Проблема Закарпатської автономії в Угорщині

12/10/2017

Закарпаття під Угорщиною. 1938-1944 / Упорядкування і передмова Василя Маркуся та Василя Худанича – Ужгород: Карпати-Ґражда, 1999. – 232 с.

Пропонована праця є спробою викладу українського бачення проблеми дослідження періоду перебування Закарпаття під угорською окупацією 1938-44 pp., не порушуючи об’єктивного стану речей. Автори прагнули дати повну картину розвитку політичних, культурних, економічних та ідеологічних процесів краю, незалежно від того, як вони сприяли чи гальмували природне прагнення закарпатських українців до самовизначення.

Окремий розділ присвячено проблемі автономії Закарпаття в умовах угорської окупації.

Олександер БАРАН (Вінніпеґ, Канада)

ПРОБЛЕМА ЗАКАРПАТСЬКОЇ АВТОНОМІЇ В УГОРЩИНІ В 1939-41 рр.

Після окупації Закарпаття угорці створили тимчасову військову адміністрацію для управи краю. Ця адміністрація була занадто жорстокою. Вже в час самої окупації угорські війська стали розстрілювати українських полонених, які піддавалися в бою. Так зробили з 16-17 річними учнями севлюської учительської семінарії, так убивали січовиків в Хусті, Вілоку, коло Тячева і в Кам’яниці, що на Ужанщині. В Кам’яниці навіть зробили фільм, в якому показують, як мадярські «гонведи» над річкою Уж розстрілювали полонених (Карпатська Січ. Ужгород, 1996, С. 140-228).

Після опанування цілого Закарпаття військова команда старалася виелімінувати й викоренити всі антиугорські елементи. Всюди робили «чистки» і запровадили процес «виправдовування» (igazoltat?s) для всіх державних службовців, торгівців і самостійних ремісників. Новому ладові помагала у великій мірі угорська жандармерія, яка драстичними способами шукала за ворогами держави. В своїх розшуках не щадили навіть релігійні місця й осіб. Поручник Мартон Зилді з 15 жандармами 23 березня 1939 р. напав на василіянський монастир на Чернечій Горі коло Мукачева.

Жандарми понищили всяке церковне й літургічне приладдя, обезчестили Святі Тайни та мощі святих, а монахів закули в кайдани і поставили під стіну, грозячи їм розстрілом (Orsz?g?s Lev?ltar, Nemzetis?gi okm?nyok, 58 пакет, арк. 16630, 1939).

Ця акція «чистки» була спрямована насамперед проти людей українського переконання та проти комуністів. Проти самих українських діячів-еміґрантів, які залишилися на Закарпатті, угорці не могли нічого вдіяти, бо їх боронила німецька держава, зате немилосердно поводилися з членами ОУН та січовиками, місцевими та еміґрантами. Вони були арештовані й висилані на «перевишкіл» до концентраційного табору у Вар’юлапош. Крім того, під протекторатом хустського німецького консула 7500 свідомих українців залишило Закарпаття і осіло в Східній Словаччині та Чехії (там же, арк. 16474, 1939).

На закарпатській окупованій території угорський уряд заборонив всякий прояв українства і спільно з польським урядом намагався елімінувати всякі культурні зв’язки між Галичиною і Закарпаттям.

Та після перших чисток військова адміністрація, а головно жандармерія, стали аґресивно переслідувати не тільки українців, але й деяких русофілів і т. зв. «угрорусинів». Це вже настрашило угорський уряд і наставило його проти військової адміністрації. Вже 23 березня висланий на Закарпаття державний секретар Тібор Патакі телефонував до прем’єр-міністра Телекі, щоб цей як найшвидше впровадив на Закарпаттю цивільну адміністрацію і поклав тим кінець всім кримінальним вчинкам військової адміністрації.

Але замінити військову адміністрацію не було легкою справою. Військовики цілий час наголошували, що вони своєю кров’ю окупували Закарпаття і мають право управляти цією країною. Крім того, голова генерального штабу, Генрик Верт, сам австрієць, який із сильним акцентом говорив по-угорському, не любив слов’ян і хотів запровадити ще гостріші закони для залякування закарпатців. Та Телекі не дав себе заманити військовикам. В липні 1939 р. передав адміністрацію в цивільні руки. За його думкою, всі насильства військовиків та жандармерії сприяли тільки тому, щоби розпочалися поважні змагання за автономію чи автономну самоуправу для народу Закарпаття.

