щодо труднощів мовного порозуміння закарпатських українців з українцями на схід від Карпат – чергова його брехня. Можливо він, уродженець с. Тростник, мав такі труднощі, бо виховувався в українсько-угорській сім’ї. Я таких труднощів не мав, хоч у школі в 1943 році вчився за підручниками, написаними мовою граматики І. Ґарайди. Коли в 1946 році до Бедевлі прибули випускниці Полтавського педінституту, то одну з них, Галину Шульгу, батьки взяли на квартиру. Цікаво, що ні батьки, ні ми з сестрою, ні наша квартирантка не мали жодних труднощів у спілкуванні, хоча ми розмовляли сільською говіркою, а вона українською літературною мовою. Якби В. Фенич зважав на мову народних пісень закарпатських українців: «Чорна я чорна», «Перелаз, перелаз», «Ой на горі дуб дуплавий» та незліченної кількості коломийок, то не писав би дурниць і не видавав би бажане за дійсне.

У центрі уваги В. Фенича опинився політично-пропагандистський заповіт М. Драгоманова «Аннібалова присяга», від якої нібито походять витоки «свідомого інтелектуального завоювання Україною Закарпаття» [с. 11]. Але М. Драгоманов жодного разу не писав про «інтелектуальне завоювання», а лише про «притягнення», «прилучення», «навернення» русинів-українців Угорської Русі до українських демократичних ідей, до українського етнонаціонального масиву. А завойовували наш край зі зброєю в руках угорські феодали та їх нащадки, націонал-шовіністи. Аналізуючи заклики М. Драгоманова «прилучити»русинів-українців Угорської Русі до українських демократичних ідей, В. Фенич звинуватив його у свідомому спотворенні історії Угорської Русі, намаганні нав’язати «винятково українське прочитання угро-руського (закарпатського) історичного дискурсу» [с. 5]. Цілком логічно М. Драгоманов, вважаючи закарпатських русинів-українців (угро-русинів) за українців, пов’язував їх «історичний дискурс» з загальноукраїнським історичним процесом. Бо яке ж інакше прочитання закарпатського «історичного дискурсу» мав нав’язати М. Драгоманов? Невже він мав нав’язати угорське, австро-угорське, російсько-імперське чи угро-русинське прочитання «історичного дискурсу» Закарпаття?

Оскільки темою «Драгоманов і Закарпаття» цікавилось кілька істориків, то В. Фенич аналізує також їх публікації. Розглядаючи драгоманознавчі публікації О. Мазурка, він назвав його істориком холмського походження [с. 21]. Автор таких слів мав би знати, що питання «походження» родове, етнічне, соціальне, а не територіальне. Він мав би писати, що закарпатський історик О. Мазурок є уродженцем (вихідцем) з холмських земель. Як сприйме В. Фенич, якщо хтось напише, що він маргінальний історик «тростницького» чи «тісошашварського» походження? Оцінюючи названу публікацію О. Мазурка, він звинуватив автора у міфотворчості, в тому, що він зукраїнізував угро-русинський простір, бо писав, що «простий народ розумів свою етнічну спорідненість з українцями Наддніпрянщини» [с. 16]. Від себе додам, якби не було такого відчуття спорідненості, своєрідного «голосу крові», то не було б і рішень Всенародних зборів у Хусті від 21 січня 1919 року та їх історичних ухвал. На зауваження О. Мазурка, що на 1895 рік «Ганнібалова присяга» М. Драгоманова так і не була реалізована, твердий прихильник угро-русинства В. Фенич, перебріхуючи реальний стан речей, пише: «якщо чесно, вона нереалізована по-справжньому і до нині» [с. 19]. Так без жодної аргументації, видаючи бажане за дійсне, він стверджує, що колишні угро-русини (русини-українці) так і не стали українцями, а залишились русинами. Такі голослівні твердження оцінюємо народною приповідкою: «Що В. Фенич хоче, то й лопоче!»

Тему подорожей автора «Ганнібалової присяги» підняв у статті «М. П. Драгоманов і Закарпаття» також Д. Данилюк. У ній автор розкрив оцінку М. Драгомановим економічного і політичного становища русинів-українців Угорської Русі. Критично оцінюючи цю публікацію, В. Фенич звинуватив її автора в «ігноруванні або незнанні історіографії досліджуваної теми» та в тому, що він безпідставно до попередників М. Драгоманова зарахував москвофіла І. Срезневського і великоросів І. П. Попова, М. Надєждіна, В. Ламанського та інших, а до послідовників І. Петрушевича, В. Гнатюка, С. Томашівського, І. Франка та М. Грушевського [с. 21-22].

