Петро Скунць в “Екзилі”. VII
головне / 20/05/2017

TweetПетро СКУНЦЬ: СОБІ НА 50-ЛІТТЯ На горбі крутому посадив я сад, а дерев у ньому рівно п’ятдесят. Щоб вони не всохли в кам’яній журбі, їм носив я землю на своїм горбі. Похвалитись нічим – був я в них рабом, невелика мудрість – діяти горбом, невелика радість, невелика честь. Навіть сам не вірю, що я досі єсть. Виживають сильні, а я був слабим і дивуюсь нині, що я був любим, був любим, повірте, а бувало – й горд, що мене кохають за високий горб. Озиратись нині боляче назад. Там у кожну весну зацвітає сад, та не всі дерева принесуть плоди, тим землі не стане, тим тепла й води, тих позабирають силою в колгосп, тих я сам позбудусь під веселий тост, тих і не помічу крізь холодний страх, коли сад застогне на чужих вітрах. Що сади сьогодні – стогнуть і дуби від злоби й нетямства нашої доби, не врятує вже їх Бог ані талант, бо не тільки сад мій – цілий світ мутант. Та не зраджу долю, хай вона крива, поіменно скличу рідні дерева, чи криві, чи зсохлі – рівно п’ятдесят скличу їх сьогодні у веселий сад. А вони, щасливі, що я їх зустрів, приведуть до мене п’ятдесят вітрів, п’ятдесят маленьких, старших…

Яндекс.Метрика