Переговори про закарпатську автономію розпочались вже в час самої окупації цієї території. Угорський міністерський радник І. Освальд випрацював спеціяльний проєкт закону автономії. Цей проєкт він ще детально обговорив з міністром внутрішніх справ Ф. Керестеш-Фішером та з недавно прибулим до Будапешту А. Бродієм, і 17 березня 1939 р. передав його до рук прем’єр-міністра П. Телекі. Телекі ознайомив з цим проєктом міністерську раду, яка рішила, що необхідно створити окрему комісію, щоб детально опрацювати всі питання автономії. Наступного дня державний секретар Тібор Патакі скликав комісію в особі Телекі, міністрів Керестеш-Фішера, Гомана, Ташнаді-Надя та колишніх прем’єрів Бетлена, Каролі, Дарані й Імреді. Запрошено на цю комісію також Жиґмонда Перені, якого Телекі готовив на цивільного адміністратора Закарпаття.

Не запрошено одначе на цю комісію Міклоша Козму, який підтримував військову адміністрацію й угорських терористів, т. зв. «рондьошів», як також не запрошено А. Бродія, бо угорці не хотіли перетворити цю комісію на пертрактації з представниками Закарпаття.

Міклош Козма

Міклош Козма

Бродія дуже розчарувало, що його не запросили на наради комісії. З цього він зрозумів, що угорці не хотять робити жодної угоди з закарпатцями, а самі думають рішати про майбутнє цього краю. З Козмою Телекі переговорював окремо віч-на-віч, а опісля реферував комісії про ті переговори. На думку Козми, «Закарпаттю не слід надавати повну політичну автономію з окремим урядом, але русини мусять мати якусь самоуправу». З цим Телекі був зовсім згідний, але коли Козма почав говорити про «банат», то Телекі сказав, що йому більше підходить термін «воєводство». Ідея воєводства постала у міністра шкільництва Гомана, який виготовив окрему концепцію про самоуправу русинів в угорській державі. Виглядало, що Телекі також і на засіданні згаданої комісії старався узгіднити свої плани з концепцією історика Гомана.

У дійсності більша частина угорської опінії готова була визнати закарпатцям право якоїсь автономії, але багато було й таких, що були запеклими ворогами всякої самоуправи русинів. В першій мірі ворогами автономії стали закарпатські угорці під проводом Андрія Корлата, колишнього угорського депутата в чехословацькому парламенті, а тепер наджупана Ужанської жупи. Другим запеклим ворогом було угорське військо з головою генерального штабу Г. Вертом, який кілька разів пропонував урядові – і то зовсім поважно – щоб виселити ціле закарпатське населення до Галичини (R?nk Gy?rgy. «Magyarorsz?g t?rt?nete», Budapest, Akademiakiad?, Т. 8/2, С. 1017). Під впливом військовиків Козма міняв також свою думку і в одному меморандумі радив урядові, щоб не давав великі права русинам, хиба якусь мінімальну культурну самоуправу, але щоб на всі адміністраційні позиції настановив промадярських «угрорусинів». Крім того, домагався, щоб економічно поставити Закарпаття на ноги й до того уживав колишні пляни Едмунда Еґана та його «верховинської акції».

В час дебат згаданої комісії Освальд підготував новий проєкт автономії, а колишній прем’єр Угорщини Іштван Бетлен подав цілий статут такої самоуправи під назвою: «адміністраційна самоуправа підкарпатського Воєводства». Бетлен, як і Телекі, територіяльно планували адміністрацію Закарпаття, і для них самозрозумілим було, щоб Ужгород і Мукачів належали до автономної території Закарпаття. На основі Бетленового проєкту Підкарпаття в міжнародно-правовому аспекті творило б одну цілість з угорською державою. Це відносилося б і до особи голови держави і до державного громадянства. Всі угорські закони прийняті угорським парляментом вповні діяли б і на Закарпатті. Закарпаття також творило б одну митну територію і одну грошову та банкову систему з угорською державою. Спільні були б всі засоби комунікації, тобто залізниці, пошта, телеграфічні і телефонічні інституції та адміністрація доріг. Угорський уряд мав би ту саму екзекутивну власть над Закарпаттям, як над іншими територіями Угорщини, з тією різницею, що екзекутивні зарядження мусіли б переходи через уряди автономної країни.

Адміністрація складалася б із воєводи, реґентського намісника і воєводської ради. Ці позиції в загальному відповідали б угорській комітатській системі, та приближалися би до функцій «піджупана», «наджупана» і «комітатської ради». Воєводська рада одначе мала б більше адміністративних прероґатив, аніж тільки дорадчих. Половину послів воєводської ради вибирали б мешканці воєводства таємним голосуванням. Одну чверть другої половини послів становили б репрезентанти поміщиків і великих корпорацій, а другу чверть творили б представники церковних, учительських, ремісничих та торговельних організацій.

Воєводу б назначував голова держави з трьох кандидатів краєвої ради, а намісника вибирала б рада з трьох кандидатів угорського уряду. Воєводська рада також назначувала б відповідних послів до угорського парламенту і угорської вищої палати. Повний текст проєкту Бетлена знаходиться в державному архіві в Будапешті у т. зв. «Колекції Пашінта» (Tilkovsky L. Revizi? ?s nemzetis?gi politika Magyarorsz?gon 1938-1941, Budapest, 1967, C. 162).

