Їх, виявляється, було значно більше. Тільки на ін’язі «Боздоського» університету КДБ формувало окрему групу «своїх» студентів. Студетський загал знав лише кількох. Що «спалилися».
Один із них під час п’яних розбірок, щоб не дістати в писок, став розмахувати «ксивою». Інший спрацював «непрофесійно», укравши особистий щоденник студента Петра Мідянки. Його вирахували, бо більше нікому було, та й не випадково подальша його кар’єра по науковій лінії виявилася безпроблемною. Ці прізвища ніде не звучать… Ну тому що не звучать.
«Записки закарпатського сексота» – здавалося, книжка з такою назвою вже давно мала появитися, проте авторів, які б взялися за таку роботу – одиниці. Можливо тому, що написати про це може людина, яка добре знає тему. А якщо знає, значить, був свій безпосередній досвід спілкування з спецслужбами.
Автор «Записок…» – член Спілки письменників України, кандидат філологічних наук Юрій Балега за радянських часів працював секретарем університетського парткому, а отже був у центрі уваги як ідеологічний «диспетчер», який мав запобігати проявам політичної нетолерантності. Відповідно увага всіх була прикута до цього видимого «червоного прапорця», який переступати зась. А тим часом паралельно існували «цербери невидимого фронту», що насправді й становили небезпеку для студента й викладача, які дозволяли собі посміятися з Брежнєва чи двадцять якогось там з’їзду КПРС. Власне їх (сексотів) життєві стежки, історії кар’єрних злетів і падінь, самогубств й стали темою для повісті «Записки закарпатського сексота».
Два чинники мотивують читача сприймати повість як майже документальну. По-перше, це особа автора Юрія Балеги, який в силу своєї посади не міг не знати оту невидиму частину діяльності державної безпеки, засновану на доносах, вишукуванні ворогів, буржуазних націоналістів, бандерівців.
І другий чинник – форма і стиль написання. Перед нами традиційна наративна (оповідальна, а ще точніше розповідальна) проза з конкретикою і деталями, які створюють максимальний ефект достовірності, документальності. У повісті чимало прозорих знакових натяків, впізнаваних населених пунктів та прізвищ (наприклад, рідне село головного героя – Гаревиця, а Юрій Балега, як відомо народився в Богаревиці). Більш замасковано біографії «стукачів», але деякі пам’ятні для тодішніх студентів деталі дозволяють «ідентифікувати» прототипів.
І нарешті. Після прочитання виникає важливе для сучасників питання: чи морально замовчувати прізвища тих, хто писав доноси і, можливо, залишається залежним від московських правонаступників КДБ? Чи моральніше, а то й просто комфортніше цього не робити? Чи навпаки – поки не знаємо обставин, в яких вербувалися студенти-викладачі-письменники і т. п., не варто їх озвучувати?
Юрій Балега приймає другий варіант. Воно й зрозуміло – щоб назвати конкретну людину «стукачем», треба мати на руках докази.
Втім це не тільки суто закарпатська, а й українська проблема. Це проблема всіх країн колишнього соцтабору, де й досі не спостерігається якогось викривального літературного буму – саме з називанням конкретних прізвищ. Можливо, саме через це справжнім шоком для угорських читачів став роман Петера Естергазі «Виправлене видання» – відверта розповідь про те, як відомий письменник відкрив для себе несподівану шокуючу таємницю. Угорський прозаїк, нащадок елітного угорського роду раптом дізнався, що його батько Матяш Естергазі був стукачем, писав доноси на своїх родичів і знайомих. І йдеться про людину, яку він любив і поважав, яка вчила його противитися тоталітаризмові. Сумна історія, яка аж ніяк не надихнула до цієї теми інших авторів.
І ще один момент. Я про смерть головного героя повісті, колишнього сексота Івана Коська. Час і місце його смерті – Майдан 2014 року. Очевидно, йдеться не просто про символізм події, а історичну неминучість, тому що з Майданом остаточно завершується епоха поколінь, вихованих тоталітарною системою.
Василь ГОРВАТ
Джерело: Новини Закарпаття