Подорожі М. Драгоманова по Закарпаттю і його оцінки соціально-економічного і політичного становища угро-русинів привернули увагу відомого львівського історика Я. Дашкевича. Той дійшов висновку, що закарпатський досвід М. Драгоманова – його велика поразка. Львівський історик також звинуватив закарпатських істориків у тому, що вони історію Закарпаття розглядають відірвано від історії українських земель, «бо нібито, ніхто з-поза закарпатського регіону не цікавився – і не повинен був цікавитися – проблемами Підкарпатської Русі» [с. 24]. В. Фенич визнає, що українські історики цікавились проблемами Підкарпатської Русі, але вважає, що вони «змаргіналізували та звульгаризували історію» нашого краю, а тому «краще б вони нею взагалі не цікавилися» [с. 24]. Звинувачення Я. Дашкевичем закарпатських істориків у дотриманні принципів партикуляризму при висвітленні проблем історії Закарпаття виправдане, бо навіть нині В. Фенич та прихильники політичного русинства захищають принцип відірваності історії Закарпаття від загальноукраїнського історичного процесу. Цікаво, що В. Фенич так і не назвав прізвищ тих українських істориків з-поза меж Закарпаття, котрі «змаргіналізували і звульгаризували» історію нашого краю. Може він має на увазі М. Грушевського, І. Франка, В. Гнатюка чи істориків совєтської доби – І. Коломійця, І. Шульгу, П. Сміяна, Я. Ісаєвича, В. Задорожного, О. Мазурка та ін.

В. Фенич підтримує думку Н. Яковенко про те, що історію регіонів слід розглядати в контексті тих держав/суспільств, до складу яких вони входили [с. 24]. Прихильники такого підходу мали б враховувати, що історія держав і країв, що до них входять, – це соціально-економічна, культурна і політична історія етнічних популяцій, які проживають на їх територіях. Висвітлення історії русинів-українців в історії Угорщини, Австрії, Чехословаччини та УРСР дало підстави В. Феничу стверджувати, що до 1945 року Закарпаття не мало спільної історії з Україною [с. 27]. Територіально так, бо українці після розпаду Київської Русі не мали власної соборної держави. Але етнічно русини-українці Угорської (Підкарпатської) Русі завжди належали до українського (малоросійського) етносу. Про це свідчить їх етнічна історія та весь комплекс традиційно-побутової культури, що має виражений український характер.

Якщо прийняти підходи Н. Яковенко та В. Фенича, то ніколи не буде написано історії Курдистану, що є поділений між чотирма країнами, Белуджистану в складі Пакистану, Лурістану в складі Ірану, Басконії у складі Іспанії і Франції, Каталонії у складі Іспанії і т. д. Всі вони згадуються в історії названих держав лише тим, як їх підкорювали, та як вони прислуговували державотворчим етносам. Цікаво, скільки рядків, абзаців чи сторінок розкривають історію русинів-українців в історії Угорщини? Все, що там написано про Felvid?k (Bepxній край), стосується історії угорського державотворчого етносу. До речі, виходячи з принципів історизму, назва Угорська Русь неприйнятна, незаконна, неофіційна, бо для угорців наш край лише безетнічний Felvid?k. Тож нічого українські землі на південь від Карпат називати Угорською Руссю, а русинів-українців Закарпатського краю угро- русинами. Незважаючи на зазначене, В. Фенич вважає, що до 1918 року Угорська Русь реально існувала. Але він мовчить, як вона співвідноситься з Felvid?k. Хочемо чи не хочемо, а історію держав і країв у їх складі необхідно етнізувати. Євреї знайшли вихід, бо писали й пишуть історію єврейського етносу. Треба з них брати приклад і писати історію українського етносу, а не історію державної території. Історики, пишучи історії держав, насправді творять історії державотворчих етносів. Враховуючи етнічний фактор, стверджуємо, що, пишучи історію України, її автори насправді висвітлюють історію українського етносу, в тому числі русинів-українців Закарпаття.