Воєвода рішав би всі адміністративні та культурні справи краю під наглядом намісника. Намісник у своїй канцелярії мусів би мати всіх відповідних експертів, щоб могти контролювати рішення воєво-ди. Щодо ідеологічних справ, то вони мусіли б бути схвалені відповідними міністерствами угорського уряду. Адміністрація була б двомовною і всі урядовці на терені автономної території мусіли б опанувати обидві мови. Щодо війська, то спеціяльні воєводські полки могли б бути організовані, в яких можна б уживати також «русинську» мову. Але жандармерія мусіла б залишитися на дальше під центральною командою.

Економічне використання закарпатських ресурсів належало б центральному урядові, одначе дещо з прибутку лісового господарства можна б уживати для культурних цілей воєводства. Фонди на культурні цілі мав би здобувати уряд воєводства; про фонди соціяльної опіки та публічних праць мав би подбати намісницький уряд з грошей центрального уряду.

Крім загальної функції та структури воєводства, Бетлен трактував ще дві окремі проблеми Закарпаття: 1) єврейську ситуацію; 2) положення закарпатських робітників на угорській низині. Щодо євреїв воєводство могло б одержати деякі повноваження в справах антиєврейських законів. А щодо працівників на жнивах на угорській рівнині, то угорські працедавці могли б їх затруднювати через контракти за умовою, що не буде жодної їх експлуатації.

За кілька днів угорський уряд разом з комісією почав поважно обговорювати проєкт Бетлена. Але тоді Фенцик подав свій проєкт під заголовком: «Конституція Карпато-Русского воєводства». В конституції Фенцика говориться насамперед про територію автономної країни. За його думкою, всі території, де знаходяться більше ніж 50 % руського населення, мусять належати до автономного Закарпаття. Основою автономії Фенцика був статут «Руської Крайни» з 1918 року. Тому в його проєкті воєводська установа мала мати більші права, ніж у проєкті Бетлена, а рада, тобто «сойм» мав не тільки адміністративні, але й законодавчі права. Цей сойм мав би рішати також і про закарпатський герб, гімн, прапор, мову та відношення до угорської держави. Такі домагання Фенцика угорський уряд ніяк не міг прийняти і його проєкт відразу відкинено.  Відкинено також і його твердження, що на основі закону Каролі з 1918 р. всі державні маєтки, тобто ліси, копальні й інші земельні проєкти належать до виключного користування воєводства. Та незважаючи на ці «самостійницькі» домагання, Фенцик визнавав, що Закарпаття є невід’ємною частиною Угорщини і угорська влада має мати постійний контроль над цією країною і над її людьми. Хоч Фенцикові не пощастило з його проєктом, він час від часу висловлював свої погляди на автономію. Це видно з його доповіді в Пейчському університеті (A K?rp?taljai autonomia ?s kissebs?gi k?rd?s. P?cs, 1941).

А. Бродій сам не бажав на сліпо переговорювати з урядом; тому він не подав жодного проєкту автономії, але у своїй газеті, «Русскому Вьстнику», 2 квітня опублікував свої ідеї щодо автономії Закарпаття. Він тут пригадав, до якої автономії намовляв його угорський уряд проти чехів. «Русскій Вьстник», який виходив у 6 тис. примірниках, на цей раз появився в 50 тис. примірниках, якими Бродій обсипав ціле Закарпаття. В цій статті Бродій домагався якнайширшої політичної самоуправи, подібної, що її мала хорватська ассоційована держава з Угорщиною перед першою світовою війною. Тобто, крім війська, грошей та закордонної політики, вся адміністрація, економіка та шкільництво належали б до закарпатського уряду. Крім того, на території Закарпаття «карпаторусска мова» мала б стати одинокою урядовою мовою («Русскій Вестник», 2. 4. 1939).

Як реакція на статтю Бродія кілька важливих статтей появилося також і в угорській пресі. Йосиф Іллейш, президент Організації Русинів в Угорщині заявив, що русини є зрілими до дійсної самоуправи. Натомість, Орест Сабов, колишній міністр «Руської Крайни» в уряді Каролі писав, що тільки мінімальну культурну автономію можна дати закарпатцям. Ще інші, як Й. Болонь та І. Еґан домагалися, щоб Закарпаття в першій мірі було піднесено економічно, а тільки після того можна говорити про автономію. Еґан домагався, щоб відновлено «Верховинську акцію» його батька, Едмунда Еґана.

