У великому, і в найменшому

Петро СкунцьЯ в землю впав. Воскресну. Як горіх.
Петро Скунць

Для Петра Миколайовича Скунця нинішній травень – ювілейний. У прямому сенсі, тобто вже по-третє. Не так і багато мало б йому виповнитися – всього 75 років. Але 30 квітня 2007 року він відійшов від нас несподівано і несправедливо, заскоро і безповоротно.

Continue reading “У великому, і в найменшому” »

Магас Інна. Що в мені звичайного?

Інна МагасПерша книжка юної авторки «Майя і Скарби Гілки» побачила світ у 2015 році. І от Інна Магас знову йде до читача з не менш захоплюючою пригодницькою повістю, уже збагаченою досвідом вибудови сюжетних колізій, вправною спонукою героїв до саморозкриття і, звичайно, безмежною фантазією творення власного незвичайного художнього світу.

«Був звичайний морозний день. Такий як вчора, і який буде завтра. Він не віщував нічого надзвичайного. Друзі зайшли погрітися у кафе. Там їх чекали…

А взагалі, всі подробиці їхніх пригод ви зможете дізнатися на сторінках цієї книги»…

Петро Скунць в “Екзилі”. VII

Петро СКУНЦЬ: СОБІ НА 50-ЛІТТЯ

На горбі крутому посадив я сад,
а дерев у ньому рівно п’ятдесят.
Щоб вони не всохли в кам’яній журбі,
їм носив я землю на своїм горбі.
Похвалитись нічим – був я в них рабом,
невелика мудрість – діяти горбом,
невелика радість, невелика честь.
Навіть сам не вірю, що я досі єсть.
Виживають сильні, а я був слабим
і дивуюсь нині, що я був любим,
був любим, повірте, а бувало – й горд,
що мене кохають за високий горб.
Озиратись нині боляче назад.
Там у кожну весну зацвітає сад,
та не всі дерева принесуть плоди,
тим землі не стане, тим тепла й води,
тих позабирають силою в колгосп,
тих я сам позбудусь під веселий тост,
тих і не помічу крізь холодний страх,
коли сад застогне на чужих вітрах.
Що сади сьогодні – стогнуть і дуби
від злоби й нетямства нашої доби,
не врятує вже їх Бог ані талант,
бо не тільки сад мій – цілий світ мутант.
Петро СкунцьТа не зраджу долю, хай вона крива,
поіменно скличу рідні дерева,
чи криві, чи зсохлі – рівно п’ятдесят
скличу їх сьогодні у веселий сад.
А вони, щасливі, що я їх зустрів,
приведуть до мене п’ятдесят вітрів,
п’ятдесят маленьких, старших і старих –
я для них сьогодні сивину підстриг.
І вони попросять: далі вже не йди,
бо за нами пруться вже вітри-діди,
так, було печально, та було й «ура!,
а за нами далі – лиш гірка жура.
Я візьму лопату і таке скажу:
на горбі новому яблуню саджу,
може, й дві ще встигну, може й цілих три,
тільки смійтесь поряд, молоді вітри.
А якщо я маю молодих вітрів,
двадцять перший вік я вже тепер зустрів
там, де над сум’яттям пройдених епох
зійде знов на Землю мій красивий Бог
і йому відкриє душу чоловік…
Отакий він буде – двадцять перший вік,
що на зло владикам і на сміх юрбі
я його проносив на своїм горбі.

 

Петро СКУНЦЬ: НА ПОВОРОТІ

Ішли хохли, русини, малороси.
Щоб зватись українцями віднині.
Іван Драч

Вже тисячу літ із Русі до Вкраїни
йдемо та йдемо, хоч і торба пуста.
Та родиться знову імперія з піни,
з тієї, що вкрила отруйні вуста.
Тікай собі, Дніпре, тікай собі, Дністре,
тікай собі, Тисо, від сірих людей,
де жінка-вкраїнка годує міністра,
вже кров’ю годує з обвислих грудей.
Які ж ми синове? – зневажено матір,
посаджено танка на трон у Кремлі.
Жорстоко й зухвало новий імператор
вчепився за шосту частину Землі.
Ще хоче зібрати імперські руїни,
ніяк не повірить раптовій біді,
що завтра не буде раби України –
по кому ж топтатись він буде тоді?!
Та є ще надія позбутися скрути,
бо є ще достойні його похвали,
бо йдуть українські радянські манкурти,
в дрібні малороси, русини, хохли.
Незвична то правда, що виросла з болю,
доступніша правда ота, що з Кремля…
І йдеш неохоче, над силу до волі,
народжена в рабстві Вкраїно моя.
Історія в тебе розчавлена танком,
і з панського столу ти крихти їси,
чорнобильська муко, безока мутантко,
що голою ходиш за шмат ковбаси.
І нічим прикрити осміяний сором,
і п’єш ти загибель з отруйних джерел.
І цілиться в тебе скривавелним зором,
щоб серце склювати, московський орел.
Петро СкунцьОтямся, Вкраїно, – беруть тебе дурно.
Тобі вже боятись немає чого.
Хіба перспективи, що виборча урна
обернеться в урну для праху твого.
Ішли ми юрбою, нас кулі косили,
і холод, і голод, і от – поворот.
Ідуть малороси, хохли і русини,
ще натовп сьогодні, а завтра – народ.