До подорожей М. Драгоманова по Закарпаттю його відвідав у 1839 році Я. Головацький. Пишучи про цю подорож, В. Фенич виділив його зауваження: «В Лугах перед Бичковом починається населення угро-руське; гірські краї у верхній течії Чорної та Білої Тиси населяють ще галицькі українці або гуцули» [с. 31]. Слабо орієнтуючись в етнографічній літературі, він робить поспішний висновок, що жоден з сучасних етнографів Галичини чи Закарпаття не відзначив цю зміну етнокультурних кордонів. Це неправда! Ще в 1942 р. Ф. Потушняк у статті «Як народ ділить себе» визначив етнографічний кордон між гуцулами і долинянами («гайналями») і не вважав мешканців В. Бичкова за гуцулів. Згодом цей кордон фіксувався у путівниках Закарпатського музею народної архітектури та побуту (1981, 1986) на карті, вміщеній на с. 25 академічного історико-етнографічного дослідження «Гуцульщина» (1987), М. Тиводаром у розлогій статті в «Carpatica–Карпатика» (1999) та «Етнографії Закарпаття» (2011). Якщо б В. Фенич був знайомий хоча б з однією з названих публікацій, то не писав би про «зміну етнокультурних кордонів», бо гуцули – субетнос, а долиняни – етнографічна група у складі українського етносу. То ж слід було б йому писати про зміну «етнографічних кордонів».

Аналізуючи результати змагань за Закарпаття між угорськими й українськими націоналістами та їх істориками, В. Фенич пише: «Перші акцентують увагу на історичному праві, другі – на уявній етнічній (національній) спорідненості (гомогенності). На боці перших – історія, на боці других – політика» [с. 122]. З наведеної цитати важко визначити, угорським чи українським націоналістам та історикам він віддає перевагу. В одних випадках В. Фенич пише про тисячу років перебування угро-русинів у складі угорської держави (майже 700 років. Ще 300 років В. Фенич прибрехав. – М. Т.) і формування у них нового менталітету, а в інших – що після 1945 року русини як етнос (народ) нікуди не поділися. Твердячи, що в складі угорської держави в угро-русинів сформувався новий менталітет, він у черговий раз намагається доказати окремішність угро-русинів як етносу. У 1940 році це вже намагався доказати О. Бонкало. Він писав, що ментально русини вже стали угорцями, втратили більшість слов’янських рис, мислять як угорці, наблизились до угорців і в етнографічному плані [S. Bonk?l?. Arut?nek (ruszinok). Budapest, 1940. – S. 72]. Таку характеристику можна прикласти лише до тих долинян українсько-угорського порубіжжя, котрі, будучи греко-католиками, змадяризувалися й нині вважають себе угорцями. Але цього не скажемо про гуцулів, бойків і долинян, які, як писав Ф. Потушняк, легко відрізняли своїх від чужих. З цього приводу він зазначив: «Релігійно і духовно русини вважають себе значно вищими за мадяр… Мадяр – невірний, не шанує Бога, грішить, паскудно лається… ! Безбожну людину у нас називають мадяром» [Carpatica – Карпатика. – Випуск 9. – Ужгород, 2001. – С. 232].

Твердження В. Фенича про те, що у складі Угорщини в угро-русинів сформувався новий менталітет, свідчить, що він у змаганнях між угорськими й українськими націоналістами та їх істориками, віддає перевагу історичному праву. Посилаючись на історичне право, Угорщина в 1939 році окупувала Карпатську Україну, Гітлер розв’язав Другу світову війну, путінська Росія окупувала Крим та розв’язала війну на Донбасі тощо. Історичне право – право загарбників. Називаючи етнічну спорідненість «уявною», В. Фенич засвідчив повне незнання теорії етносу. Сучасна етнологія вважає етноси за популяційні спільноти, ізольованість яких забезпечується ендогамією (переважаючою шлюбністю між членами одного етносу, соціальних чи релігійних спільнот. – М. Т.). Тож етноси – неполітичні спільноти. ООН у численних документах визнала право етнонацій (етносів) на політичне самовизначення. А твердження В. Фенича, що «уявну спорідненість» підтримують політики – твердження лукавого історика, який в черговий раз переорієнтувався і визнав, що «За Угорську Русь бореться і Росія» [с. 122], тобто сучасна загарбницька націонал-шовіністична Росія. Тож, «вожді» новітнього політичного русинства хочуть нас переконати, що русини після 1945 року «нікуди й не могли дітися», що більшість населення Закарпатської області, як і в часи панування угорських завойовників, складають угро-русини (русини). На результати перепису населення 2001 року вони не зважають. А «теоретик» новітнього політичного русинства І. Поп майбутнє русинів пов’язує з «консолидацией русинского общества». Але він «забув» уточнити, де таке «общество» знаходиться. У свою чергу, В. Фенич, претендуючи на роль ще одного «теоретика» політичного русинства, надію в майбутнє «русинського етносу», очевидно, пов’язує з танками путінської націонал-шовіністичної Росії, яка продовжує боротися за Угорську Русь.