Та ніхто зі згаданих мадярських авторів не підтримав ідею Бродія, а радше засуджували за його антиугорські тенденції. Жиґмонд Морваї був одиноким угорським політичним аналітиком, який став на захист Бродія і його ідей. Він заявив, що ситуація така складна, що тільки з Бродієм можна вирішити всі проблеми самоуправи, й уряд мусить з ним вести переговори та знайти компроміс щодо його ідей. Крім того, Морвай був переконаний, що Закарпаття потребувало окремого законодавчого сойму (Morvay Z. Mіlyen legyen a ruszin autonomia? – Budapest, 1939).

Телекі також покладався більше на Бродія й очікував від нього допомоги у запровадженні якоїсь культурної самоуправи на Підкарпатті. Бродій одначе не хотів бути фіґуркою і вимагав дійсних автономних прав для краю. Ця настанова Бродія підривала авторитет Телекі і викликала зростання антиавтономічних течій між угорцями. Бродій не дуже переймався тими голосами і після появи своєї статті об’їхав майже все Закарпаття, ведучи свою проавтономістичну кампанію.

Проти цієї кампанії Бродія військова адміністрація та т. зв. «Комісія реконструкції мап» намовили решту «карпаторуських» провідників, як Й. Камінського, М. Демка, М. Поповича, І. Будаї-Мончака, А. Ільницького та Ю. Марину, щоб підписали таку заяву, що закарпатські русини не вимагають від Угорщини жодної територіяльної та політичної автономії, б вони почувають себе частиною «Свято-Стефанської Держави». На це «Центральная Русская Рада» на своїх 18 загальних зборах проголосила вищезгаданих «русских» провідників зрадниками автономії. Внаслідок цього локальні угорські фанатики зорганізували велику демонстрацію в Ужгороді, де скинули статую Адольфа Добрянського та вибивали вікна бродіївським провідникам. Крім цього, група Корлатія випустила листівку, в якій загрожували всім тим, що боролися за «зрадницьку автономію». (Баран Г. Денник. – Ужгород, 1996. – С. 20-21).

Ця акція угорських шовіністів розлютила А. Бродія і приневолила його шукати допомоги у німців. Він вислав свого найближчого співробітника Гайовича до Праги, щоб проінформував протекторатних німців про поводження угорців та просив від них допомоги.

Телекі звинувачував за всі угорські шовіністичні акції військову команду і вирішив відразу, ще перед рішенням автономії, передати адміністрацію Закарпаття в цивільні руки. До цього рішення дійшло вже 25 квітня на засіданні міністерської ради. Телекі знав, що з цим переходом до цивільної адміністрації ще перед виготовленням статуту автономії буде мати великі труднощі, але вирішив це зі своїми міністрами, щоб заспокоїти політичні та соціяльні настрої на Закарпатті. Крім цього, до такого рішення спонукав його також і німецький тиск, який став відчуватися вже у травні й червні цього року. Німеччина ще далі думала про створення «антибільшовицької» Великої України й не могла допустити до антиукраїнських нападів своїх союзників. Крім цього, Німеччина мала обширну угоду з урядом Волошина про спільне використання ресурсів Закарпаття. Вона через свого амбасадора протестувала проти нелюдських трактувань карпатських  українців та проти сваволі військовиків на Закарпатті. Коли Телекі та його новий міністр закордонних справ Чакі на початку травня 1939 року приїхали до Берліну, Ріббентроп їм сказав, що мають поставити знову уряд Волошина на чоло закарпатської адміністрації. Угорці якось викрутились з-під тиску Ріббентропа, але вони зрозуміли, що треба зупинити всякі аґресїі угорського шовінізму й дати закарпатцям відповідну самоуправу та якусь розумну адміністрацію.

Угорський уряд знову звернувся до А. Бродія, з яким Патакі переговорював кілька днів про перехід адміністрації. Бродій був також за негайною зміною військової адміністрації. На його думку, ця адміністрація запроторила багато невинних людей, стосувала фізичні репресії та під’юджувала антиавтономістичні прагнення закарпатських угорців. Бродій готовий був своїми порадами допомогти угорському урядові поставити цивільну адміністрацію на Закарпатті, але відмовився прийняти посаду заступника голови цієї адміністрації. Він заявив, що не хотів стягнути на себе гнів, який виник задля кримінальних вчинків нового ладу. Телекі був пригнічений з приводу такої заяви Бродія, але не старався його довше переконувати; на його місце запропонував каноніка греко-католицької церкви о. Юлія Марину, який вже служив як дорадник військової адміністрації. (Tilkovszky L., цит. твір, С. 175).