Петро СКУНЦЬ: СЛЬОЗА УКРАЇНИ

Молода і бентежна
Україно моя,
якщо ти незалежна,
незалежний і я.
Хоче «Слава!» гукнути
мій розтерзаний рот,
але знов ліліпути
обкрадають народ.
Поміняли вже колір,
обрубали хвости,
продають нас за долар,
як колись за пости.
Жити гірше і гірше,
а вкраїнську могуть
перетворено в біржу,
де народ продають.
Мій народе забитий,
до яких іще пір
весь твій гонор
завитий в туалетний папір?
Петро СкунцьДух партійний і сморід
в кожну хату заліз.
По-австрійськи говорить
із руснаками ліс.
І така ж кумачова
і горбата, як час,
знову тінь Горбачова
налягає на нас.
Припиню неодмінно
я цю шулерську гру.
І тому, Україно,
я не скоро умру.
Я не маю заміни,
я – не грізна гроза,
я не зброя Вкраїни,
я вкраїнська сльоза.
Але слухайте мерзи,
ті, із ГаКаПеЧе
ця сльоза не замерзне,
ця сльоза запече.
Я імперську руїну,
наче гріх свій, ношу,
та синам Україну
назавжди залишу.

Петро СКУНЦЬ: ІВАНОВІ ЧЕНДЕЮ

(На його 70-ліття)

Такими світ жонґлює іменами,
що навіть трудно вимовити нам.
А нас нарік спогорда Іванами,
і все шкодує щастя Іванам.
І ділять світ царі та президенти,
і на війну лаштуються вони.
Сурмить сурма, а на війну поплентав
невдаха, що попав у Івани.
Когось ласкава доля задобрила,
а дівчина, що в лютий вітрюган
життя лупає громіздке, як брила, –
на ній звичайно, жениться Іван.
І поки десь шинкує доля-максі,
то доля-міні їсть сухий токан.
Якась країна породила Маркса,
а всиновити змушений Іван.
І на пісочку гріються в замрії
пролетарі гладкі, як кавуни…
А в нас були не мрії, а Марії,
то й родяться нещадно Івани.
Ну що ж, буває правда і незвана,
такий уже русинський наш талан:
як не чужинець тішиться з Івана,
то знайдеться на нього свій Іван.
І прийде він, між Іванів найвищий,
тому, що служить десь там нагорі…
О, як Іван свого ж Івана нищив –
позаздрили б і хани, і царі.
О, два Івани – материнські втрати,
що дивляться одвіку в різний бік,–
ніяк вони не прийдуть брат до брата,
хоч кожен серце матері обпік.
Бо хто єсьмо? – оголена ідея,
а не любов, і вік наш – це обман,
а все ж йому спасибі за Чендея,
за те, що не минається Іван.
Отой Іван, котрий узяв на себе
у пору жовчну, глупу і сліпу
не зорями розшите вічне небо,
Петро Скунцьа землю цю жорстоку і скупу.
загляне слава в сімдесяту весну,
чарчину вип’є й ляже на диван.
Нехай спочине. Знов наліг на весла
і зве в далеке плавання Іван.
І хай не жде його казкова фея,
а ти, карпатська жінко, не старій, –
це ти колись дала землі Чендея,
дала для мрій, а більше – для Марій.
І хоч його не вабить тиха гавань,
і хоч думки не часто вдома сплять,
ти жди завжди його з далеких плавань,
жди в сімдесят, як ждала в двадцять п’ять.