Насамкінець, на с. 143 В. Фенич розмістив сфальсифіковану мапу «Карпатська Русь у XIX ст.». У ній він вивів поза межі Карпатської Русі галицьку й буковинську частини Гуцульщини та галицьку частину Бойківщини, але включив території західної Галичини, тобто польську частину Лемківщини. Тож у даному випадку він вже «перебрехав» і межі Карпатської Русі.

Крім того, В. Фенич підтримав міф угорської шовіністичної історіографії та закарпатських мадяронів про відданість угро-русинів як «найвірнішого племені» [с. 118], мадярським національним інтересам, бо вони воювали на боці угорців під час війни Ференца II Ракоці (1703-1711). Цей міф ще в 1915 році розвіяв Г. Стрипський. Він писав, що після 1650 року русини «боялися втратити свою грецьку віру, тож: “вони чекали від Ракоція не захист угорської нації,… ці питання мало цікавили неугромовне селянство, а сподівалися на те, що Ракоці захистить їх від насадженої їм римської віри”» [N?pr?jzi oszt?Iy?nak Ertesit?je. – XVI. ?vfolyam. – Budapest, 1915. – S. 130]. Тож, у наш час свідомо підтримувати міф, спростований Г. Стрипським, означає не що інше, як ностальгію за «доброю» угорською батьківщиною угро-русинів.

Завершує працю В. Фенича Р. S. На с. 140-141 він пише про завоювання, анексію й окупацію чехословацької території Підкарпатської Русі (чому не Закарпатської чи Карпатської України?), що саме Й. Сталіну маємо бути вдячними за «возз’єднання». Остаточно акт приєднання Закарпатської (Карпатської) України до УРСР було здійснено комуністичним режимом. Але до цього були Всенародні збори в Хусті в 1919 році й Карпатська Україна, що проголошували єдність з братами по інший бік Карпат. Тож у 1944-1945 роках закарпатські українці прийняли «возз’єднання» краю з Україною, хоч воно і відбулось в рамках комуністичного тоталітарного режиму Совєтського Союзу. В історичній перспективі таке «возз’єднання» було прийнятним, бо нині Закарпаття стало невід’ємною частиною соборної української демократичної держави.

P. S.

В. Фенич не зовсім чітко визначився з використовуваною ним термінологією. Тому інколи важко зрозуміти, який зміст він вкладає в ті чи інші поняття.

Угро-русини (народ чи етнос?). Якщо етнос, то слід вживати угро-руський етнос (народ). Якщо ж пишемо народ Угорської Русі – це всі громадяни даної території, незалежно від їх етнічної належності.

Нечітко він розмежовує поняття етнос і нація. В одних випадках нація для нього – державна належність громадян країни, а в інших етнос ототожнюється з нацією [с. 122]. Тож уточнюємо, етнос – стійка природно та історично сформована на певній території, на ґрунті спільного походження і буття, міжпоколінна людська спільнота, етнічна популяція.

Нація – особливий стан соціально-політичного розвитку етносу, пов?язаний з політичною організацією і творенням державності, етнонація.

Нація політична – застосовується для позначення політичних спільнот у значенні «нація-держава».

«Країна ведмедів» – такої країни до проголошення незалежності Карпатської України не існувало. Тож слід вживати «край ведмедів».

Закарпаття – вперше в 30-ті роки XIX ст. вжив Ю. І. Венелін-Гуца у статті «О песнолюбии словян закарпатских». З 1926 року в УРСР використовували назву Закарпатська Україна.
Науково-публіцистичне видання

*