До часткового виготовлення проєкту структури цивільної адміністрації дійшло 12 травня на засіданні міністерської ради. На цім засіданні вирішено, що на чолі тієї адміністрації буде спеціяльно назначений «реґентський комісар» (kormanyzуi biztos). Він буде відповідальний за всю управу країни і без його відома угорський уряд та поодинокі міністерства не можуть виносити жодних заряджень чи постанов на території Закарпаття. Але на тому засіданні, щоб задовольнити шовіністичну угорську громаду, місто Севлюш (сьогодні Виноградів) та його околицю виділили із Закарпаття й під претекстом, що там є багато угорського населення, прилучили до адміністрації Угорщини. Тут далі вирішено, що міністерство сільського господарства створить спеціяльну аґенцію на Закарпатті, щоб знаходити принагідну працю в Угорщині для безробітних карпатських українців, число яких збільшувалося щодня. Вкінці міністерство внутрішніх справ мало назначити 1000 жандармів і спеціяльний відділ прикордонної безпеки для збереження «ладу» між закарпатським населенням. Щодо репрезентантів в угорському парламенті, Бродій і його прихильники вимагали скликання закарпатського сойму, який мав би назначувати депутатів до угорського парламенту, але міністерська рада на це не погодилася й, без всякого голосування, сама запросила депутатів з-поміж прихильних угорцям  осіб.

Таким чином 28 червня 1939 року реґент Міклош Горті на пропозицію міністерської ради назначив барона Жиґмонда Перені реґентським комісарем (kormanyzуi biztos), тобто головою адміністрації Закарпаття. А 30 червня закарпатські депутати увійши офіційно під проводом А. Бродія до угорського парламенту. Це були здебільшого члени Автономного Земледільського Союзу, себто партії Бродія. В тій першій групі були ось такі особи: А. Бродій, Ю. Бенце, І. Бокшай, І. Шпак, П. Гаєвич, А. Чуга, В. Гомічков, К. Гоккі й А. Жеґорі. До них пізніше ще дано: Ю. Фельдеші, А. Рішка, М. Демка та С. Будаї. Фенцик здобув собі депутатство із території прилучених частин до Угорщини в 1938 році. В тих часах також назначено двох закарпатців А. Ільницького і Й. Камінського до вищої палати Угорщини.

З поширенням вістки, що військова адміністрація кінчається, пожвавились петиції за автономію. Партія Фенцика вважала свого провідника угорським підхлібником і поволі переходила до табору Бродія. Фенціківці навіть делеґацією ходили до Бродія, який запевнював їх, що він непохитно буде боротися за автономію й не піде на жодні компроміси з угорським урядом. В тих критичних часах знову появився на Закарпатті Алексєй Ґеровскій, який в імені американських русинів вимагав автономію для Підкарпатської Русі від угорців.

Та підносили голови також і противники автономії. Ось, наприклад, Асоціяція Русинів в Угорщині та угорці Південного Закарпаття підтримували погляд уряду, що треба дати закарпатцям тільки дуже обмежену культурну самоуправу, а не політичну «самостійність», яку вони осягнули у федеративній Чехословаччині.

Андрій Бродій

Андрій Бродій

Уряд в тій контроверсії сподівався, що примирить партію Бродія з урядовою мадярською партією (М?P), і через ту злуку зможе контролювати все політичне життя на Закарпатті. Але в травні партія Бродія, тобто Автономний Земледільський Союз, стала більш аґресивною щодо автономії, тому угорська влада не могла покладатися на її співпрацю. Уряд вирішив розкласти цю партію з середини, або принаймі створити в ній якусь проугорську, тобто проурядову фракцію, яка послабила б автономні змагання проводу. Така фракція постала за намовою урядових чинників та «комісії ревізії мап». До неї належали деякі державні  урядники, греко-католицькі священики та вчителі. Вкінці між проводом партії та проугорською фракцією дійшло до зудару 18 червня в Хусті на річних зборах партії. Бродій думав, що ця фракція постала була заходами греко-католицького клиру; тому на зборах напав на греко-католицьку церкву, мовляв, вона хоче перебрати провід народу і хоче знову запровадити «коблину», тобто стару податкову систему для священиків. На нещастя, на тих самих зборах анти-автономісти роздавали листівки, які починалися християнським привітанням «Слава Ісусу Христу» і в яких сказано, що «русини не потребують автономії, а потребують тільки хліба і священика». Ці листівки були одобрені Мариною і вони зробили ведмежу послугу для церкви і партії Бродія, бо поставили церкву і партію на противні собі позиції. Але більшість молодшого клиру дальше піддержувала автономні змагання закарпатського народу.

Перені 7 червня 1939 року перебрав свій уряд і з тим військова адміністрація перестала існувати. Та угорські шовіністи цим не були задоволені. Всюди старалися ставити опір цивільним урядам; Еґана арештували, як він говорив про автономію, а до Мукачева прибуло багато колишніх терористів «рондьошів», які бешкетували й тероризували тамошнє населення.