(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №4(9). – С. 26-27)

Петро СКУНЦЬ: МИКОЛІ ВІНГРАНОВСЬКОМУ

Творить світ, Миколо, вічне коло,
а якщо по-вченому спіраль.
От і перенісся ти, Миколо,
на нову небесну магістраль.
Та вкраїнці бойко, лемко, гуцул
все таки не годні жити без
Вінграновських, і Дроздів, і Гуцал,
що зросли любов’ю до небес.
Та вкраїнці – бойко, лемко, гуцул –
все таки не годні жити без
Вінграновських, і Дроздів, і Гуцал,
що зросли любов’ю до небес.
Я пишу, а слово пахне воском
і вмирає тихо, як свіча.
Так без вас, Миколо, жити тоскно:
є збирач, немає сівача.
Я посивів, жаль, що і знесилів.
Ти ж мені такий, як у кіні.
То скажи, куди несе русинів
Петро СкунцьКиїв на Богдановім коні.
Так, були в полон навік ми здані.
Дав ти смерті раптом відворот
і стояв на Київським Майдані,
коли знов творився наш народ.
Чи здолали ми пекельне коло?
Ти з небес нам совісті пошли.
Не бери своїх туди, Миколо,
бо нові руїтелі прийшли.
Б’ють батьків. І все минуле кришать.
Крутять світ у музиці чумній.
І таку мені Вкраїну пишуть,
що лиш монстри житимуть у ній.
Україна – і свята й ганебна.
Честь, Миколо, що на цій землі
сам себе ти винянчив до неба.
А чому дрібнішають малі?
І позаздриш гордості московській,
бо в вкраїнська мова півніма:
Є в них Окуджава, Маяковський…
Тільки Вінграновського нема.
І не буде.

4 липня 2005

Петро СКУНЦЬ: СОБІ НА СМЕРТЬ

От уже й закінчилася битва
на бою льодовім крижана.
І заплаче за мною молитва,
і в печалі заплаче й жона.
Петро СкунцьТільки знайте, що я не льодина,
я звичайний сумний чоловік,
ще, можливо, заплаче людина
та, яку я не бачив вовік.
Я любив і сади й виногради,
але, мабуть, любив я тому,
що від них не бувало ще зради,
і служити не мав я кому.
Можна бити. Чи просто грубити.
Та, пробачте, кого не згадав,
я любити умів і робити,
але світ, де живу, спотребити,
за життя вам, звичайно, не дав!
Розумію – життя у вас битва.
Але я залишаюся – без…
Адже ваша нещира молитва
упаде, не досягши небес.
Коли в мене й душа вже похила,
смерть чекає свого любаса,
і роззявила пащу могила –
я побачив, що є небеса.

16 листопада [2006]
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №5(10). – С. 2-3)

Петро СКУНЦЬ: ПІД СНАЙПЕРСЬКИМ ПРИЦІЛОМ

Єпископу Івану Марґітичу
на його 80-ліття

О, снайпере, ти в серце точно мітиш.
Ти мітив точно, снайпере, коли
любив, хрестив Карпатську Русь Марґітич.
Тоді був Сталін. Сталінці були.
І от минув комуністичний хайдер,
і от світати ніби почало.
І здох тиран. Та залишився снайпер,
що цілить далі в серце і чоло.
Ви, що Вкраїну нашу розікрали,
ще й той вогонь, що дав нам Прометей,–
ви всі криваві. Вже тому криваві,
що снайперів робили, не дітей.
А снайпер – снайпер, він лише чекає,
чи вправо ти, чи вліво зробиш крок.
Була б команда, а правічний Каїн
безпристрасно натисне на курок.
Поспи – не буде, снайпере, команди.
Я розумію – ти завжди готов,
та щуляться комуністичні банди
перед високим дзвоном молитов.
І ви, котрі живі любов’ю звіра
до м’яса, крові нашої, до жертв, –
у вас є снайпер. В нас є тільки віра,
котру ніякий людожер не зжер.
Єпископе! Ще ваше серце плаче…
Моє – також. Нам затуляли рот…
Ми Україну здобули неначе.
Та снайпер далі цілиться в народ.
І чий він син – не просто зрозуміти.
Не скажуть нам політики гучні.
Гучні й тучні. А ми, вкраїнські діти,
ми під прицілом, ніби у Чечні,
у себе вдома. Ця свобода сіра,
де постоли постали чобітьми, –
дурний обман. Та зостається віра,
в яку не влучать снайпери пітьми.
Є тьма. Тюрма. І є на світі світоч.
Є снайпер. Б’є прицільно, як і слід.
Стріляє снайпер. Молиться Марґітич.
І тисячу, і много тисяч літ.

2001
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №10-12(15). – С. 13)