Перені злякався цієї шовіністичної опозиції і тому всюди назначив чисто угорських окружних головних адміністраторів (f?szolgabirо), а закарпатських урядників настановляв їхніми заступниками. Він навіть не відважився публічно впровадити свою адміністрацію в Ужгороді, а інавґураційну промову виголосив в Хусті. Але в тому самому часі в Хусті постала друга опозиція. Бродій на своєму партійному засіданні оголосив одверту війну проти «ренеґатів», тобто проти Марини, Демка, Ільницького та Камінського, які за його словами «продали за гроші мадярам інтереси нації». (М?rina Gyula. Rut?nsors K?rp?talja v?gzete. Toronto, 1977, C. 136-138).

А як повівся С. Фенцик? Він тішився, що Бродій відмовився співпрацювати з адміністрацією, бо надіявся, що Телекі до нього звернеться, щоб заняв пост головного радника реґентського комісаря. Але Телекі не любив Фенцика і тільки його шваґра Олексія Бескида просив на головного авдитора адміністрації. Бескид спершу прийняв пропозицію Телекі, але опісля під впливом Фенцика відмовився.

Одиноко Польща фаворизувала Фенцика цілий час. Польща колись за Карпатської України оплачувала терористів «чорнорубашників» Фенцика. Але після окупації Карпатської України вона перестала утримувати цих парамілітаристів і влітку 1939 року, коли Німеччина підтримувала в Галичині український протипольський рух, Польща знову посилала гроші на удержання чорнорубашників Фенцика. Тим Фенцик відновив свою популярність серед молодих русофільських фанатиків, перед якими проголосив, що не Бродій, але він сам бореться за правдиву автономію на Закарпатті.

Бродій за той час не сидів безчинно в Будапешті. Він зорганізував «Клуб Угро-русских Парламентаристів», який відразу подав меморандум до уряду в справах автономії та домагався, щоб угорський уряд одержав руські території від Словаччини.

Телекі, щоб перевірити нову адміністрацію, 21-24 липня 1939 року сам особисто об’їхав ціле Закарпаття і дуже обурився, коли бачив наслідки насильних акцій військовиків та жандармерії. Приїхавши до Будапешту, на першій міністерській раді сказав, що угорська адміністрація не може вести колоніяльної політики на Закарпатті. Та, на жаль, – продовжував він, – військове насилля поволі переходить до цивільної адміністрації. Це конче треба припинити! Угорські урядники мають бути «енергійними, але не брутальними». Тому військовики і жандармерія не можуть мати жодного відношення до автономії. На пропозицію Телекі, міністерська рада зробила Закарпаття двомовною територією, де «угро-руська» мова стала другою державною мовою адміністрації, й кожний урядник мусів відповідати по «угро-руськи», якщо хтось цією мовою до нього звертався. Всі ці зауваження Телекі та міністерські рішення були переслані до Перені, щоб він переказав їх всім членам адміністрації.

Після міністерської ради Телекі вирішив також, що час уже подати проєкт закарпатської автономії до парламетну на одобрення. Він поручив Іштванові Едєдові, професорові Пейчського Університету, щоб виготовив леґальний текст цього проекту, а вступ до нього написав сам Телекі. Пізніше ще запрошено до співпраці Балінта Гомана, щоб дав історичне тло для поняття воєводства в Угорщині.

Все було на добрій дорозі, але нагло виникла воєнна криза в Середньо-Східній Европі. 1 вересня Німеччина напала на Польщу, розбила її за два тижні і поділила її територію з Радянським Союзом. Та протипольська акція Німеччини спровокувала другу світову війну. Для Закарпаття окупація Галичини совєтами мала дуже важливе значення. Угорці настрашилися такої близькости совєтів і стали посилювати свої прикордонні смуги. Також прислали та зорганізували багато тайних аґентів, які мали охоронювати Закарпаття від слов’янофільської та комуністичної пропаґанди. Угорські побоювання не були безпідставні, бо на Закарпатті в часи Чехословацької Республіки найсильнішою партією була комуністична. Крім того, незадоволення з угорського режиму приваблювало карпатських українців до «совєтського раю». Совєтські радіопередачі українською та російською мовами також допомагали популяризації совєтського режиму на Закарпатті. Внаслідок згаданих обставин вже у вересні закарпатська молодь поволі почала перекрадатися через совєтську границю. Між тими втікачами до Совєтського союзу не було багато середньошкільної і університетської молоді, бо студенти вже в тих часах почали гуртуватися в українському націоналістичному підпіллі ОУН. Але це була переважно сільська молодь.

Угорська жандармерія і тайна поліція старалися через своїх донощиків і конфідентів знаходити зародки антиугорських акцій і також шукали зброю, яку населення зберігало з 1938-1939 рр. або купувало від польських жовнірів-дезертирів. Ці поліційні розшуки й арешти постійно турбували населення та не допускали до унормованої праці тимчасової адміністрації.

Та число втікачів до Совєтського Союзу щораз збільшувалося так, що совєтські воєнні кола, які тимчасово хотіли удержувати приязні відносини з угорцями, вважали цей рух новим клопотом. Тому совєтська прикордонна команда вже 3 вересня вислала ноту до Угорщини, щоб угорська прикордонна сторожа уважала на свої кордони і не допускала населення до переходу совєтських кордонів. Совєти заявили, що вони інтернують всіх нелеґальних еміґрантів і готові їх передати угорським властям. В дійсності, тільки кілька десяток осіб відіслано на угорську територію, яких суд ніколи більше не допустив на Закарпаття. Совєти також перестали пересилати пропагандивні матеріяли на територію угорської держави. Всі просовєтські пропагандивні матеріяли були сфабриковані комуністами Закарпаття. Вони писали і розкидували листівки й творили фантастичні візії про скорий прихід Червоної армії. Така просовєтська аґітація спричинила багато арештів і збільшувала вербування нових донощиків. Це, очевидно, неґативно впливало на справи закрпатської автономії серед угорців. Тільки ще Телекі бачив одиноку розв’язку в наданні самоуправи для закарпатців.

Найгірший удар для політики Телекі було зірвання Бродія та його групи з угорською урядовою партією і перехід до опозиції. Телекі вже довгий час не довіряв Бродієві й коли цей відмовився співпрацювати з тимчасовою адміністрацією, Телекі замість ним протеґованого А. Бродія призначив на головного радника реґентського комісара каноніка Олександра Ільницького.

Та Бродія не можна було зовсім іґнорувати, бо надходили закарпатські вибори і уряд потребував закарпатських голосів в угорському парламенті. Тому державний секретар Ласло Ваї пропонував закарпатським депутатам, щоб вони стали «угро-руською» секцією урядової Партії Мадярського Життя (Maguar Еlet P?rtja).

Професор Едед ще перед кінцем 1939 року закінчив проєкт автономії  й дав експертам читати його первісний варіянт. Та ті експерти мали так багато зауважень, що Едед мусів переформулювати та перероблювати кілька разів оригінальний текст і щойно четверту версію міг передати Телекі. Телекі з малою дорадчою комісією аж 28 лютого 1940 року переглядав перший раз цей проєкт. В тій комісії брали участь міністри внутрішніх справ і справедливости, реґентський комісар та його головний радник, державний секретар Патакі і проф. Едед. На комісії виготовлено з додатками п’яту версію, яку Телекі обговорював 13 квітня з закарпатськими депутатами та членами Вищої Палати. На цім засіданні присутні були, крім депутатів, Ільницький, Перені, єпископ Стойка та проф. Й. Іллейш і А. Каш.

Після комісії закарпатських репрезентатів постала шоста версія карпатського «воєводства», яку Телекі продискутував ще раз з міністерською радою, з колишніми прем’єрами Угорщини, з усіма державними секретарями та всіма лідерами угорських політичних партій. Ці широкі наради відбувалися 25 квітня і зродили сьомий і восьмий варіянти проєкту, які ще раз були змодифіковані, коли закарпатські угорці домагалися, щоб Ужгород і Мукачево залишилися при Угорщині й не були приділені до воєводства. Цей дев’ятий проєкт вже був дефінітивним і жодної зміни більше не допущено.

Врешті-решт 23 липня 1940 року Телекі подав до парламенту проєкт закону про «Підкарпатське Воєводство та про його самоуправу». Перед голосуванням над проєктом закону Телекі і його співробітники передбачали вичерпні дебати над самим проєктом і над реляціями леґальної та освітньої комісій парламенту. На це, одначе, вже не лишилося часу, бо парламент розпущено на канікули.

Хоч ще не розпочато дебат над проєктом, але депутати вже мали ясний образ про запроєктоване воєводство. Тут постараємося подати головні риси та структуру запроєктованого воєводства.

В першій мірі, герб і прапор Закарпаття мали мати на собі Свято-стефанську корону. Це мало означати, що все Закарпаття належало до угорської Свято-стефанської держави. Але ані прапор, ані герб не можна буде вживати без наявности угорського гербу та прапору. Південні границі Воєводства залишилися б визначені Віденським Арбітражем, з тією різницею, що Севлюш (Виноградів) та його південна околиця були б прилучені до корінної Угорщини. Ужгород залишився б угорським повноправним містом, але також став би столицею воєводства.

На основі цього закону Закарпаття мало б бути двомовним. «Рутенську» мову можна вживати в усіх державних урядах і в адміністраційних установах. Всі державні службовці та урядники мали б опанувати обидві мови за два роки. Угорська мова мала б бути предметом навчання у русинських школах, а «русинська» мова в угорських школах.

Самоуправа на основі проєкту мала мати юрисдикцію над освітою, релігією, судівництвом, соціяльною опікою, і над господарсько-торговельними справами. Органами самоуправи були б: 40-членна воєводська рада, яка могла б ухваляти статути й зарядження нижчі від загальних законів. Членів ради вибирали б на 5 років, однак деякі члени були б там «ex officio» чи через спеціяльне назначення. Головою ради і цілої адміністрації мав бути воєвода, якого також вибирали б на 5 років. Реґента заступав би реґентський губернатор чи комісар. Він би був також головою-наджупаном (f?isp?n) повноправного міста Ужгорода. Взаємини між воєводою та реґентським губернатором були б подібні до відносин між урядами жупана (alisp?n) і наджупана (f?isp?n) в угорській жупній системі, але в більш централізованій формі. Закарпаття мало бути поділено на три адміністративні частини, але вони були б під одною центральною управою воєводи. Ця паперова самоуправа ніяк не могла задовільнити Бродія та його партію, але також викликала гостру опозицію у шовіністичних угорців.

А що думало про цю автономію українське населення Закарпаття? На це питання дуже добре відповідає Тілковський. За його думкою, закарпатці вже мали так багато поганих досвідів з угорським режимом, що вже не хотіли від нього нічого. Вони готові були відмовитися навіть від дійсної політичної самоуправи, якщо це мало приходити від угорців.

Натомість угорська публічна опінія виразно противилася будь-якій самоуправі Закарпаття. В уяві цих людей, «рутени» були колоніяльним народом, що його треба було чим скоріше засимілювати.

Політична ситуація в Угорщині також мінялася в некористь автономії. Угорщина домагалася угорських територій від Румунії.

У час змагання за одержання території Семигороду і під впливом війни Німеччини з аліянтами в Угорщині зріс авторитет війська. Конституційна структура війська була змінена і реорганізована. Від 1 березня 1940 року реґент Горті перестав бути говнокомандуючим угорської армії, а вся військова влада зосереджувалася в руках голови генерального штабу. Генерал Верт, отримавши такий авторитет, відразу домагався у Телекі, щоб цей радикально реорганізував і зміцнив усю внутрішню систему держави. Під його тиском Телекі мусив 5 серпня відкласти на неозначений час проєкт автономії Закарпаття, а замість добродушного Перейні 12 вересня призначити реґентським комісаром Міклоша Козму, колишнього міністра внутрішніх справ Угорщини, а пізніше – засновника та організатора терористичної організації «Рондьош Ґарда», яка нападала на Закарпаття  у 1938 році і до окупації в березні 1939 року провадила тут терористичні акції.

Козма всю свою молодість провів на Закарпатті в селі Тур’я Ремети, де його батько, угорський полковник, був директором державного жеребинця. Він сам поважав народ Закарпаття і не погорджував ним. Але хотів, щоб цей народ став органічною частиною угорської держави. Тому він виступав проти повної політичної автономії Закарпаття. Його ідеєю було створення закарпатської урядової партії, яка згідно з політикою угорського уряду здійснювала б свого роду адміністративну територіяльну автономію. Він це розумів так, щоб Закарпаттям провадили закарпатці, але в дусі центрального уряду. Щоб надати закарпатцям відваги і самопошани, він старався культурно підняти цей народ, головно через Підкарпатське Наукове Товариство, інспирував різні фольклорні видання та відновив закарпатський театр.

Козма, може, мав деякі добрі ідеї, але хотів контролювати всі прояви життя народу без свободи і людських прав.

За урядування Козми дійшло до війни між Німеччиною і Совєтським Союзом. Угорщина, як близький союзник Німеччини й Італії, мусила вступити до війни на їх боці. Верт радів, а Телекі, який завжди боровся проти такого вступу до війни, покінчив з життям. З його смертю Закарпаття втратило одинокого приятеля між угорцями.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Карпатська Січ. Матеріали науково-практичної конференції присвяченої 56-й річниці Карпатської Січі (11-12 березня 1995). – Ужгород, Ґражда, 1996.
  2. Василь Ґренджа-Донський. Твори. – Вашинґтон: Карпатський Союз, 1987.
  3. Tilkovszky L. Reviziу ?s nemzetis?gi politika Magyarorsz?gon (1938-1941). – Budapest, Akademia Kiаdу, 1967.
  4. Morvay Zs. Milyen legyen a ruszin autonomia? – Budapest, 1939.
  5. Баран В. Г. Денник. – Ужгород, Ґражда, 1996.
  6. M?rina Gy. Rut?nsors. K?rp?talja v?gzete. – Toronto. Patria publ. – 1977.
  7. B?l?ny J. A K?rp?taljai Vajdos?grуl, ?s annak ?nkorm?nyzatar?l sz?l? t?rv?nyjavaslat biralata. – Budapest, K?zigazgat?s, 1940.

No Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *